Ледащиця

Марко Вовчок

— Бог... — кажу, — дитинку нам бог дав!

Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, і понуро... Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, — каже, — горе да горе...».

Я й собі кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народження привітали — сумом та плачем!

І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала більш іще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене і дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи... А ти мене, янголятко, не клени». Отакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається... Як же твереза, то зроду не підійде до дитини, не гляне — біжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.

Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залізом пекли: «Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вічная... Помилуйте мене, пустіть! Уп'юся я, своє лихо засиплю... А в тверезої — лихо обік мене сидить, лихо мені в вічі дивиться!»

А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: «Які сі люди п'яниці! Мабуть, вони вже іншу істоту мають, не таку, як у нас... Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годі!.. Пхе! А дитя своє зовсім занедбала, — пропадає дитя».

А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей ні сорому, ні совісті, ні душі десь немає!»

Да так і судять собі, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

А дитинка тихо дійшла... одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хаті темно, бо надворі нахмарило, далеко грім одгримує, вітерець заліг десь, тиша...

Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить.

Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зітхнуло разочок, і душечка її одлетіла... Ні Чайчихи, ані Насті не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стіл заслала і на столі її положила. Збігала — свічечку купила, засвітила в головках... ручечки їй зложила...

Прийшла Горпина, перехрестила, поцілувала холодну онучечку і довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.

— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цілує, у голівку цілує. — Яке ж німе! Колись-то квилило тихенько — тепер німе... Так отсе ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!

А сама слізьми обсипається, наче й горює, й радіє чогось разом.

Коли схопиться хутенько:

— Горілки треба, горілки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горілки... Побіжу!

І побігла, і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зіллячком уквітчали. Уночі Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голівку цілувала. Коло труночки й звалилась, і заснула, і все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.

А вранці прокинулась, побачила труночку, — іздригнулась, збіліла.

— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:

— Насте! Насте!

— Пустіть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досі, до самої смерті її...

Дивилась-дивилась, якось тихшала все, ніби сумирялась, та й вийшла з хати.

Ми й поховали дитинку — її не було; а потім, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза і біла-біла, стомлена така прийшла, — нічого в нас не питала... Після сього ще гірш запила.

Не день же й не два таке життя велося... матінко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лиці міниться, здригається, труситься, — от начеб вона собі смерті чи... волі ждала! Питаю — мовчить. І так три дні. На третій день увечері промовила слово: «Обманив!»

— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!

— Що мені зробити? Я піду до його, піду... Або я його з світа зведу, або сама зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле... Піду, піду, хоть задушу його... Може, полегшає...

Вирвалась у мене з рук та й побігла. Я за нею, сама старій кричу: «Лихо, горе буде!»

А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.

Біжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я тобі поможу у всьому».

Не слухає, біжить. Мусила я додому вернутись.

Нема Насті до ночі; нема уночі; не прийшла і вдень. Посилала пані шукати. Шукали ми, не знайшли.

Коли так, на другий уже день, в обідню добу, іде вона і два москалі її проводять.

Кинусь я до них:

— Голуби мої сизі! Що ви з нею робитимете?

— От баба здуріла! Певно, всі ви дурного роду! — каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує, — тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.

— Яка воля? — питаю, не розуміючи.

— А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!

А другий москаль:

— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!

І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, — от мов з каменю.

Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла — та мусила вже.

От як зібрали нас в останній раз та об'явили, що ми всі вільні, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панські, — як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тільки приказує: «Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!»

Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють.

А Чайчиха їм на те:

— Сестриці! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не бороніть — нехай поплачу! Я двадцять років не плакала!

І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.

Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура... А далі як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла і осмутніла знов тяжко.

А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче:

— Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові...

А далі:

— Люди добрі! — простогнала. — Чи я вільна, чи я тільки п'яна?..

Настина подруга давня, ота Кривошиєнківна, прийняла нас до себе в хату. Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас та радимось. Тільки Настя — як сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.

— Насте, — кличемо, — іди лишень до ради, порадимось.

— Голова болить! — одказала.

На другий день ще гірше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.

— Горить, горить! — каже.

На п'ятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.

— Насте, куди се?

— Горілки хочу!.. Піду! Піду!

Мати заплакала, — просить:

— Доню моя, схаменись!

— Пустіть мене, пустіть!

— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш... Ляж!

— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.

Положили її знов на ліжко. Почала вона кидаться, почала стогнати, кричати:

— Я вільна, вільна!.. Ну, добре!.. І вільна, і п'яниця, і ледащо!.. Де ж мені прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!» — скаже і вижене... і добре зробить.

К ночі вже з сили зовсім вибилася, — тільки стогнала стиха та просилась:

— Не женіть мене, не женіть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, я ж ваша дитина, — не женіть!

Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.

— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!

Так опівночі піднялась на ліжку...

— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?

І впала...

Се вже її останнє слово було...