|
Адміністративне право України
Опорний конспект
|
Законодавство, що регулює аграрні ринкові відносини встановлюють, закріплюють і виражають аграрну політику, сформульовану законодавчою владою, Президентом і Урядом України. На відміну від традиційних галузей права аграрне право не має свого кодексу. Аграрне законодавство становлять закони і нормативно-правові акти, які направлені на організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель с/г призначення підприємствами усіх форм власності. Це так називаємі правові норми, які мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер. До першої групи відносяться: Конституція України, Закони “Про власність”, Про підприємництво, Про підприємства в Україні, Про господарські товариства, Земельний кодекс України, Про банкрутство, Про оподаткування прибутку підприємств. Ці законодавчі акти одночасно адресуються цілому ряду суб‘єктів або групі суб‘єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності. Спеціальні аграрні закони: Постанова ВРУ “Про земельну реформу”, ЗУ “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про колективне с/г підприємство”, “Про особливості приватизації майна державних с/г підприємств”, “Про с/г кооперативи” та ін. Ці законодавчі акти мають спец призначення, характеризуються повною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності аграрних товаровиробників, прав та обов‘язків працівників підприємств, яким адресуються спеціальні закони. Істотне значення мають підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази інструкції, що приймаються Мін. АПК (нині Мін. Аграрної політики). Укази Президента видаються на розвиток чинного законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення і направлені на здійснення приватизації майна, прискорення земельної реформи. Наприклад, Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с/г виробництва”. Важливе місце займають внутрішньогосподарські локальні акти як джерела законодавства АПК - це статути, установчі договори, правила внутрішнього розпорядку “Про оплату праці”, колективний договір підприємства та ін. Органи управління промисловістю України. В системі органів управління промисловістю України можна виділити три підсистемі: 1. Президентська , 2. Підсистема Кабінету Міністрів, 3.підсистема безпосереднього управління підприємством. 1. Президент та його адміністрація. Законодавчою основою їх діяльності є Конституція України (голова держави та виконавчої влади проводить у життя Конституцію та закони через систему виконавчої влади). 2. Кабінет Міністрів (КМ) е органом державн. виконавч. влади підпорядкованої , підзвітної та відповідальної Президенту. Керується основним та поточними законами, указами та розпорядженнями Президента. КМ складається: прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр міністр, віце-прем’єр міністр, міністри, голови Держкомітетів. КМ об’єднує і спрямовує роботу міністерств та Державних комітету. Організаційна структура міністерств – центральний апарат (включає управління галузево-виробничі, функціональні; відділи; служби; підприємства, установи, об’єднання, концерни тощо). В Україні міністерства управляють окремими галузями (праці, економіки, охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, молоді і спорту); а також відають окремими функціями адміністративної діяльності (енергетики та електрифікації, внутрішніх справ, захисту, культури, в справах будівництва і архітектури, машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії, оборони, транспорту, юстиції). 3. Органи безпосереднього управління – адміністрація підприємств та установ. До представників адміністрації належать службові особи, які виконують функції організаційно-розпорядчого характеру, їхні акти мають юридично обов’язковий характер, а дії здатні породжувати юридичні наслідки, бути підставою для юридичних актів. Адміністрація держав. підприємств перебуває у подвійному підпорядкуванні: 1. Адміністрації органу вищого рівня. 2. Загальних зборів (рад) трудового колективу, чиї рішення, прийняті на основі законодавства є для адміністрації обов’язковими. 3. Участь трудящих в управлінні підприємством складається з: - розподіл прибутку (преміальні на підставі економії, зниження затрат виробництва, зростання продуктивності праці); - участь у власності (колективна) – право купувати акції, тобто стати власником майна підприємства; - участь в управлінні (виробничі ради, консультаційні комітети). Поняття і зміст державного управління. Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів. Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління. Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління. Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління. Головна інтегративна якість системи – реалізація у повному обсязі загальнодержавних інтересів у сфері соціального управління. Виділяють 5 ознак державного управління: 1) Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом. 2) Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного управління визначаються на законодавчому рівні. 3) Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального життя. 4) Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи, які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм інстанцій. 5) Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна діяльність людей. Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління: - соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність. - організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний. - організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність. |