А що на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були —
Тернові чи буйно-сині?
А може, була прачорна,
Вогненними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!
А як вона запиналась,
Марія, хустиною тою?
Тримай-но люстерко, історіє,
А я задивлюсь, постою,
Рівненько тримай, не оглядайся, —
Нема ні попереду, ні позаду
Артисток таких тернооких
І мені, і тобі на досаду!
Як грала Марія Олену
В «Глитаєві, або ж Павукові»,
Божевільну хустину зривала, —
Так руки не рвуть у закові,
Як вона її люто кидала,
Проливши коси безголов’я
На дивне своє білогруддя,
На дике своє чорнобров’я!
Шпурляє жіноцтво так долу
Свою стужавілу розпуку,
Притоптує з притиском-витиском
Свою наболілу муку,
А потім хустину руками
На два кінці світу розводить —
Терновим отим чорнокриллям
Із розуму в безум заводить!
— А Толстой сидів у театрі, —
Згадає Марія потому, —
І нещасна моя хустина
Сподобалась страх Толстому.
Він очі підняв на мене,
Як дві великодні свічки, —
Нищівні свої, пронизливі,
Учеписті чоловічки.
— Біжи, — він казав до сина, —
І моли ради всього святого,
Попроси ту сльозу-хустину,
Скажи, мовляв, для Толстого... —
І вже та сльоза-хустина
Лягла на коліна Толстого,
І він окропив її слізьми
Ради всього на світі святого.
А згодом Марія світилась
У святая святих — кабінеті,
Він лаяв цензурні викреслення
Про себе в паризькій газеті,
Дивився так буйнобородо
Іронічним, могутнім левом:
— А Чехов Вас тільки й кличе:
«Хохлацька моя королево!»
Та з ним я в одному не згоден —
Не йдіть до Александрінки.
Платня там, ще й привілеї:
Премного всілякої пінки,
Та Ваше правдиве покликання —
Ця мокра від сліз хустина.
Доля народу Вашого —
Ось стежка до правди єдина!
Я знаю, Вам прагнеться простору,
Кортить європейської слави. —
Ходив він під ста томами,
В опорках, як біс, лукавий. —
Чув я, що сивий Стасов
Перед Вами упав на коліна.
Геніальна Ви справді жінка,
Бо у Вас таємнича хустина...
Так жартував він і тішився,
Аж просто гасав по кімнаті.
Світилась Марія... і грілась
На цьому шаленому святі,
А граф, як дитина, з хустиною,
Не знав, де її притулити,
Чи подив вузлом зав’язати,
Чи в душу навіки пролити.
Дивилась Марія зачаєно,
Бо ж був він як правди подув,
Розкутий і геть простористий,
Нещадний і, їй на подив,
Закладав все під шнур толстовки,
Наче з якоїсь принуки,
Свої вузлуваті і вироблені,
Ну зовсім селянські руки...
Так що ж на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були —
Тернові чи буйно-сині?
А може, була прачорна,
Вогненними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!
Та світить мені хустина та
Звідтіль, з кабінету Толстого.
Тож як мені присвітити
Ще словом до світла отого?
Навіки вона засвітилась,
Та зустріч прекрасна і світла!
Беріть, кому треба світла!
Призволяйтеся, прошу, до світла!
|
