Водночас дізнавсь я про смерть двох друзів своїх — художника з Ужгорода Федора Манайла і польського перекладача Єжи Плесняровича.
Такі гарні люди вмирають,
Аж самому хочеться вмерти!
Це ж хто по них посилає
Оті божевільні конверти,
А потім їх запечатує
І нам заглядає в очі —
Ніяк не можу одринути
Лихої ції поторочі...
А ці собі ходять і лащаться,
І їх обіймає муза,
А смерть собі вибирає
Валета й козирного туза,
А смерть собі забуває
Про ці жалюгідні шестірки,
А смерть собі хурделяє
Без всякої мірки-примірки!
Які старовинні претензії
Мою розшматовують душу?
Чому одлетілу душу
В сльозу одягнути мушу?
До кого цей крик підношу?
Кому кулаки складаю?
Окрім цього слова смутного,
Нічим я, нічим не владаю.
Колись замірялись словом
І били у небо словом,
Складали претензії Богу
Нещадним болиголовом,
Тепер же болиголов цей
В мені іронія косить,
Душа ж моя ошаліла
Роздерто і люто голосить!
Боюсь зачепити й муху.
Її за вікно випускаю
І в білім снігу із нею
Своєю душею зникаю...
Як люто мені! Як біло!
Розпачливо як на світі!
Сховатися хочу у бруньці
На задубілому вітті!
І вмерти хочу у бруньці,
Розпаношілій з розпуки,
Та вже весна простягає
До бруньки змокрілі руки,
Та завтра вже буде Стрітення.
Краплі слухати буду.
Піду до лісу із донькою.
Може, хоч дещо забуду.
Це ви собі пам’ятайте.
Не маю я в пам’яті ради.
Так тяжко несамовито
По краплі, по краплі вмирати.
Зима так вмирає для літа.
І літо по крапелині
В зиму перейде ощадно.
А як же бути людині?!
Де ж її крила діти?
Де ж її райдуги скласти?
Де ж її полиск подіти
Злотен а чи сріблястий?
В пам’ять? Чи пам’ять — скирта?
А чи криниця — безодня?!
В пам’яті помістилась
І Хіросіма, і Кодня,
А Хронос узявся безтямно
Усе це перемісити
Брови однієї у пам’ять —
І то усю не вмістити!
Губ одненького спалаху!
Не то що кануперу слова!
Пам’ять така велемудра,
Як під ногами полова...
Такі гарні люди вмирають,
Аж самому хочеться вмерти...
Розпрокляті ці телеграми...
Божевільні оці конверти...
|
|
|