Петро Дорошенко

Біографія

Кілька поколінь предків Петра Дорошенка, за походженням — православних шляхтичів, були пов'язані із Запорозькою Січчю. Його дід, Михайло Дорошенко, козацький полковник із 1618 p., у 1625-му став гетьманом реєстрового козацтва, а через три роки загинув під Бахчисараєм у поході проти хана.

Петро Дорошенко народився в Чигирині за рік до загибелі діда, у 1627 р. Його батько, Дорофій Дорошенко, належав до козацької старшини, обіймав високі посади в реєстровому війську. Хлопець здобув добру освіту, вільно володів польською та латиною. З юних літ був знайомий із багатьма славетними козацькими полководцями, зокрема з Богданом Хмельницьким, який постійно бував у Чигирині, рідному місті Петра. Тож не дивно, що з перших днів визвольної війни молодий Дорошенко служив у гетьманській сотні — особистій гвардії Б. Хмельницького.

Демонструючи не тільки непересічну хоробрість, а й освіченість і розважливість, Дорошенко виконував відповідальні військові й дипломатичні доручення гетьмана в різних країнах. У 1650 р. він був одним із керівників походу козацького війська в Молдову, наприкінці того ж року представляв українську сторону на переговорах із польським сеймом. Відтоді Петро — постійний учасник не тільки походів і битв, а й дипломатичних акцій гетьманського уряду. 1656 р., за дорученням Б. Хмельницького, він очолив українське посольство до Швеції для узгодження планів ведення спільної війни проти Польщі. З успіхом виконавши місію, Дорошенко був призначений полковником Прилуцького полку й увійшов до кола вищого керівництва козацької України.

Влітку 1657 р. помер Б. Хмельницький. Внаслідок гострої боротьби різних груп козацької старшини, у вересні 1657 р. гетьманом України став Іван Виговський, який протримав гетьманську булаву два роки. Ще напередодні смерті Б. Хмельницького І. Виговський схилявся до розриву з Московським царством. У цьому його підтримувала частина козацької старшини й вищого православного духівництва разом із новообраним (після смерті в 1657 р. Сильвестра Косова) митрополитом київським Діонісієм Балабаном. Старшин обурювали ігнорування царем і воєводами традиційних прав козацтва й вимога безпосереднього підпорядкування Москві, адже в міжнародних справах, наприклад, у відносинах із Польщею, Кремль нехтував інтересами України. При цьому польський король Ян II Казимир зрозумів таки, що з Україною варто рахуватись як із реальністю, й через своїх посланців і агентів умовляв козацьких ватажків піти на зближення з Варшавою, обіцяючи автономію та всілякі пільги у складі Речі Посполитої.

У жовтні 1657 р. московське військо було розгромлене шведами у Прибалтиці. Шведський король Карл Густав визнавав Україну незалежною державою. До цього Україна (формально не розриваючи Переяславських угод, що дозволяли їй провадити вільну зовнішню політику щодо всіх держав, окрім Польщі й Туреччини) вже перебувала в союзі зі Швецією, воюючи проти поляків, що фактично означало відмову від підданства Московського царства як союзника Польщі в бойових діях проти Швеції.

Поразка Московії у війні зі Швецією підривала його позиції і в Україні. Швеція теж вийшла з війни ослабленою, і їй довелося відмовитися від планів підпорядкування собі Польщі. Янові Казимиру вдалося поновити владу й він став залучати на свій бік І. Виговського, обіцяючи, крім інших пільг, перетворити Річ Посполиту на федерацію трьох рівноправних держав: Королівства Польського, Великого князівства Литовського (Литви з Білорусією) та Великого князівства Руського (козацької України).

На таких умовах, розуміючи неминучість приходу в Україну численного царського війська для відновлення втрачених Москвою позицій, І. Виговський у вересні 1658 р. в містечку Гадячі уклав із поляками угоду. Царське військо, що вторглося в Україну, в червні 1659-го було розбито під Конотопом, а сейм у Варшаві ратифікував Гадяцьку угоду (з єдиною поправкою: замість скасування унії проголошувалася загальна свобода віросповідання в Речі Посполитій).

Петро Дорошенко, як і переважна частина козацької старшини, підтримував дії нового гетьмана. Однак багато рядових козаків, побоюючись відновлення польського землеволодіння та кріпацтва в Україні, рішуче виступило проти Гадяцького договору. Не підтримали І. Виговського запорозький отаман Іван Сірко й ряд лівобережних полковників, чиї інтереси вже були пов'язані з Москвою. За згодою царя вони проголосили гетьманом Юрія Хмельницького, Богданового сина, який ледве досяг повноліття й підписав у Переяславі нові угоди з царськими послами, менш вигідні для України, ніж договір 1654 p., укладений його батьком.

