|
Адміністративне право України
Опорний конспект
|
1. Поняття форми та її співвідношення з функцією управління. 2. Правові та не правові форми державного управління. 3. Види форм управлінської діяльності та їхня адміністративно-правова характеристика. 1. У темі “Предмет адміністративного права” ми зауважили, що змістом управлінської діяльності є реалізація управлінських функцій. Останні ж практично втілюються у життя через різного характеру дії правомочних представників органу управління — службових oci6. Зовнішнє вираження управлінської діяльності у конкретних практичних діях іменується формою управління (форма як категорія — це зовнішнє вираження будь-якого змісту). Формою державного управління треба вважати будь-яке зовнішнє вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних підрозділів та службових oci6, котрі здійснюються з метою реалізації функцій управління. Так, функцій підбору, розстановки, підготовки кадрів реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення (обрання) на посаду, заміщення такої за конкурсом, за контрактом, атестації службовців, проведення науково-практичних конференцій з обміну досвідом тощо. Більшість дій на шляху реалізації “кадрової” функції знаходить своє вираження у такій основній формі управлінської діяльності, як юридичні акти управління. Кореляцію “функція управління” та “форма управління” опосередковує компетенція державного органу (проявом якої є владне повноваження її представника — службової особи): Функція-Ко (державно-владне повноваження) — ФО (форма управлінської діяльності). 2. Форми вираження змісту управлінської діяльності — це встановлення норм права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення матеріально-технічних операцій. Перші дві форми знаходять вираження в актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої i розпорядчої діяльності органів управління. Не правові форми управлінської діяльності, навпаки, зводяться до вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов'язані з виданням актів управління. Отже, i перша, i друга форми пов'язані з реалізацією державно-владних повноважень. Але у першому випадку спостерігається більш повна юридична регламентація (нерідко вона набуває значення юридичного факту), скрупульозний підбір методів реалізації приписів актів управління, передбачається юридична відповідальність за порушення (невиконання) таких. Форми ж другої групи теж пов'язані з компетенцією органу, державно-владним повноваженням його представників, проте це повноваження виявляє себе не як пряме юридичне веління, а опосередковано через позаюридичні засоби, i лише їхні передумови та результати можуть бути юридично зафіксовані. До правових форм належать i такі специфічні прояви реалізації виконавчої влади, як укладання її суб'єктами цивільно-правових договорів, їхня участь як позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по забезпеченню громадського порядку (через організацію i використання добровільних народних дружин по охороні громадського порядку, товариських судів), численних i різноманітних загальнообов'язкових правил, що встановлюються центральними та місцевими органами виконавчої влади, застосування нею різних економічних санкцій, заходів адміністративного примусу до порушників юридичних заборон галузевого, відомчого характеру. 1. Організаційні дії можуть вчинятися як усередині державного органу, так i поза ним. 1) У межах певного управлінського апарату здійснюються розподіл службових повноважень, заходи щодо оптимального поєднання єдиноначальності та колегіальності, інструктування працівників (роз'яснення мети, змісту, особливостей законодавчих i нормативних актів тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи, підготовка та проведення нарад, засідань тощо. 2) Поза апаратом, із спрямуванням на управлінське середовище, виділимо дію такого організаційного заходу, як інспектування. 3 метою його неперервного здійснення створено інститут інспекторів i аналогічних посад — фінансових i податкових міліційних i житлових, пожежних та охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду, санітарних, торговельних тощо. інспектор — основна посада, своєрідна підвалина вciєї управлінської піраміди, а інспектування знаходить свій вияв не тільки у формах перевірок, вказівок, роз'яснень, а й як інструктування у письмовій формі (підготовка та розсилання циркулярів, оглядів, інформаційних листів з роз'ясненням завдань i змісту законів тощо). До організаційних дій треба віднести організацію та проведення службових нарад, анкетування службовців i громадян з метою урахування громадської думки та коригування стратегії i тактики управління, надання практичної допомоги на місцях та ін. 3) Матеріально-технічні операції хоч i здійснюються на юридичній основі, проте не спрямовані на досягнення юридичного результату, не створюють правового ефекту, мають допоміжний (технічний, господарський) характер. Прикладом матеріально-технічних операцій є документообіг, що включав підготовку, обробку, зберігання, надання інформації, необхідної для видання актів управління, для здійснення управлінських процедур, оформлення будь-яких службових документів, що юридично підтверджують якісь факти або право на щось, складання планів, анкет, довідок службового характеру, ведення обліковостатистичної, картотечної роботи, apxiвiв, діловодство (ведення канцелярських справ). Одне слово, документообіг забезпечує зовнішні зв'язки органу, стосунки між його структурними підрозділами. 