Іван Мазепа

Біографія

Особа й історична роль Івана Мазепи вже три століття одержують полярні, взаємовиключні оцінки. В 1860 р. корифей української історіографії М. Костомаров писав, що образ Мазепи ще чекає на неупереджену історію, що змалювала б його не під впливом погляду, припустимого в першій половині XVIII ст. Затаврована свого часу прокляттям, ця трагічна постать вимагає до себе об'єктивного ставлення. Щодо України він був щирий.

Найчіткіше політичну позицію Івана Мазепи окреслено в Конституції 1710 p., укладеній однодумцем і продовжувачем його справи в еміграції гетьманом Пилипом Орликом. Своєю актуальністю і високим рівнем демократичності цей документ багато в чому випередив ідеї Французької революції.

Уже навіть це має застерегти нас від однобоких оцінок. Особистість і справи цього безсумнівно великого діяча суперечливі й неоднозначні. Іван Мазепа — людина європейської освіти, політик культури бароко, з притаманним їй потягом до тонкої, заплутаної інтриги та високим, декоративним естетизмом, що відбився не тільки в чудових, споруджених на його власні кошти, храмах, а й в інтимній сфері. Його життя — захоплюючий авантюрний роман. Він став героєм поетів Дж. Байрона й О. Пушкіна, В. Гюго і Ю. Словацького, композиторів Ф. Ліста і П. Чайковського, майстрів образотворчого мистецтва О. Верне та І. Рєпіна, мислителів та істориків Вольтера й М. Костомарова.

Іван Мазепа походив із вельможного українського шляхетського роду Мазеп-Колединських, відомого з першої половини XVI ст. Один із його предків у 1544 р. одержав у ленне володіння хутір Кам'янець під Білою Церквою, який дуже швидко розрісся в село, за яким закріпилася назва Мазепинці. Тут, у родинному маєтку, 20 березня 1639 р. з'явився на світ майбутній гетьман.

Його батько, православний шляхтич Степан Адам Мазепа, був людиною високоосвіченою. Брав активну участь у визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, з яким був досить близький. Але за духом, та й за віком, більше порозуміння він знаходив із соратником і спадкоємцем Богданової булави Іваном Виговським. У 1654 р. С.А. Мазепа став отаманом білоцерківського козацтва, хоча промосковських настроїв не поділяв. Після обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням вирушив до Варшави на переговори з королем Яном II Казимиром, що закінчилися підписанням Гадяцької угоди. С.А. Мазепа до кінця свого життя залишався прихильником пропольської орієнтації, що переважала серед козацької старшини Правобережжя після Б. Хмельницького. Помер він 1665 р.

Мати Івана Мазепи, Марина, високоосвічена жінка з українського шляхетського роду Мокієвських, пережила чоловіка на сорок років. Овдовівши, вона прийняла чернецтво під ім'ям Марії Магдалини, і з 1686 р. до самої смерті в 1707-му була ігуменею жіночого Печерського Вознесенського монастиря, що був розташований навпроти головного входу до Києво-Печерської лаври. Вона брала активну участь у церковному й політичному житті України, неодноразово їздила до Москви у період гетьманства сина, залишаючись його вірним другом і порадницею.

Роки отроцтва Івана Мазепи припали на час визвольної війни. Він навчався в Києво-Могилянському колегіумі. З'явившись із батьком у Варшаві, юнак відразу привернув до себе увагу Яна Казимира й незабаром став його "покойовиком" (пажем), одночасно продовжуючи навчання в єзуїтському колегіумі польської столиці. Для завершення вищої освіти король відіслав його на Захід, і майбутній гетьман упродовж трьох років слухав курси у кращих університетах Німеччини, Італії, Франції та Нідерландів.

Після повернення до Варшави перед Мазепою постали блискучі перспективи придворної кар'єри. У складній міжнародній обстановці початку 60-х років XVII ст. він неодноразово виконував секретні й делікатні дипломатичні доручення короля в різних державах Європи. Ці поїздки розширювали його світогляд, поглиблювали знання граней життя, прихованих від загалу непосвячених у кулуарні інтриги політиків. У школі таємної придворної дипломатії, що розквітла за часів французького "короля-сонця" Людовіка XIV, остаточно сформувався характер Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумінні егоїстичних інтересів і чудовому знанні психології гравців, уміло сплетена інтрига стають невід'ємними рисами його подальшої поведінки. У цьому Іван Мазепа не знав собі рівних не тільки серед українських гетьманів, а й у колах політиків більшості європейських столиць.

