Тифе мій! Ти ненадійний гість;
Вже й „прощай“ сказав — слова спасенні,
Далі став, хазяїнам на злість,
І на ґанку править теревені...
Натякаєш, але все дарма...
Краю довгій бесіді нема,
Як осіннім туманам та зливам
(Це в хворобі зветься рецидивом).
Тифе мій! На мене ти наліг,
І чотири я пролежав тижні,
Знав гарячки бистрі перебіжні,
Власних ніг порахувать не міг
І молився в розпачі густому:
„Милий гостю! Чи не час додому?“
|
|
|