4) Адміністративна угода застосовується як cnoci6 наймання керівником кадрів працівників i означає, що відповідна службова особа — керівник підрозділу — має співбесіду з претендентом на посаду у підрозділ про умови праці, які мають двосторонній характер. Адміністративна угода передає факт призначення на посаду наказом керівника держоргану (або затвердження -- наказом про результати обрання, конкурсу, що має юридичне значення для оплати праці). Ця форма поступово змінюється контрактною системою наймання службовців та інших працівників. Крім цієї форми адміністративної угоди є ще спосіб реалізації компетенції держ органу, коли потрібна згода двох сторін(самого органу та іншої сторони) - здача у оренду приміщень, майна, підготовка кадрів, виконання експертиз, досліджень. Адм. угоди не мають права породжувати відносин приватного цивільно–правового характеру; предметом угоди повинно бути виконання управлінських функцій, а державний орган не має втрачати своїх владних повноважень, юридичною основою такої угоди може бути як законодавчий так і управлінський акт; держорган не може однобічно змінити умови адм. угоди. 5) Нерідко керівник держ. органу , його представник діє як учасник цивільно-правової угоди про оренду приміщення, транспорту, про соціальне страхування, юридичне обслуговування, побутове обслуговування та інше. Укладаючи цивільно-правову угоду, керівник органу не перестає бути суб’єктом адм.-правого відношення ,не втрачає держ.-владного повноваження щодо підпорядкованих йому органів і службових осіб. 6) Здійснюючи управлінські функції держ. органи через своїх представників ( юрисконсультів), виступають сторонами в судових розглядах у народних чи арбітражних судах. 7) Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їхніми службовими особами загальнообов‘язкових правил паспортного, протипожежного, військово-облікового режиму, вимог дотримання держ. таємниці. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але є обов’язковою, оскільки регламентується у законодавчих актах, статутах про упр. органи. 8) Правомірним є віднесення до форм управлінської діяльності i таких питань діяльності органів, як застосування їхніми службовими особами заходів адміністративного примусу у вигляді штрафів, позбавлення певних прав, припинення виробничої діяльності, відсторонення від виконання трудових обов'язків. Так, yci представники адміністрації наділені правом відстороняти від роботи oci6, які розпивають на виробництві спиртні напої або з'являються там у нетверезому стані. Проте службові особи тільки окремих держорганів (міністерства транспорту, зв'язку, лісового господарства та ін.) наділенні повноваженнями щодо застосування адміністративних штрафів, таких заходів адміністративного примусу щодо громадян чи службовців, представників структур приватного сектора, які е порушниками загальнообов'язкових правил галузевого значення. Однак найважливішою формою державно-управлінської діяльності е видання відповідними органами нормативних та індивідуальних актів управління. Акти управління — правова форма вираження управлінських дій органів, службових oci6. Такі акти необхідні для забезпечення юридичних наслідків певних управлінських дій, наприклад, організаційних. В актах управління i об'єктивізується будь-яке управлінське рішення. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Відповідно до Закону “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст 1 дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України). Особливістю статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права. За своїм статусом усі іноземці в Україні діляться на: 1) іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. 2) іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він: - має в Україні законне джерело існування; - перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України; - перебуває на утриманні громадянина України; - має на своєму утриманні громадянина України; - в інших передбачених законом України випадках. Відповідно до Конституції України і Закону “Про правовий статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок. Також іноземці можуть бути набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Закон “Про правовий статус іноземців” передбачає можливість натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”. Законодавство України передбачає досить великий комплекс прав і свобод для іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Іноземці мають право на відпочинок , охорону здоров’я, житло, участь в об’єднаннях громадян, але вони не можуть бути членами політичних партій України. Також іноземці можуть займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченої законодавством України. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов’язано з належністю до громадянства України. У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими правами, що й громадяни України. На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок. Також іноземці в Україні не володіють виборчими правами, тобто вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади й самоврядування, не можуть брати участь у референдумах. Іноземці можуть в’їжджати в Україну за дійсними національними паспортами, або документами, що їх замінюють. При цьому вони повинні отримати в’їздну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В Законі існують певні обмеження щодо в’їзду в Україну іноземців та їх виїзду з України. Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення. Для іноземців, поряд з іншими видами відповідальності, передбачено скорочення терміну тимчасового прибування в Україні, а також видворення за межи України. Положення Закону “Про правовий статус іноземців” враховують встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітет, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки зрівняні в правах з громадянами, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки. Подібна практика повністю відповідає міжнародно-правовим документам в області прав людини, соціального захисту та інше. |