Зовні привабливий і блискуче освічений, сміливий і дотепний, він мав неабиякий успіх у жінок. Своїми зв'язками молодих років він неодноразово користувався для досягнення політичних цілей аж до старості. Однак козацько-шляхетські війни, що з новою силою спалахнули в ті роки, провокували сутички православного дворянина з нащадками найвельможніших польських домів. Після однієї з них, коли дійшло до шабельного бою і кровопролиття, Ян Казимир мусив вислати молодого фаворита з Варшави.

1663 р. Іван Мазепа переїхав на Волинь. Але й там юному донжуану невдовзі довелося пережити історію, що скандально прославила його на всю Європу. Неподалік маєтку матері, де він тимчасово мешкав, простиралися володіння старого магната Фальбовського, з молодою дружиною якого у варшавського франта незабаром виник палкий роман. Фальбовському вдалося перехопити листа своєї дружини до Мазепи, який віз його власний слуга. У посланні вона сповіщала коханця про швидкий від'їзд чоловіка й запрошувала до себе. Обдурений старий наказав слузі передати листа адресатові й узяти відповідь, де мовилося про швидкий приїзд коханця. Заволодівши посланням-відповіддю, Фальбовський із загоном своїх людей підстеріг Мазепу. Слуга повідомив, що бранець у дружини магната бував уже стільки разів, скільки в нього "волосин на голові". Ошалілий Фальбовський наказав скинути з Мазепи весь одяг і прив'язати його на коні, обличчям до хвоста. Рисак одержав кілька ударів нагайкою, а з пістолетів Фальбовський прострелив йому вуха. Очманіла від болю тварина помчала через густий ліс. Аж через кілька днів змученого ловеласа в напівнепритомному стані знайшли місцеві жителі, відв'язали від коня й виходили.

Ця історія поставила хрест на кар'єрі в Польщі. Іван Мазепа вирушив до козацької Наддніпрянщини, де після смерті батька успадкував почесне, але мало чим вигідне звання чернігівського підчашого. Тоді, після падіння І. Виговського й недовгого гетьманства Ю. Хмельницького, в Україні спалахнула запекла боротьба за владу між ворогуючими групами козацької старшини, які дотримувалися пропольської (переважно на Правобережжі) і промосковської (головним чином на Лівобережжі) орієнтацій.

Спочатку Іван Мазепа, пов'язаний родовим корінням і знайомствами з правобережним козацтвом і польськими знатними домами, опинився в оточенні гетьмана П. Тетері. Однак ганебна втеча в Польщу гетьмана, що прихопив військові символи і скарбницю, а також самовільне підписання ним Андрусівської угоди про поділ України по Дніпру між Польщею та Московським царством, викликали розбрат у таборі колишніх прихильників Тетері. Одні, зберігаючи вірність Варшаві, пішли за уманським полковником М. Ханенком, інші, серед них і Іван Мазепа, примкнули до обраного гетьманом П. Дорошенка, котрий, утвердившись у Чигирині, узяв курс на відновлення козацької України як незалежної від Польщі та Московії держави.

Мазепу в оточенні П. Дорошенка ми бачимо з 1669 р. Тоді, у тридцять років, він одружився з дочкою генерального обозного Семена Половця, Ганною, вдовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича. У Чигирині Мазепу призначили "ротмістром надвірної корогви" (командиром особистої гетьманської гвардії), а незабаром він обійняв одну з вищих у козацькому війську посад — генерального осавула.

Опинившись між двох вогнів, П. Дорошенко змушений був піти на зближення з турками. Разом із ним, у союзі з військами Мохаммеда IV Іван Мазепа командував козацькими полками під час походу під Кам'янець-Подільський і Львів 1672 р. Та основною його справою була дипломатія. Від імені П. Дорошенка він очолював посольства до кримського хана Селім-Гірея у 1673 р. й до лівобережного гетьмана І. Самойловича на початку 1674-го. Однак становище П. Дорошенка ставало дедалі непевнішим, значна частина козаків не схвалювала його протурецької орієнтації. Під час поїздки на Лівобережжя Мазепі вдалося установити добрі стосунки з тамтешніми промосковським гетьманом і старшиною, що дуже допомогло йому вже через кілька місяців.

