В п’яти немудрих дів євангельської притчі
Взяла ти посох свій і свій мандрівний світич.
Весела і струнка, в вінку живих надій,
Ступила ти на шлях, на зловорожий свій
І ждала дивних див, героїв сутозлотих,
А дні текли смутні, у ненастанних слотах,
Без ранків соняшних, без героїчних дій.
І згасли ранні сни, і догорів олій;
По краплі розійшлось чуття твоє багате,
На гордий дух лягли мандрівництво і втрати,
І от настав твій час — і в той святочний час
Твій посох поламавсь і світич твій погас.
|
|
|