До кінця 1660 р. Україна розпалася на ворогуючі половини: одна — на боці Москви, інша — Варшави. Та всередині жодної з них теж не було єдності. На Лівобережжі цілі полки не бажали коритися Москві, а на Правобережжі селянство було обурене пропольською орієнтацією старшини. Антипольські повстання спалахували одне за одним. Запорожжя, фактично не визнаючи над собою нічиєї влади, загалом було настроєне проти Польщі.

У незліченних спустошливих війнах загинуло багато сподвижників Богдана Хмельницького, зокрема й легендарний І. Богун. Починався період української історії, який іще сучасники красномовно охрестили Руїною. Саме тоді на першому плані опинився Петро Дорошенко, ставши на чолі національних сил, що відмовлялися визнавати над країною як московську, так і польську владу, прагнучи утвердження власної соборної незалежної держави.

Спочатку Дорошенко підтримував наміри І. Виговського, і його полк у травні 1659 р. брав участь у придушенні антигетьманського виступу полтавського полковника М. Пушкаря. Але вже восени, коли лівобережні полковники підтримали кандидатуру Ю. Хмельницького, Дорошенко відійшов від І. Виговського й підписався під текстом Переяславської угоди від 17 жовтня 1659 р. У діях Дорошенка простежується невдоволення наперед визначеним вибором між Варшавою і Москвою. Відійшовши від І. Виговського й підписавши Переяславські статті, він здав командування Прилуцьким полком.

На початку 1660 р. П. Дорошенко, ставши чигиринським полковником, у складі козацького посольства їде в Москву, щоб домогтися скасування низки пунктів Переяславського договору. Тоді він був іше лояльно настроєний щодо Московії, тож улітку 1660 р. взяв участь у поході на Волинь військ В. Шереметьева й лівобережних полків під номінальним командуванням Ю. Хмельницького. Під Чудновом, де це військо потрапило в оточення, Дорошенко вів переговори про перемир'я з польським командувачем Є. Любомирським.

За підписаною козаками 18 жовтня 1660 р. Слободишенською угодою, три воєводства — Київське, Чернігівське та Брацлавське — одержували козацьку автономію у складі Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору. Однак це призвело до нової війни між тепер уже пропольськи настроєним Ю. Хмельницьким і вірним Москві лівобережним козацтвом на чолі з переяславським полковником Якимом Сомком. Петро Дорошенко підтримав Сомка. З його падінням він опиняється в таборі пропольськи орієнтованого правобережного гетьмана П. Тетері і як генеральний осавул узимку 1663—1664 pp. бере участь у спільному поході поляків і правобережних козаків на Лівобережжя. Кампанія виявилася невдалою для Яна II Казимира і П. Тетері. У відповідь було здійснено похід московитів і лівобережних козаків на захід, за Дніпро, що призвів до падіння П. Тетері й повної анархії на Правобережжі, де з неабиякою жорстокістю діяли польські каральні загони під командуванням С. Чарнецького. Захопивши Суботів, Чарнецький наказав зганьбити останки Богдана Хмельницького, поховані в Іллінській церкві, й розпорядився відправити до Польщі митрополита київського Йосипа Тукальського та Ю. Хмельницького (що прийняв постриг під ім'ям Гедеона), коли ті потрапили до його рук. Такі прояви дикості розпалювали ненависть народу до поляків.

На той час Дорошенко перебував у гетьманській столиці — Чигирині. Тримаючись осторонь і від поляків, і від московських воєвод, він поступово став самостійним лідером українського козацтва. Запропонований ним курс на здобуття державної незалежності без орієнтації на Москву й Варшаву знайшов широку підтримку в козацькому середовищі. У цю лиху годину Петро Дорошенко — єдиний серед численних претендентів на булаву — глибоко перейнявся справою відродження державної єдності Козацької республіки. У січні 1666 р. він скликав у Чигирині козацьку раду, що вручила йому гетьманську булаву. Це викликало різку протидію лівобережного гетьмана І. Брюховецького, прихильники якого на Правобережжі спробували виступити проти новообраного чигиринського гетьмана, але зазнали поразки. Утвердившись на Правобережжі, Дорошенко відродив "генеральну раду". В універсалах він закликав перейти на його бік лівобережних козаків. На це відгукнувся Переяславський полк, а за ним інші козацькі загони. Таке рішення було прискорене ще й тим, що 1666 р. московити на Лівобережжі взялися до перепису населення для введення оподатковування на користь царської скарбниці. Обурені козаки й покозачені селяни з надією дивилися в бік Чигирина.