Улітку 1674 р. Іван Мазепа на чолі чергового посольства вирушив у Крим і Туреччину, але по дорозі був перехоплений запорожцями Івана Сірка, рішуче настроєними проти зближення з ханом і султаном. Вони видали Мазепу І. Самойловичу, до котрого він невдовзі ввійшов у повну довіру. У ході початого за його справою слідства Мазепі вдалося заручитися симпатіями боярина Артамона Матвєєва. Боярин відіслав Мазепу до Олексія Михайловича, й той також був ним зачарований. Цар навіть дозволив йому повернутися в Чигирин, однак Іван Мазепа, розуміючи безнадійність становища П. Дорошенка, залишився з І. Самойловичем.

Розрахунок і політичне чуття не підвели Мазепу. При І. Самойловичі, як і при П. Дорошенку, він займається дипломатичною роботою, уміло використовуючи свої великі пізнання й особисті зв'язки. Тепер він — частий гість у Кремлі. До нього прислухаються царівна Софія та її фаворит, розумний і дуже освічений, але не завжди рішучий князь Василь Голіцин. Разом із І. Самойловичем та Г. Ромодановським Іван Мазепа бере участь у маневрах козацько-московських військ на лівому березі Дніпра під час турецьких Чигиринських походів 1677 і 1678 pp.

1682 p. Іван Мазепа отримав від І. Самойловича відповідальний пост генерального осавула, який мав і при П. Дорошенку. Міцно пов'язавши своє життя з Лівобережною Україною, він не забував і про власне матеріальне благополуччя, одержуючи від гетьмана й царського двору маєтки на Лівобережжі та суміжних землях Московії. Така спритність у справах незабаром зробила його одним із найбагатших людей України, дозволивши йому використовувати власні кошти для демонстративної благодійності й піднесення дарунків впливовим особам.

Невдовзі зазнав краху І. Самойлович (до чого, за чутками, Іван Мазепа мав безпосереднє відношення), на якого В. Голіцин поклав відповідальність за невдалий похід проти Кримського ханства у травні—червні 1687 р. Перед Мазепою відкривалися нові перспективи. Поширивши в роки правління І. Самойловича вплив на козацьку старшину й маючи підтримку Москви, він забезпечив своє обрання гетьманом на козацькій раді 25 липня 1687 р.

Того ж дня Іван Мазепа уклав із московськими послами нову угоду, так звані Коломацькі статті. Загалом це було повторення Глухівських статей 1669-го з доповненнями, внесеними за гетьманства Самойловича. Козацький реєстр визначали в 30 тисяч, гетьман не міг зміщувати полковників без відповідного царського указу, йому заборонялося підтримувати самостійні дипломатичні зв'язки з іншими державами, в головних містах України залишалися царські гарнізони. При цьому Коломацький договір уперше ставив за обов'язок українському урядові "народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением".

Підписані Мазепою при одержанні гетьманської булави зобов'язання ставили Лівобережну Україну в іще більшу залежність від Московського царства, але це не заважало йому виношувати далекосяжні плани об'єднання під своєю булавою всього ядра українських козацьких земель разом із Правобережжям і Запорожжям. Об'єднана Україна бачилася йому в межах держави Богдана Хмельницького, майже відновленої П. Дорошенком улітку 1668 р.

З падінням царівни Софії та утвердженням при владі в Москві Петра І Іван Мазепа нічого не втратив. Приваблюючи молодого царя своєю освіченістю, європейськістю й широтою політичного світогляду, він швидко здобув його довіру, допомагаючи слушними порадами й забезпечуючи стабільність на всьому просторі від Дніпра до Дону. Під командуванням Мазепи 1689 р. українські полки брали участь у Кримському поході, 1695-го — в оволодінні Казикерманом, 1696-го — в облозі і взятті Азова, потім — у Таванських походах другої половини 90-х років. Бездоганно виконуючи доручення Петра, Іван Мазепа остаточно прихилив його до себе, розв'язавши собі руки для боротьби за поширення своєї влади на Правобережжі.

Ці землі після Чигиринських походів турецько-татарських військ аж до Поросся лежали в руїнах. Водночас король Ян III Собєський, який продовжував війну з турками, ужив заходів для відновлення на повернутих Польщі землях козацьких полкових структур, здатних протистояти татарським набігам. Серед місцевих лідерів тут виділявся Семен Палій, який багато часу провів на Запорожжі. Прославившись у боротьбі з татарами, він плекав надію звільнитися від польської влади, в чому розраховував на підтримку Московського царства. З цією метою він зблизився з Мазепою і через нього звернувся до Кремля з проханням прийняти його з правобережними козаками в російське підданство.

