Петро Сагайдачний

Біографія

Посилення польських утисків і католицької експансії в останні десятиліття XVI ст. стимулювало подальшу консолідацію українського народу, проте вже не так під егідою своїх князів (які масово приймали католицизм і входили до складу вищої аристократії Речі Посполитої), як під егідою Запорожжя.

Польська влада мусила юридично визнати козацтво. Проте офіційно до нього зараховували незначну кількість осіб — лише тих, хто входив до реєстру й перебував на службі, одержуючи платню від корони.

Формування реєстрового козацтва починалося з універсалу Сигізмунда II Августа від 1572 р., за яким на державну військову службу був прийнятий загін із 300 козаків. У 1578-му король Стефан Баторій збільшив реєстр до 500 чоловік. Вони були офіційно звільнені з-під юрисдикції землевласників та старост і мали власний військовий суд. Для утримання арсеналу і шпиталю з будинком інвалідів та престарілих (хоча мало хто з козаків доживав до старості) їм було передано містечко Трахтемирів. Реєстрове козацьке військо одержало регалії: малинову хоругву, печатку, бунчук, гетьманську булаву, бубони і труби.

Водночас зі згуртуванням козацтва посилилася боротьба українських православних міщан, шляхти й духівництва. У 70—90-ті роки XVI ст. вони почали активно відстоювати свою релігійно-духовну ідентичність, добре усвідомлюючи значення системи шкільної освіти і друкарства.

У другій половині XVI ст. ці два напрями у відстоюванні української національної ідеї — козацький і просвітницький — були ще слабко пов'язані між собою. Вони розвивалися ніби в різних площинах, хоча добре відомими є випадки вступу в козацтво високоосвічених випускників Острозької школи. Серед них, зокрема, легендарний отаман запорозьких козаків Северин Наливайко. Але провідна роль у консолідації найпотужніших сил українського народу для боротьби за його права й національні інтереси належала гетьману Війська Запорозького Петру Кононовичу Конашевичу-Сагайдачному.

Петро Конашевич, більш відомий за прізвиськом, яке дали йому запорожці, — Сагайдачний, — одна зі знакових постатей української історії. Йому доводилося боротися на Чорному морі й біля мурів Москви, разом із поляками перекривати туркам шлях до Європи й відновлювати православну ієрархію на українсько-білоруських землях. Як справжній козак він ставив на перше місце особисту свободу, православну віру й запорозьке братство, що міцніло в протистоянні татарсько-турецькій агресії та польсько-католицькому тиску. Про Сагайдачного складали пісні, які й сьогодні співають в Україні.

Про молоді роки гетьмана відомо мало. Народився він близько 1570 р. в селі Кульчицях поблизу Самбора на Львівщині у православній шляхетській сім'ї. Після Львівської (або якоїсь іншої) братської школи вирушив навчатися в Острозьку слов'яно-греко-латинську колегію (академію).

По її закінченні молодий Петро Конашевич жив у Києві. Зокрема відомо, що якийсь час він був учителем у родині міського судді Яна Аксака. Але ця праця явно не відповідала його енергійному й рішучому характеру. Запорозькі козаки і старости прикордонних міст-фортець (Черкас, Чигирина, Умані) вели тоді жорстоку боротьбу з татарськими навалами. Водночас тривало міжконфесійне протистояння. Православна шляхта зберігала вірність традиційним обрядам і, натхненна закликами К. Острозького, готова була зі зброєю в руках боронити віру. Петро Конашевич не міг залишатися осторонь цих подій.

Близько 1600 р. він потрапив на Запорозьку Січ і швидко став одним із визнаних її лідерів. Йому було тоді близько 30 років і, схоже, що він уже мав достатній бойовий досвід, хоча де і з ким йому доводилось воювати в молоді роки, залишається нез'ясованим. Він міг брати участь і в боротьбі з татарами, які продовжували набіги на прикордонні українські землі, і в антипольських козацьких виступах 90-х років XVI ст. Але справжня слава прийшла до нього саме на Січі, й в історію він увійшов, насамперед, як отаман і гетьман Війська Запорозького.