Проголошення Дорошенка незалежним українським гетьманом викликало стурбованість у новообраного польського короля Яна III Собєського, який згодом прославився розгромом турків під Віднем з участю українських козацьких полків. Восени 1666 р. він послав проти гетьмана військо під командуванням С. Маховського, що спустошувало міста й села. Звірства поляків на Поділлі призвели до загострення партизанської війни й поповнення Дорошенкового війська. Уклавши угоду з кримським ханом, Дорошенко з козаками й татарами розбив поляків на березі Південного Бугу біля села Печери.

Тим часом тривалі польсько-московські переговори закінчилися підписанням 30 січня 1667 р. Андрусівського перемир'я терміном на тринадцять із половиною років. Лівобережжя з Києвом закріплювалося за Московським царством, а Правобережжя — за Польщею. Запорожжя опинялося під подвійним протекторатом обох держав — фактично це означало визнання його незалежності як від Варшави, так і від Москви.

Поділ України по Дніпру між Варшавою та Москвою викликав обурення всього козацтва. Правобережжя, раніше звільнене від поляків, за згодою московського царя знову поверталося під владу Речі Посполитої, і король, розв'язавши руки у відносинах із Москвою, не приховував намірів відновити владу над Україною до Дніпра. Щоб випередити Собєського, Дорошенко підтвердив союз із ханом і, рушивши на чолі козацьких і татарських військ назустріч силам короля, влітку 1667 р. оточив його на Прикарпатті біля Підгайців. Становище польських військ щодня гіршало, але їх урятували суперечки між козацькими лідерами.

Відважний і амбіційний отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий не підкорявся ні Москві, ні Польщі, не збирався визнавати Дорошенка гетьманом усієї України. На безпосередню воєнну конфронтацію він не йшов, але, скориставшись тим, що татарське військо пішло на захід, зненацька напав на Крим. Хан відвів війська, а Дорошенкові довелося укласти перемир'я.

Повернувшись восени 1667 р. в Чигирин, Дорошенко добре розумів, що польський король зі свіжими силами зовсім скоро рушить на виснажене і спустошене двадцятилітніми війнами Правобережжя. Зібрати військо, здатне протистояти королівському, тут було вже неможливо. У свою чергу, московські посли переконували гетьмана підкоритися й "перебувати у вірному підданстві польського короля". На царську допомогу сподіватись, отже, не доводилось, а коритися Собєському гетьман не збирався. Не примирився він і з розподілом України між Польщею і Московією.

Важливі події відбувалися й по інший бік Дніпра. Коли Дорошенко ще тільки боровся за булаву, гетьманом Лівобережної України на "чорній раді" було обрано Івана Брюховецького. Він провадив відверто промосковську політику, підписавши 1665 р. Московські статті, за якими податки з України мали надходити в царську скарбницю, а в усі великі міста призначалися царські воєводи з військовими гарнізонами. Московська протекція виявилася недовгою, викликавши хвилю народного гніву. Тоді І. Брюховецький вирішив очолити антимосковський рух, заручившись на скликаній ним у Гадячі раді старшинською підтримкою. Та він уже настільки скомпрометував себе, що варто було Петрові Дорошенку почати наступ на Лівобережжя, як тамтешні козаки самі розправилися зі своїм гетьманом. 8 червня 1668 р. вони проголосили своїм гетьманом Дорошенка.

Тоді ж почалася смута на Запорожжі. Січ розкололася, причому одна частина козаків підтримувала І. Сірка, інша — П. Суховія. Обраний отаманом запорожців Суховій домовився з татарами і привів їх на Лівобережжя, однак І. Сірко несподівано помирився зі своїм старим суперником Дорошенком, визнавши його гетьманом усієї України. До кінця літа сили П. Суховія та його союзників татар вдалося розбити. Таким чином, улітку 1668 р. під булавою Петра Дорошенка єдність козацької України — від Запорожжя до Стародуба, від Вінниці до Полтави — було відновлено.

Однак восени 1668 р. ситуація обернулася несприятливо для Дорошенка. Король відверто готувався до великого походу на Чигирин. У Новгороді-Сіверському місцеві козаки на противагу Дорошенкові у присутності царських послів обрали на гетьманство промосковськи настроєного чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі за наказного гетьмана. Царський уряд зажадав від Дорошенка залишити Лівобережжя, погрожуючи війною. До того ж Суховій, відступивши у Крим, готувався до нового вторгнення в Україну з татарами.