Московський уряд, перебуваючи в союзі з Річчю Посполитою проти турків, не хотів псувати з нею відносин. Поляки, довідавшися про наміри Палія, схопили його, але він утік і у Фастові, біля кордону королівських і царських володінь, підняв повстання проти Речі Посполитої.

Семенові Палію вдалося розбити шляхетське ополчення. У жовтні 1702 р. він оволодів Бердичевом, потім Немировом і Білою Церквою, поширивши свою владу на все Правобережжя і Східне Поділля. Йому сприяло те, що в розпочатій 1700 р. Північній війні, в якій проти пануючої на Балтиці Швеції виступили Росія, Річ Посполита, Саксонія і Данія, польські війська, зосереджені на півночі, зазнавали жорстоких поразок.

Резиденцією С. Палія стала Біла Церква. Звідси він надіслав листи Петрові І та Мазепі з проханнями про перехід у російське підданство, однак цар через лівобережного гетьмана переконував Палія підкоритися полякам. Навесні 1704 р. Іван Мазепа за наказом Петра І виступив на Правобережжя. С. Палій, відгукнувшись на запрошення, прибув у табір гетьмана, де був затриманий і обвинувачений у зносинах із ворогами російського царя й польського короля — польськими прибічниками шведів на чолі з гетьманом Любомирським. Потім він був виданий російській стороні й після тортур відправлений на довічне заслання в Сибір.

Іван Мазепа позбувся популярного в народі суперника й фактично став господарем усієї Правобережної України. Проти цього Петро І не заперечував. Війська його союзника, польського короля Августа II, були розбиті ще в 1702 р., а Карл XII, зайнявши Варшаву і Краків, улітку 1704 р. посадив на престол Речі Посполитої свого ставленика Станіслава Лещинського. У такій ситуації, коли російські війська протистояли шведам у Прибалтиці та Білорусії, Петро був зацікавлений, щоб Україна на захід від Дніпра, формально не входячи до складу його царства (щоб уникнути конфлікту із союзними йому силами в Польщі), перебувала в руках довіреної людини, якою тоді й був Іван Мазепа.

Таким чином, улітку 1704-го Іван Мазепа об'єднав під своєю владою Лівобережну і Правобережну Україну, причому васалом Москви він був лише як гетьман першої, тоді як у ролі правителя другої був цілком самостійний. Гетьманська Україна фактично відновилася в тих кордонах, у яких вона існувала за Б. Хмельницького.

У ході успішних бойових дій 1705 і 1706 pp. проти польських прихильників Карла XII Іван Мазепа зміцнив свої позиції на Волині й Поділлі, не забуваючи підносити щедрі подарунки цареві. Якось він надіслав Петрові тисячу коней, украй необхідних для продовження війни зі Швецією. Не скупився й цар: Іван Мазепа одним із перших у російській державі був удостоєний ордена Андрія Первозванного, йому у володіння були надані Крупицька волость і Сєвський повіт.

Іван Мазепа мав витончений смак, музикував, творив ліричні пісні. Особливо він дбав про розвиток освіти в Україні та про будівництво у її містах чудових, щедро декорованих споруд, головним чином храмів у стилі бароко. Існує навіть особливий мазепинський стиль у цьому напрямі.

Особливо інтенсивно в період гетьманства Івана Мазепи розвивався Київ — як церковний і освітній центр України, її духовно-культурна столиця. Іван Мазепа, в минулому учень Києво-Могилянської колегії, значно більше за своїх попередників піклувався про місто і його жителів, розбирав скарги киян, виявляючи при цьому неабияку кмітливість. Якось під час чергового приїзду в Київ гетьман розглядав позов киян і ченців Межигірського монастиря з приводу прав на володіння горою Юрковицею. Документи, що підтверджували законність претензій тієї чи іншої сторони, зникли в роки Руїни, а надійних свідків знайти не вдавалося. Тоді Іван Мазепа поставив питання інакше: чий шинок був на горі — монастирський чи міський? Усі добре пам'ятали, що шинок був міський. Отже, розсудив гетьман, і гора належала місту. І закріпив її за Києвом.

