Я десь був, десь ходив, десь крутився,
Десь літав, лютував і радів,
Крижаною водою обпився,
Бився з вітром, ридав і гордів.
Але все це — мізерні цяцянки...
Головне ж, щоб на світі було
Це ім’я найхимерніше — Таценки.
Білохате маленьке село.
Щоб воно проживало у злагоді,
Щоб воно звікувало свій вік,
Як ота молодиця у плахті,
Як отой вдоров’як чоловік,
Що дали нам здоров’я з криниці
І до хати любенько пішли,
А дві донечки — вмиті суниці —
Повнощоко крізь шибу цвіли!
Головне — клекотав щоб лелека
В них на хаті, мій Лель-клекотун,
Бо ж мені та струна недалека
Найрідніша з мільйона струн!
Усі броди, усі переброди
За цей клекіт я перебреду,
Закропившись коханої вроди
У тих Таценках, в тому саду!
Я не був там ніколи-ніколи,
Просто пив якось воду — і все!
Чимчикують там діти до школи,
Смиче хмарку лелека за поли
Й дітям щастя вишневе несе.
Хай святиться ім’я це — Таценки,
Найпростіше з усіх імен,
Хай принишкнуть слова-замацанки,
Клекіт лелеки — благословен!..
|
