Гончар Іван Макарович

Коротка біографія

Український скульптор

Народився 27 січня 1911 р. у с. Лип’янка Черкаської області у великій (10 дітей) селянській родині. Змалечку хлопця залучали до господарських справ, у вільний час він вирізав з кольорового паперу, ліпив з глини, малював. У 1919 р. його віддали до церковно-приходської школи, яку згодом було перетворено на семирічну трудову. У 1927 р. вступив до Художньої індустріальної школи України в Києві. Після закінчення вчителював в с. Василькові Шполянського району.

У 30-х роках переїхав до Києва, працював у скульптурно-монументальних майстернях.

У період Великої Вітчизняної війни перебував на фронті. Після демобілізації повернувся до Києва.

У повоєнні роки багато працює як скульптор, художник. Творчу працю поєднує з невтомними пошуками етнографічних пам’яток, скарбів народної культури. Він обійшов усю Україну, зібрав етнографічно-мистецьку колекцію.

Музейна колекція митця налічує понад 8000 експонатів. У ній представлено все розмаїття українського народного мистецтва (вишивка, килими, кераміка, писанкарство тощо). Особливо цінне зібрання народного одягу з різних регіонів України (понад 200 зразків) та старовинного народного живопису (понад 400 зразків).

Велику наукову вагу мають також 16 укладених ним етнографічних фотоальбомів «Україна та українці», що стали своєрідним художньо-документальним матеріалом (фотографії жителів різних регіонів України у традиційному вбранні) з авторським відтворенням типових зразків народного мистецтва того чи того краю, побутових предметів, архітектурних пам’яток.

У 50-ті роки зібрав чимало ікон по селах Шевченкового краю (деякі з них малював чоловік сестри Тараса Шевченка а, можливо, і сам Тарас).

У 60—80-ті роки пропагував українське мистецтво, писав художні твори, займався скульптурою.

І. Гончар — один з ініціаторів створення в Україні Товариства охорони пам’яток історії та культури, етнографічного хору «Гомін». Він виступав за відродження в Києві народних звичаїв та свят.

Твори: пам’ятник М. Горькому в Ялті (1956), Т. Шевченку в с. Шешорах Івано-Франківської області (1964), С. Васильченку в м. Ічня Чернігівської області (1978), композиції «Берегині», «Ярило» (1985—1990), портрети Л. Курбаса, Б. Олійника, Н. Матвієнко (всі 1985—1990), серії живописних історико-етнографічних картин «Весілля на Україні» та ін.

У 1989 р. його нагороджено Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка, а у 1991 р. присвоєно звання народного художника УРСР. Працював майже до останніх днів.

Помер 18 червня 1993 p. у Києві.