Таких питань доводилося розглядати сотні, але головну увагу Мазепи в Києві привертав славний колегіум, у січні 1694 р. затверджений Петром І завдяки старанням гетьмана в ранзі академії — першого вищого навчального закладу російської держави. На утримання Києво-Могилянської академії було виділено постійну щорічну царську платню в 50 карбованців. Але цього було вочевидь недостатньо, й гетьман окремими універсалами приписав до Братського монастиря (під патронатом якого перебувала академія) кілька містечок і сіл. 1703 р. академії за наказом Мазепи було передано деякі будинки на Подолі, а з гетьманської скарбниці на її потреби щороку виділялося 200 карбованців.

За активної участі Івана Мазепи в останньому десятилітті XVII ст. в Києві розгорнулося монументальне будівництво. Одним із перших зведених на його особисті кошти храмів міста був Богоявленський собор Братського монастиря, освячений 1695 р. У 1703 р. гетьман почав будівництво нового кам'яного корпусу Києво-Могилянської академії. Особливо дбав Іван Мазепа про поповнення академічної бібліотеки, передаючи їй книги з власного зібрання. Тож не дивно, що тодішній київський митрополит Варлаам Ясинський називав Мазепу "обновником, промисленником і благодійником Братського монастиря", а Феофан Прокопович у присвяті своєї драми "Володимир" величав гетьмана "ктитором" (засновником) "преславної Академії Могило-Мазепіанської Київської".

Коштом гетьмана були оновлені, добудовані і прикрашені храми давньоруської доби — Кирилівська церква й головна святиня міста Софійський собор, при якому тоді ж, у 1699—1707 pp., спорудили велику кам'яну дзвіницю, що стала композиційною домінантою верхньої частини Києва.

Оновився за Мазепи й Печерськ. У 1690—1696 pp. тут виріс величний Микільський собор із високою дзвіницею, монастирською трапезною та іншими спорудами.

З ініціативи й коштом Мазепи великий обсяг робіт був проведений у Києво-Печерський лаврі. Ще до 1695 р. на гроші гетьмана навколо неї звели мури з чотирма вежами, у бароковому стилі оформили Троїцьку надбрамну церкву, позолотили верх і прибудували бічні вівтарі великої лаврської церкви Успіння Пресвятої Богородиці. У 1696—1698 pp. над Економічними воротами лаври звели п'ятибанну церкву Всіх Святих із родовим гербом гетьмана, а навпроти лаври — Вознесенську церкву жіночого монастиря, ігуменею якого була мати гетьмана. 1701 р. було оновлено будинок лаврської друкарні. 1706-го побудували нову Печерську фортецю із воротами. Онуфріївські ворота довгий час називали Мазепиними. Троїцьку надбрамну церкву гетьман об'єднав із дивовижним бароковим ансамблем усієї лаври.

Приклад Мазепи у благодійності наслідувала вища козацька старшина: його небіж, київський полковник Костянтин Мокієвський спорудив на території лаври церкви Різдва Богородиці, Воскресіння Христового та Феодосія Печерського; полтавський полковник Павло Герцик фінансував будівництво Хрестовоздвиженської церкви над Ближніми печерами; стародубський полковник Михайло Миклашевський спонсорував спорудження величного Георгіївського собору Видубицького монастиря.

Прекрасні храми та особняки споруджували Іван Мазепа й люди з його оточення і в інших містах України: Батурині, Чернігові, Переяславі, Полтаві, Харкові. До церковного будівництва мазепинських часів підключилися й заможні українські міщани. З розвитком архітектури було пов'язане піднесення монументального живопису. На період гетьманства Мазепи припадає найвищий зліт староукраїнського гравірувального та вжиткового мистецтв.

Значними досягненнями відрізняється й київська барокова література зламу XVII—XVIII ст. і наступних десятиліть, до піднесення якої Іван Мазепа, який сам писав яскраво й образно, теж мав безпосереднє відношення. Характерно, що в епілозі трагікомедії Феофана Прокоповича "Володимир", присвяченої хрещенню Русі, апостол Андрій об'єднує пророцтва історичної долі Києва з панегіриками Мазепі і близькому до гетьмана київському митрополиту В. Ясинському.

