Так. Це знов океан. Хижу спину ламає на сонці.
Так. Внизу океан. В очі сипле пекучу блакить.
Так. Вгорі океан. Небом висне
на Квінсі, на Бронксі.
Сто стогнот стугонить,
сто ячить, сто мовчить.
І не дітись од нього, од злого бурунного дива, —
Це ж гряде океан! Як мана. Як вина. Як чума.
І в солонім здоров’ю
гойдається далеч гордлива —
Ця колиска твоя.
Ця горбата робітня твоя.
Ця безмежна тюрма.
Рокотан-океан! Так, Уолтере, збурений теслю.
Галька, гравій, граніт —
це розкришені зуби його.
Ну а ти ж бо стропила
крейдою хижо накреслюй,
І роби, і рубай, і рубайся,
Уолтере, чортів огонь!
Так. Це знов океан. Ти лежиш око в око.
Перед ним, неоговтаним,
хитрим теслею княжо лежиш,
То зірвешся, як смерч,
і женеш над замшілим потоком,
То безтямно регочеш —
в підошви лоскоче спориш.
Батько спить на мішках.
Спить підручний у тирсі, як миша.
Жовтий сволок возліг
на дубових чіпких стояках.
І згоряє, як свічка, полуднева розчахнута тиша,
Пахне йодом і потом,
ще й стружка пахкоче в руках.
Але ж знов океан. Але ж знов це поріддя шалене.
Але ж знов закипа
цей біблійний верткий міріад.
То возносить до сонця
свої безкордонні рамена,
То шпурляв у прірву
бездонні рамена назад.
Це вдаряє у скроню, це ламає залежані ребра,
О невдахо редакторе, о лінюху, п’янице, бідо,
Голоднюча душе на пісних емерсонових жебрах,
Гімне плоті і статі,
широчіні прагнущий содом!
Не втекти. Не сховатись.
А встати. Захланно повстати.
Океаном повстати.
Океаном — на хижій ріднющій землі.
Океаном свободи роздерти всі груди, як ґрати,
І людину, як сонце,
пронести на чорнім крилі!
Ось! Чигає на тебе
теслярська весела сокира!
Підстружи олівця її лезом сліпучим, як смерть,
І віддайся віршеві!
Його океанному клятому вирові!
Ти, Уолте Уїтмен,
океаном розторганий вщерть!
Ти вже визрів, поете, співмірним по буйнім захланню,
Пульс прибою і серця
гуркоче в єдинім ярмі,
І згоряє сокира теслярською мирною гранню,
Вся у пасмах графіту, в чуднім таємничім письмі.
Що? Паперу нема?
Так віддай оцей клекіт на брусі!
Сучкувату бантину вподовж полум’яно спиши!
І гойдне Демократія,
дерев’яній не віддана скрусі,
Океанським крилом
в горловині твоєї душі.
Сивим штормом гойдне
сивих пристрастей сива арена.
Закипить по-новому біблійний людський міріад.
Вознесе аж до сонця
свої безкордонні рамена,
Дошпурне аж до пекла
бездонні рамена назад...
|