Двадцять вісім юних мужчин їдуть до моря
Двадцять білих мужчин і вісім негрів
Двадцять вісім мужчин — найдружніших на світі
Двадцять вісім літ життя жіночого — найсамотніших
Двадцять років життя дівочого — очікувальних
Двадцять вісім років життя жіночого — найсамотніших.
А в неї дача в білій скелі
«Паккард» у жовтому чохлі
І на засніженій постелі
Пес вороний велично ліг
Зіпершися на підвіконня
Вона поглядає на них
Мужчини білі — та й на конях
На грайних конях вороних
А вісім негрів та й на білих
На білих кониках чорнять
І по камінчиках замшілих
Їй роки — цоки цокотять
Вона закушує фіранку
Надсадно п’є гірку цю мить
І чорний пес гарчить щоранку
Отеллом збудженим гарчить
І коли вони зайшли в море, чорні коні і білі коні
(ой куди ж це ви, дівчино), і коли юні мужчини
голі-голісінькі (ой куди ж це ви, жінко) заблисли
тілами молодими (ой куди ж це ви!)
І ось вона пройшла на березі двадцять дев’ята
з танцями з сміхом
Хоч і стояла вона на дачі непорушна собі стояла
І ось вона пройшла там на березі двадцять дев’ята
Ті не бачили її зате вона бачила їх і любила
Блищали бороди в мужчин вода стікала з їх чубів
По видолинках струмки струмували по тілі
І бігла також рука невидима по тілі
І тремтячи бігла все нижче від скронь від ребер
Смаглими животами вони — до сонця
(Хтось задихається над ними — хто це, хто це?)
І тільки подих жіночий на їхні губи рониться,
А вони думають, що це сонце, сонце...
І тільки відцокотіли вони копитами,
Вона сіла в свою машину, машину
І з віражами жіночо несамовитими
Гналася навіжено, скажено.
Біле кермо кусала білюсінькйми зубами,
зубами,
Біла блузочка рвалася в нетерпінні, в піні —
І розуміюче (що ти поробиш з бабами!)
Хекав пес десь на задньому на сидінні...
|
|
|