Гетьман незмінно користувався повною довірою царя і, швидше за все, до 1708 р. не мав намірів відійти від нього. Однак в Україні проти Мазепи в усі роки його правління існувала опозиція. Змолоду засвоївши звички польської аристократії, зокрема і зневажливе ставлення до простолюду, гетьман ніколи не користувався особливою любов'ю селян і рядових козаків, які мали всі підстави бачити в ньому не національного вождя, а пана й відданого ставленика московського самодержця. Із санкції Петра Іван Мазепа купував в Україні величезні земельні володіння із селянами, не заважаючи робити те саме своїм соратникам із вищої козацької старшини.

Гетьман виконував усі пов'язані з Північною війною вимоги Петра І, посилаючи козаків не тільки для ведення бойових дій у Прибалтиці, а й на всілякі господарські роботи, зокрема й на будівництво Петербурга, де російські прикажчики й урядники ставилися до них як до безправних селян.

Такі примусові акції, порушуючи стародавні вольності і права, обурювали український народ, тож коли 1707 р. козаки з Дону під проводом Кіндрата Булавіна повстали проти деспотії Петра, багато хто в Україні готовий був до них приєднатися. На бік дончаків переходили козацькі низи й селяни Слобідської України. Бунтівні настрої панували й на Запорожжі.

Багато хто з надією дивився на Мазепу, який мав змогу примкнути до повстання. Однак гетьман виявив до царя цілковиту лояльність і активно сприяв придушенню повстання навесні — влітку 1708 р. У народу він уже не міг асоціюватися з борцем за права й волю пригноблених — лише з типовим представником правлячої верхівки, що ніколи не викликала надто теплих почуттів у простих українців.

На цьому тлі помітно активізувалась опозиція козацької старшини, яку обурювали не тільки польські, "панські" звички й абсолютистські методи правління гетьмана, а й те, що посади та маєтки роздавалися наближеним Мазепи, тоді як не менш заслужені козацькі лідери виявлялись обділеними. Ще з часів гетьманства І. Брюховецького та Д. Многогрішного ганебною традицією стало влаштовувати особисті справи за допомогою доносів у Москву, й вороги Мазепи користувалися цим методом дуже охоче.

Так, 1699 р. бунчужний товариш Данило Забіла, домовившись із боярином Борисом Шереметьєвим, написав царю про нібито таємні зносини гетьмана з кримським ханом. Петро не повірив і відіслав донощика в Батурин, де його після тортур генеральний суд присудив до страти, заміненої гетьманом на довічне ув'язнення. Серед скарг цареві траплялися й небезпідставні, що стосувалися сваволі й несправедливості гетьмана, однак Петро І не бажав дратувати Мазепу дріб'язковим втручанням у його стосунки з козацькою старшиною.

1705 р. гетьман укотре продемонстрував Петру відданість, переславши йому листа від шведського ставленика на польському престолі С. Лещинського, в якому той переконував Мазепу перейти на його бік, обіцяючи щедру винагороду. Після цього цар уже не вірив ніяким доносам на Мазепу.

Та 1707 р. гетьманові довелося пережити прикру історію, пов'язану як з інтимним боком його життя, так і з політичною кар'єрою. 1702 р. Іван Мазепа овдовів. На його очах підростала юна красуня, дочка генерального судді Василя Кочубея Мотря, хрещениця гетьмана. Іван Мазепа скорив її серце і просив стати його дружиною, але батьки дівчини, посилаючись на церковну заборону шлюбу хрещеного з хрещеницею, відмовили. У родині Кочубеїв вибухнув скандал, і дівчина втекла до Мазепи. Щоб не ганьбити кохану, гетьман відіслав її до батька, де її життя стало нестерпним. Мотря таємно писала Мазепі про свої муки й особливо про знущання норовистої матері, а він відповідав їй, що нікого у світі ще не любив так, як її, але, знаючи яке лихо вийшло б, якби залишив її у своєму домі, повернув її до батьків. Послання з гіркими докорами слав Мазепі В. Кочубей, у відповідь же гетьман докоряв, що той потурає жінчиним забаганкам і жорстоко поводиться з дочкою.

Розгніваний В. Кочубей, змовившись зі свояком, полтавським полковником Іваном Іскрою, вирішив помститися доносом царю. Петиція складалася з 33 пунктів, та за всієї нібито докладності жоден із них не містив доказів невірності Мазепи Москві. З доносу випливало й без того зрозуміле: у ставці "сивого гетьмана" точаться розмови про хід Північної війни і зважуються шанси сторін на перемогу. При цьому особистий мотив послання був очевидний.