У перші роки XVII ст. Конашевич — один з організаторів і ватажків доблесних козацьких походів у татарсько-турецькі володіння. У 1601 р. запорожці прорвалися за Перекоп і здобули перемогу в Північному Криму. Того ж року вони на легких, маневрених "чайках" здійснили морський рейд у пониззя Дністра й Дунаю, завдаючи ударів по турецьких володіннях — Акерману (Білгороду-Дністровському) та Ізмаїлу. Був похід і в підвладну турецькому султанові Молдову, після чого Петро Сагайдачний із поляками на чолі козацького загону брав участь у війні в Прибалтиці.

В усіх цих походах він виявляв неабияку мужність і військово-організаційний талант. Авторитет його незмінно зростав, і в 1605 р. він був уперше обраний гетьманом Війська Запорозького. Тоді ж запорозькі козаки на чолі із Сагайдачним здійснили блискучий морський похід у Чорне море, взяли на болгарському узбережжі турецьке місто-фортецю Варну й ударили по Очакову та Перекопу.

Сагайдачний здобув загальноєвропейську славу. Запорозькі козаки, як і за часів Байди-Вишневецького, зламали хід боротьби з турками й татарами в Північному Причорномор'ї на свою користь, і відтоді аж до смерті уславленого гетьмана військова ініціатива незмінно була в їхніх руках. У 1609 р. під командуванням Сагайдачного запорожці знову вийшли на "чайках" у Чорне море і спалили турецькі міста-фортеці Ізмаїл, Кілію та Акерман, звільнивши багатьох бранців.

Проте Сагайдачний не зміг повною мірою скористатися зі своїх перемог. Через смуту в Московському царстві багато запорозьких (як і донських та терських) козаків шукали собі зиску і слави у військах самозванців — Лжедмитрія І і Лжедмитрія II, приєднувалися до повстанців І. Болотникова тощо.

Це заважало Сагайдачному закріпити свій успіх у Північному Причорномор'ї. Сам він у ці афери не вплутувався. Більше того, скеровані ним дії проти татар і турків об'єктивно йшли на користь Московії, оскільки загострювали стосунки між Османською імперією і Польщею. Але кожен козак сам обирав, де, за що і з ким воювати.

Польський король Сигізмунд III, який стояв за всіма цими авантюрами, мріяв підкорити Московське царство й посадити на його трон свого сина Владислава. Побоюючись війни з Туреччиною, він рішуче виступав проти дій запорозьких козаків у Причорномор'ї. Та його накази й погрози вже мало хвилювали козаків. Український народ сформував у особі січового лицарства власні, цілком самостійні, збройні сили.

У 1612 р. Сагайдачний знову пішов на Крим. Розоривши Козлов (Гезлев, нині Євпаторія), завдав удару по Кафі (Феодосія), що належала туркам, а за деякими відомостями, навіть узяв її. В цей час гетьман одержав звістку про вторгнення татарської орди на землі Поділля. Тому він повернув війська на північ і підстеріг татар, які поверталися з України, під Кінськими Водами. Запорожці заволоділи награбованим ханськими вояками майном і звільнили полонених.

Запорозькі удари по турецьких твердинях Причорномор'я відновилися після закінчення смути в Московії і притоку з півночі на Січ нових мас козаків. Справжнім тріумфом був морський похід 1614 р. на протилежний, південний берег Чорного моря. Сагайдачному вдалося взяти одне з найбільших турецьких портових міст — Синоп, знищити місцевий гарнізон, звільнити бранців і майже без утрат повернутися в Україну.

Того самого року 80 "чайок" зухвало й дуже успішно напали на Стамбул. Козаки захопили і спалили дві пристані, в бою з турецькою ескадрою захопили кілька галер, а за деякими даними навіть полонили турецького пашу.

