Суть поезії — повернути людським словам їх первісне, тобто найчистіше і найвагоміше значення.
Поль Елюар
Ну як мені впасти до ніг твоїх босих
Крізь стогін гундосих зачумлених слів?!
Ти ходиш по вічних задуманих росах,
А я тебе, мамо, і досі не стрів...
Я — блудний мізинок твій. Світу ж багато —
Мене ти пустила в далекі світи.
Повір, я не зваблюсь на долю пихату.
Та скільки ж мені ще іти та іти...
Що мовиш? Та й сили ж мені доручила
Твоя всепрощаюча чесна рука!
Боюсь я, що зломить мене моя сила,
Така ж вона буйна, могутня й терпка.
Такі ж маю крила, що й краю не маю,
Таке ж моє небо, аж дике в бровах...
Та віриш мені ти — ту віру безкраю
Я на ніч усюди кладу в головах!
Свій клекіт стосонцевий, клекіт свободний
Морозом іронії взявсь пропекти,
Я дуже прискіпливий, злий і холодний —
Я вперше до тебе звернувся на «ти»...
Що мовиш? Куди ж мені, мамо, без тебе,
Та тільки ж до тебе іти ще та йти,
Іти як до неба, до вічного неба, —
Я ж вперше до тебе звернувся на «ти»...
|
|
|