Петро почав слідство проти самих донощиків. І. Іскра під тортурами зізнався, що на цю справу його підбив В. Кочубей, а той, не стерпівши мук, сказав, що замислив усе, бажаючи помститися, й показав цареві низку листів Мазепи до його дочки. Тоді цар, сам не обтяжений забобонами в амурних справах, звелів обох донощиків передати гетьману для страти за рішенням військового суду. 14 липня Кочубей та Іскра були привселюдно страчені у присутності Мазепи і його війська у військовому таборі під Білою Церквою.

Та, як потім виявилося, Іван Мазепа таємно, через своїх старих знайомих у Варшаві, підтримував зв'язки з оточенням С. Лещинського, а потім і з Карлом XII. Конспірація й інтриги були настільки тонкими і вмілими, що достеменно цей бік діяльності гетьмана простежити неможливо. Поза сумнівом, однак, що за непевності результату Північної війни Іван Мазепа, як усякий досвідчений політик на його місці, хотів підстрахуватися й одержати дивіденди при будь-якому повороті подій. Він діяв не в інтересах Петра або Карла, а у своїх власних, і тому, коли шведський король, вивівши з боротьби Данію та Саксонію і закріпившись у Польщі, всі сили зосередив проти Росії, Іван Мазепа вважав його шанси на перемогу більшими, ніж Петрові. Перехід на бік імовірного переможця дозволяв розраховувати на створення (у стратегічному союзі зі Швецією) незалежної України обабіч Дніпра.

Очевидно, ніколи не буде точно встановлено, чи Карл XII обрав маршрут у кампанії 1708—1709 pp., свідомо покладаючись на підтримку з боку гетьмана, чи Іван Мазепа остаточно вирішив перейти на його бік з огляду на рух шведських військ в Україну, що почався в середині вересня 1708 р. Навздогін Карлові XII з Риги йшов оснащений артилерією та великою кількістю боєприпасів корпус генерала Левенгаупта, але в бою під Лісною 28 вересня він був перехоплений і розбитий.

Намагаючись швидше скористатися плодами перемоги і ще до кінця 1708 р. розбити основні сили шведів, Петро I наказав Мазепі з українськими полками йти на з'єднання з росіянами до Стародуба. Однак той барився, посилаючись на свою хворобу та інші обставини. Він мусив прийняти остаточне рішення — з ким бути: з Петром чи з Карлом, а фінал війни знову ставав невизначеним. Збереження вірності Петру гарантувало перемогу Росії й утримання України в її складі, причому цар не приховував намірів ввести в ній нову, більш відповідну принципам централізованої держави, форму правління. Цього побоювалися й запорозькі козаки, зокрема близький до Мазепи отаман К. Гордієнко. До того ж, будь-якої хвилини Петро міг дізнатися про таємну угоду між гетьманом і шведським королем. Перехід України на бік Швеції, здавалося б, схиляв шальки терезів убік Карла, а отже, й самостійної України.

Царські війська наближалися, накази приєднатися до російської армії надходили один за одним. Тоді після нарад, що відбувались у глибокій таємниці, з найближчими людьми, серед котрих особливо виділявся молодий, обдарований Пилип Орлик, Іван Мазепа нарешті прийняв рішення. 24 жовтня 1708 р. з п'ятитисячним загоном і задіяними в його плані особами з кола козацької старшини він форсував Десну й відкрито пішов на з'єднання з Карлом, сподіваючись, що на його заклик вступити в союз зі шведами відгукнеться вся Україна. Офіційно перехід на бік Карла у відозві до народу мотивувався нестерпністю царського гніту й нищенням споконвічних вольностей і прав українського козацтва, що безперечно відповідало істині. Та Олександр Меншиков, який перебував із військами біля українських кордонів, вжив запобіжних заходів. Він перекрив переправи через Десну, щоб не дати услід за гетьманом перейти на бік Карла українським полкам, і 28 жовтня видав свою відозву до українського народу. Цей маніфест таврував Мазепу як зрадника, що зійшовся зі шведами, "щоб українську землю закріпачити під польське панування й церкви Божі та монастирі віддати в унію". Це була брехня, проте вона досягла мети: народ готовий був повірити.

Вчинок Мазепи викликав подив і розгубленість не тільки простих людей, а й основної маси козацької старшини. Цього ніхто не очікував. Водночас О. Меншиков 2 листопада захопив гетьманську резиденцію Батурин, перебив там населення (близько 20 тисяч осіб) і заволодів запасами зброї та продовольства.