Затиснутий між Польщею, Московією та Кримським ханством, міцно утримуючи лише південь Правобережжя в районі Чигирина, Дорошенко з вірними йому козацькими старшинами мусив піти на угоду з турецьким султаном. Обумовивши автономні права України, він визнав залежність від Османської імперії на тих самих засадах, що і православні Молдова та Валахія. Здавалося, це був єдиний вихід. Кримські татари як васали султана нейтралізувались, тоді як проти Польщі (а в разі виступу царських військ — і проти Московії) Туреччина могла надати достатню підтримку.

На початку 1669 р. Петро Дорошенко й Іван Сірко розбили приведених Суховієм татар. Але 3 березня у Глухові лівобережна козацька старшина, яка не бажала ризикувати з Дорошенком, на чолі з Многогрішним у присутності московських послів підписала нову угоду, що істотно обмежувала права козацької України й увійшла в історію як Глухівські статті. Договір починався з підтвердження "прав і вольностей", підписаних іще Богданом Хмельницьким. Царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, але не мали права втручатися в місцеве самоуправління. Збір податків до царської скарбниці брала на себе гетьманська адміністрація. Встановлювався фіксований реєстр у 30 тисяч козаків; крім реєстровиків мало бути засновано особливий полк із тисячі козаків для несення вартової служби, що одержав назву "компанійський". Окрема стаття забороняла гетьманові самостійні відносини з іноземними державами.

Між двома гетьманами зав'язалася тривала боротьба. Підтримуваний Москвою, Многогрішний поступово поширив владу на значну частину Лівобережжя. Однак Переяславський і Лубенський полки довго визнавали своїм гетьманом Дорошенка.

10—12 березня 1669 p. козацька рада, що зібралася під головуванням Дорошенка в урочищі Росава біля Корсуня, схвалила перехід Правобережжя під турецький протекторат. Але це задовольняло далеко не всіх. І. Сірко, який знову очолив після розгрому П. Суховія Запорозьку Січ, рішуче відмежувався від Дорошенка і продовжував успішну боротьбу з татарами. У червні 1670-го він завдав відчутного удару по турецькому місту-фортеці Очакову. Водночас правобережна старшина, яка очолювала Уманський, Кальницький і Брацлавський полки, обрала своїм лідером прихильника пропольської орієнтації Михайла Ханенка, якого новий король Речі Посполитої, Михайло Вишневецький (нащадок українського князівського роду), визнав гетьманом Правобережжя.

Тепер основна боротьба розгорнулася між Дорошенком і Ханенком, за якими стояли Туреччина й Польща. Коли Дорошенку вдалося домогтися значних успіхів і, розбивши суперника під Стеблевом і Четвертинівкою, заволодіти його резиденцією в Умані, у війну вступила Османська імперія.

У 1672 р. турецьке військо під командуванням султана Мохаммеда IV разом із козаками Дорошенка захопило неприступну фортецю Кам'янець-Подільський і оточило Львів. Король Михайло Вишневецький восени того ж року мусив підписати принизливу для Польщі Бучацьку угоду, за якою вона поступалася туркам Західним Поділлям, а Правобережжя зі Східним Поділлям у межах Київського та Брацлавського воєводств (без Києва, що входив до складу Московського царства) було визнано козацькою державою під турецьким протекторатом.

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко знову взявся за розробку плану об'єднання України. Користуючись непопулярністю Многогрішного навіть серед лівобережних полків, він почав таємні переговори з царем Олексієм Михайловичем щодо відновлення єдиної України під його опікою. Москва зацікавилася такою перспективою, однак кандидатура самостійного й талановитого Дорошенка в ролі гетьмана України по обох берегах Дніпра її не влаштовувала.

Дем'янові Многогрішному довелося тоді зазнати великого розчарування московською політикою в Україні. Його звинуватили у зраді. Група старшин за пособництва московського начальства у Батурині, заарештувала Многогрішного й видала царській адміністрації, котра після жорстоких катувань вислала його в Сибір.

Близько трьох місяців гетьмана на Лівобережжі не було, аж доки нарешті старшина, остаточно втративши почуття національної гідності, за згодою Москви, на московській території, в наметі Г. Ромодановського обрала Івана Самойловича. На раді, в якій брала участь лише старшина, підписали Конотопські статті, вони ще більше обмежували гетьманську владу.

На початку 1674 р. на раді в Переяславі за підтримки колишніх прихильників М. Ханенка, який утратив владу на Правобережжі, Самойловича проголосили гетьманом усієї України, й він зажадав, щоб Дорошенко здав булаву. У відповідь на відмову Самойлович із лівобережними полками й московитами під командуванням Г. Ромодановського перейшов Дніпро і взяв в облогу Дорошенка в Чигирині. На боці Москви виступив також давній конкурент Дорошенка, запорозький отаман І. Сірко, який не визнавав його угоди з Туреччиною.