Але Сагайдачний не зупинявся на досягнутому і не давав ворогам перепочинку. У 1616 р. він очолив морський похід на Кафу, де був найбільший у Північному Причорномор'ї невільничий ринок. Козаки увірвались у гавань, спалили турецький флот, заволоділи фортецею і звільнили величезну кількість бранців, які рознесли славу про доблесного гетьмана Східною і Центральною Європою.

Останнім із узятих запорозьким гетьманом турецьких портів Причорномор'я був Трапезунд (Трабзон). Розлючений султан наказав стратити великого візира й багатьох воєначальників. Завершальним акордом у цій переможній боротьбі був очолений Сагайдачним похід 1619 р. проти кримського хана.

Головні сили запорожців протягом 20 років були спрямовані на боротьбу з Османською імперією і Кримським ханством. Король Сигізмунд III часто був незадоволений цим, але завадити діям козаків не міг, хоча запорожці офіційно не відмовлялися від підданства Речі Посполитої. Їм доводилося рахуватися з її інтересами, адже для боротьби з турками було потрібне своєчасне надходження продовольства, зброї та боєприпасів з українських міст, де стояли королівські гарнізони. Крім того, в разі тотальної війни з Османською імперією (яка невдовзі й почалася) зупинити ворога можна було лише спільними українсько-польськими силами.

Тому Сагайдачний намагався домовитися з командувачем польських військ в Україні коронним гетьманом Станіславом Жолкевським і не доводити ситуацію до відкритої війни з Річчю Посполитою. Такою війною негайно б скористалася Туреччина.

Компромісу було досягнуто під час переговорів запорозького й коронного гетьманів у жовтні 1617 р. в урочищі Суха Ольшанка поблизу Білої Церкви. Поляки погодилися розширити козацький реєстр. У відповідь запорожці зобов'язувалися не нападати самовільно на Крим і турецькі володіння.

Влада була зацікавлена в підтримці козацтва. Війна з Московією ще тривала, тому поляки мусили піти на істотні поступки в релігійному питанні. Король у принципі дав згоду офіційно визнати в межах Речі Посполитої юридично скасовану православну церкву з її ієрархією та земельними володіннями.

А от стосунки запорожців з урядом царя Михайла Федоровича складалися не кращим чином. Москва, вважаючи своїм головним ворогом Польщу, заприязнилася з турками і кримськими татарами, щоб залучити їх до війни. Це ставило під удари полчищ султана насамперед українські землі. Тому запорожці на чолі із Сагайдачним у перші роки правління царя Михайла опинилися в таборі його противників.

У такому складному контексті міжнародних відносин стає зрозумілим і спільний похід поляків під командуванням королевича Владислава (який згодом став королем Речі Посполитої) і запорожців на чолі із Сагайдачним на Москву в 1618 р. Королевич явно переоцінив свої сили й, підступивши до мурів міста, не тільки не зміг ним заволодіти, а й потрапив у скрутну ситуацію. Сагайдачний підступив до Москви вчасно. Йому вдалося врятувати польське військо й вивести Владислава з оточення.

Цей епізод відіграв важливу роль у розвитку українсько-польських відносин. Затятий католик Сигізмунд III, на знак подяки Сагайдачному за порятунок сина, офіційно затвердив його гетьманом українського козацтва (тим самим фактично визнавши його реальну владу над переважною частиною Наддніпрянщини). Угода з коронним гетьманом Жолкевським у жовтні 1619 р. на річці Раставиця в містечку Паволоч ще більше зміцнила становище лідера запорожців.

Але польський уряд не бажав поступатися в релігійному питанні й не погоджувався з вимогою широких кіл української громадськості щодо відновлення офіційно скасованої Берестейською унією православної церковної ієрархії.

Уже на початку 1620 p., після повернення козаків із Криму, обстановка напружилася настільки, що вони, за підтримки київського духівництва, готові були вийти з польського підданства і стати на службу до Михайла Романова. Умови переходу в тому ж році обговорював у Москві посол Сагайдачного Петро Одинець.