Через чотири дні в Глухові у присутності царських представників відбулася козацька рада за участі чотирьох полковників: стародубського — Скоропадського, чернігівського — Полуботка, переяславського — Томари й ніжинського — Жураховського. Іван Мазепа був оголошений зрадником і зміщений. Замість нього гетьманом обрали стародубського І. Скоропадського, котрий, не вірячи в успіх Мазепиного починання, зберіг вірність Петрові.

12 листопада, за наказом царя, українське духівництво проголосило Іванові Мазепі анафему. Відлучення від церкви загрожувало всім, хто піде за ним і перейде на бік шведів. Невдовзі до Петра приєдналися ще два полковники, які раніше підтримували Мазепу: миргородський — Апостол і компанійський — Галаган. Посмертно були реабілітовані Кочубей та Іскра, їхнім родинам повернули маєтності й дали нові привілеї. З Сибіру повернувся С. Палій.

Побачивши, що сили Карла невеликі й допомоги йому чекати нізвідки, тоді як до армії Петра прибуває поповнення, від Мазепи відступилися й ті, хто спочатку підтримував його: генеральний суддя Чуйкевич, генеральний осавул Максимович, лубенський полковник Зеленський та ін. Простий народ зберігав лояльність до Петра, побоюючись у разі непокори звірячих розправ — як у Батурині та його околицях.

Тим часом бойові дії тривали. До кінця 1708 р. шведи, перейшовши Десну, зайняли район Прилуки — Гадяч — Ромни; російські війська розташувалися біля Сум, Богодухова й Охтирки, прикриваючи дорогу на Харків. У Києві також залишалися вірні Петру війська. З настанням весни Карл підвів армію до Полтави, гарнізон якої чинив опір. К. Гордієнко привів на допомогу шведам частину запорожців, але в цей час російські війська разом із козаками Галагана атакували і знищили Січ.

Становище Карла й Мазепи ставало дедалі важчим. 27 червня (8 липня) відбувся вирішальний бій під Полтавою, в ході якого особисто від Мазепи вже нічого не залежало. Разом із Карлом йому довелося тікати до Дніпра й, переправившись біля Переволочної, шукати порятунку у володіннях Туреччини. На татарських возах вірні гетьману запорожці перевезли їх через степи до Південного Бугу, де втікачів наздогнав посланий услід загін генерала Волконського, та їм усе ж таки вдалося дістатися Очакова.

Петро вимагав від султана видачі втікачів, та його зусилля були марні. На відміну від Карла, що опинився в Туреччині ні з чим (крім, зрозуміло, королівського титулу і слави великого полководця), Іван Мазепа й тут мав у розпорядженні величезні на той час суми. Шведському королю він незабаром позичив 240 тисяч талерів. По смерті при ньому знайшли ще 160 тисяч, а також багато срібного посуду й коштовностей.

Випробування останніх місяців підкосили літнього гетьмана. У ніч із 21 на 22 вересня 1709 р. (за іншими даними 28 серпня 1709-го й навіть 18 березня наступного року) він помер у селі Варниці біля містечка Бендер на Дністрі. Відспівали його у присутності Карла XII, потім тіло перевезли в Галац і поховали у древньому монастирі Св. Юрія на березі Дунаю.

Якби Іван Мазепа не дожив до вересня 1708 p., оцінки його як особистості й політичного діяча в істориків були б прямо протилежні існуючим. Національна українська історіографія, віддаючи належне меценатству Мазепи, таврувала б його як прислужника Москви, а російська вважала б зразком вірності "братерству" двох народів. Та доля розсудила інакше.

Якби плани Мазепи вдалися, Наддніпрянська Україна здобула б державну незалежність уже 1709 р. й, можливо, зберегла б її, тоді як Росія у XVIII ст. могла б і не ввійти до числа найсильніших держав світу. Однак історія не знає умовного способу. Крах Мазепиних задумів призвів до швидкої ліквідації автономії Лівобережної України при одночасному відновленні на Правобережжі необмеженої кріпосницької влади польської шляхти.

Іван Мазепа став знаковою фігурою української історії. Він створив прецедент виступу панівних кіл українського суспільства проти диктату російського центру. Не випадково до його прикладу у здобутті Україною незалежності зверталися політичні діячі 1917—1918 і 1991 pp.