Дорошенкові залишалося просити допомоги в султана. Мохаммед IV послав до Чигирина війська під командуванням Кара-Мустафи. І. Самойлович та Г. Ромодановський були змушені зняти облогу з Чигирина й відступити за Дніпро. Здавалося б, перемоги досягнуто. Але турецьке військо, що вторглося на територію Правобережжя, почало грабувати Україну. Люди втікали на Лівобережжя, усю Правобережну Україну з колись квітучими містами Уманню, Брацлавом, Черкасами, Корсунем, Каневом було спустошено. Населення Києва разом із заквартированими там козаками й московськими ратними людьми, побоюючись приходу турків, поспішно зміцнювало старі і зводило нові оборонні споруди навколо міста.

Дорошенко не очікував, що його перехід під протекторат Османської імперії призведе до жорстокого руйнування його союзниками Правобережжя і Східного Поділля. Обурені умовами Бучацького миру та розбоєм турецьких військ, козаки і простий народ відвернулися від правобережного гетьмана й почали переходити на бік Самойловича та Сірка. Народ, який нещодавно вітав Петра Дорошенка як національного лідера, відвернувся від нього. Дух гетьмана занепав, і боронити булаву вже не було сенсу.

Дорошенкові довелося визнати, що для України верховна влада царя певніша, ніж протекторат султана. За всіх зловживань на Лівобережжі московські воєводи не дозволяли собі нещадного руйнування беззахисних міст і сіл, як це робили командувачі Османської імперії.

Опинившись у трагічному становищі, ставши в очах народу винуватцем усіх бід, яких зазнало Правобережжя, Дорошенко вирішив зректися влади. Зв'язавшись із запорозьким отаманом Іваном Сірком, він скликав наприкінці 1675 р. в Чигирині козацьку раду й перед козаками та всім народом склав гетьманські повноваження. Але це не влаштовувало московську сторону, що бажала офіційного зречення на користь залежного від неї лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Наступного року І. Самойлович із великим військом знову підступив до Чигирина. Не маючи ні військових, ні душевних сил для продовження боротьби, що втратила сенс, Дорошенко 19 вересня 1676 p., передавши гетьманські клейноди, корогви й турецькі санджаки, здався йому як представникові московського уряду.

Тим часом Османська імперія дивилася на Поділля та Правобережжя як на власні території, тож у серпні—вересні 1677 р. величезне турецьке військо обложило Чигирин. Гарнізон із лівобережних козаків та московських стрільців зумів відстояти замок. Але влітку наступного року турки блокували гетьманську столицю ще більшими військами й першокласною артилерією. В одному з боїв загинув командувач гарнізону воєвода Ржевський, і оборону очолив шотландський військовий інженер на московській службі Гордон. І. Самойлович та Г. Ромодановський мали достатньо сил, проте не наважувалися прийти на допомогу оточеним. Кинуті напризволяще знесилені захисники Чигирина, не бажаючи здаватися ворогу, замінували й підпалили фортецю, а самі на чолі з Гордоном уночі прорвали кільце блокади й вийшли на волю, до Дніпра. Турки, увірвавшись до Чигирина, раділи, та коли вогонь дійшов до порохових погребів, неприступна твердиня українських гетьманів вибухнула, поховавши під руїнами до чотирьох тисяч османів. Так закінчилася історія козацького Чигирина — славної столиці Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького та П. Дорошенка.

Уже немолодий Дорошенко в надії спокійно провести решту життя оселився в містечку Сосниці на Чернігівщині. Але царський уряд побоювався його перебування в Україні, тож незабаром колишнього гетьмана з родиною викликали до Москви. Йому надали будинок вартістю в тисячу карбованців і маєток Ярополче у Волоколамському повіті з тисячею душ селян. 1679 р. його призначили воєводою у Вятку, що фактично означало почесне заслання. Пробувши три роки в північній глухомані, Петро Дорошенко повернувся в підмосковний маєток, де й помер 1698 р. На схилі літ він став свідком початку перетворень Петра І. Правнучка Дорошенка Наталія Гончарова була дружиною Олександра Пушкіна.

На могилі гетьмана біля церкви святої Параскеви встановлено плиту з написом:

"Лета 7206, ноября 9 день преставился раб Божий, гетман Войска Запорожского Петр Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рождения своего 71 год и положен бысть на сем месте".