Український поет Народився 12 січня 1878 р. в с. Жуличі на Львівщині в родині священика. Навчався в Золочівській та Львівській гімназіях, згодом у Львівському та Віденському університетах. Після навчання працював учителем української академічної гімназії. Брав участь у заснуванні й діяльності літературної групи «Молода муза», що існувала у Львові в 1907—1913 pp. Програмні засади цієї групи ґрунтувалися на ідеях модернізму. Початок XX ст. був особливо плодотворним у творчості В. Пачовського, вийшли друком його збірки: «Розсипані перлини» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій ...» (1912); драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце руїни» (1909). У 1907 р. була опублікована праця «Українці як народ». В. Пачовський заперечував етнографізм, побутовий реалізм, намагався поєднати людську особистість із Всесвітом. Провідним мотивом його творчості була національна ідея: через міфологічні образи українського фольклору вводить він свій образ України. Під час першої світової війни потрапив до Відня, працював у таборі військовополонених українців, викладав на курсах української мови та історії. 1919 р. захопившись ідеями С. Петлюри, певний час перебував у Кам'янці-Подільському, проте, згодом розходиться з ним у поглядах на шляхи побудови й характер української держави. У збірках поезій 20—30-х років «Огні честі», «Розгублені звізди», «Дзвін слави князя», що так і не були видані, тема України стає провідною, викристалізовуються аспекти — від героїчного до трагічного. З 1920 р. редагував в Ужгороді часопис «Народ», водночас працював учителем. Зазнав матеріальної скрути. Після вересня 1939 р. становище письменника поліпшилося, почав працювати викладачем Львівського університету. Творчість В. Пачовського — помітне явище в історії української літератури. Основним здобутком письменника були національно-патріотичні твори, бо виходив з переконання: для поневолених народів храм держави мусить замінити мистецтво. Помер 5 квітня 1942 р. |