Ой застогнав голуб
У темній діброві
На гольї сухенькій;
Ой заплакав тяжко
Гіркими сльозами
Козак молоденький.
Ой застогнав голуб
У темній діброві,
Неначе в неволі;
Ой заплакав тяжко
Козак молоденький
По нещасній долі.
Ой застогнав голуб,
Аж лунь застогнала
У темній діброві;
Ой заплакав тяжко
Козак молоденький
Да ще й кучерявий.
«Ой чого ж ти, голуб,
Да так тяжко стогнеш?» —
Козак попитався.
«Того, козаченьку,
Того, курчавенький,
Що я спаровався.
Да не пожив літа
З сизою своєю, —
Яструби убили;
І діток придбали
Двойко малюсеньких —
Згодовать не вспіли.
Погинули й дітки
За сизою скоро,
Я стогнать остався —
І воля не мила.
Нема уже більше,
Ким я утішався;
Милої немає.
Лунь зі мною стогне, —
Це моя утіха
У лютому горі,
В нещасній годині,
Стогне, хоч без лиха». —
«Чого ж ти у лісі,
Голубчику сизий?
Ти б летів у поле,
Ти тут один сидиш,
Там би найшов стадо,
Може б, прогнав горе». —
«Що стадо поможе
Мені, бідоласі?
Там усі чужії.
Одняли у мене
Вірную і рідних
Вороги лихії.
Коли суха вітка,
Котра підо мною,
Знов зазеленіє,
Тоді сиза буде
З рідними до мене,
І серце зрадіє».
Да й застогнав дуже,
Ізплеснув крилами,
Аж лист стрепенувся,
Полетів по пущі;
Більш на тую вітку
Він і не вернувся.
. . . . . . . . . . . .
Тоді козак сказав:
«Треба забувати,
Котру я кохаю:
Бо й мені так буде,
Що жінку із дітьми
Вмісті поховаю.
Бо я без худоби,
Може, дітки будуть;
Хто їх нагодує?»
Козак той у світі,
Як голуб в діброві,
Стогне да сумує!..
|