Того ж 1620 р. за рішучої підтримки киян і безпосередньої активної участі Сагайдачного, під охороною загонів запорожців у Києві згідно з церковними канонами було відновлено православну митрополію. Її очолив близький до гетьмана церковний і культурний діяч Іов Борецький.

Слід відзначити особисту участь гетьмана у створенні в Києві на Подолі при Братському Богоявленському монастирі колегіуму, що послугував основою для виникнення Києво-Могилянської академії: першого православного вищого навчального закладу європейського типу. Коли поляки й уніати взялися заважати роботі цієї школи, Сагайдачний у 1616 р. особисто з усім Військом Запорозьким записався до "братчиків". Цим жестом він поставив новостворений колегіум під збройний захист Січі.

Проведена всупереч королівській волі акція з відновлення Київської православної митрополії призвела до різкого загострення стосунків між Запорожжям і Варшавою. Але тривало воно недовго. Починалася велика війна між Османською імперією і Річчю Посполитою, ареною якої могли стати землі України.

У вересні 1620 р. турецьке військо завдало тяжкої поразки польському (у складі якого були й українські козаки, але без Сагайдачного) в Молдові, на Цецорських полях. Тут, зокрема, героїчно загинули коронний гетьман Жолкевський і багато інших славнозвісних воїнів, зокрема й чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан (майбутній гетьман України) на три роки потрапив у полон.

Поразка на Цецорських полях відкрила ворогам шлях в Україну, й татари скористалися цією можливістю. В жовтні 1620 р. буджацька орда жорстоко пограбувала Поділля. Тому попри загострення українсько-польських відносин, обидві сторони в інтересах спільної оборони мусили шукати примирення та об'єднання сил.

Польський уряд не міг дозволити собі конфронтації із Запорожжям, а самі козаки добре усвідомлювали масштаб навислої над Україною загрози. У листопаді 1620 р. у Варшаві був скликаний державний сейм, на якому Сагайдачному, котрий прибув туди разом із представником відновленої православної ієрархії єпископом Йосипом Кунцевичем, вдалося переконати польську владу змиритися з відродженням Київської митрополії. Король дав офіційні обіцянки щодо якнайшвидшого "заспокоєння грецької віри".

У червні 1621 p., дізнавшись про наступ величезного турецького війська, козацька рада в урочищі Суха Діброва з участю православного духівництва й самого митрополита Іова Борецького прийняла рішення про негайний виступ запорожців і всього українського козацтва на допомогу полякам, якими командував новий коронний гетьман Я. Ходкевич.

Об'єднані війська (40 тисяч козаків і 30 тисяч поляків) на початку вересня 1621 р. зупинили майже 150-тисячні (за іншими відомостями — до 250 тисяч) турецькі полчища біля фортеці Хотин і впродовж місяця завдали їм низки поразок. Противник відступив у Молдову. Небезпека турецького завоювання України зникла, але втрати союзників виявилися значними.

У боях під Хотином Сагайдачний був смертельно поранений. У важкому стані гетьмана на возі, наданому королевичем Владиславом, у супроводі його особистого лікаря, привезли до Києва, де він, не підводячись із ліжка, прожив іще кілька місяців. Від його імені, від всього українського козацтва, міщанства і православного духівництва на початку 1622 р. у Варшаву на сейм вирушила делегація з вимогою скасувати унію і цілковито визнати Київську митрополію. Король був готовий піти на це, але сейм заблокував прийняття постанови.

10 квітня 1622 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний помер в оточенні соратників і друзів. Він заповів особисте майно на потреби Київської та Львівської православних братських шкіл, церков і монастирів України. Православна церква й запорозьке козацтво, кияни і весь український народ сприйняли його смерть як гірку втрату. Поет, ректор Київської братської школи Касіян Сакович склав на честь померлого величні й зворушливі вірші, які на похороні по черзі декламували дванадцять студентів. Поховали героя в Богоявленському соборі Київського братського монастиря біля будинку облагодіяної ним школи.