Дмитро Вишневецький

Біографія

Історія княжих родів України не закінчилася із загибеллю Галицько-Волинської держави і спадкоємців короля Данила Романовича в середині XIV ст. У містечках і замках іще жили нащадки різних гілок династії Рюриковичів. Водночас Волинь, а приблизно з 1360 р. Поділля, Середня Наддніпрянщина й Подесення перейшли під владу литовського великокнязівського роду Гедиміновичів, представники якого зайняли княжі столи Києва й інших міст, що ожили після монгольського нашестя.

Наприкінці XIV ст. відроджується Київське князівство на чолі з династією Олельковичів (гілкою литовських Гедиміновичів), що ослов'янилась і прийняла православ'я. Проте в 1480-х pp. Київська земля з її столицею зазнала жорстокого руйнування ордами кримського хана Менглі-Гірея. Велике князівство Литовське (точніше, Литовська Русь, оскільки 9/10 його населення становили православні слов'яни, предки українців і білорусів) виявилося нездатним ефективно боротися з нашестями кримчаків. Тому воно ще більше зблизилося з Польщею, з якою і раніше (для спільної боротьби з німецькими хрестоносцями Тевтонського ордену) було в конфедеративних стосунках.

Кримські татари загрожували Польському королівству, яке включило у свій склад Галицьку землю, й Великому князівству Литовському, із підвладними йому землями Південної Русі — України. Але поляки й литовці мало чим могли зарадити населенню України, яке страждало від розбійних набігів. У першій половині XVI ст. на українських землях помітну роль уже відігравали козацькі угруповання, проте з їхнього середовища іще не вийшли масштабні особистості. Козаки ж були могутньою силою за умови, що їх очолювали люди освічені, авторитетні як у їхньому середовищі, так і у владних колах Польщі та Литви.

Однією з таких найяскравіших особистостей був князь Дмитро Іванович Вишневецький, оспіваний у народних думах як Байда. Представник вельможного роду, обіймаючи високу військово-адміністративну посаду, він став легендарним організатором українського козацтва, одним із засновників Запорозької Січі. З кінця XVI ст. вона була надійним щитом України й розташованих за нею білоруських, московських і польських земель.

Життя Дмитра Вишневецького могло б цілком стати основою сюжету захоплюючого пригодницького роману. Він був однаково простий у спілкуванні як з польським королем чи московським царем, так і зі звичайними українськими або донськими козаками, з якими ділив труднощі й небезпеки воєнного життя.

Рід князів Вишневецьких бере початок швидше за все від поліської гілки династії Рюриковичів, представниками якої були київські та московські володарі, зокрема й цар Іван Грозний. Вишневецький був не тільки особисто знайомий із ним, а навіть вважався його далеким родичем. Версія щодо походження князів Вишневецьких від великокнязівської литовської династії Гедиміновичів бачиться менш вірогідною. Прізвище вони одержали від родинного замку Вишневець на Волині.

У XVI ст. прославилося багато представників давнього роду Вишневецьких: Іван був старостою пропойським і чечерським, Костянтин — старостою Житомирським, а Андрій — воєводою Брацлавським. Але найбільшу популярність мав Дмитро Вишневецький.

Перші звістки про його успішні походи в турецькі володіння належать до 1548 р. У 1550 р. Вишневецький був призначений старостою двох найважливіших міст-фортець — Канева та Черкас. Сигізмунд II Август, великий князь литовський (і король польський), довірив молодому православному аристократу найнебезпечніший район. Йому належало обороняти Україну й загалом обидві підвладні цьому монарху держави від татарських вторгнень.

Не маючи достатньої кількості регулярного війська, Вишневецький почав об'єднувати навколо себе козаків, що займалися в Наддніпрянщині промислами — рибальством, видобутком і продажем солі, полюванням тощо. Незабаром він уславився як їхній лідер — отаман Байда. Отже, Дмитро Вишневецький поєднав три самостійні ролі: волинського князя, намісника великого князя литовського в Середній Наддніпрянщині та козацького отамана. Як староста канівський і черкаський він мав підпорядковуватися загальнодержавній політиці, але як отаман міг не зважати на невдоволення влади, діючи на свій страх і ризик.

Волелюбна натура Байди не мирилася з монаршими директивами, що сковували його дії. 1553 р. через конфлікт із Сигізмундом він пішов зі своїми людьми в турецькі володіння. Там, в Акермані (Білгороді-Дністровському), а за деякими даними — у Стамбулі, провів кілька місяців, проте невдовзі помирився з володарем. Сигізмунд подарував Дмитрові додаткові привілеї, відновив його владу над Черкасами й Каневом. Князь повернувся в Україну, й, очевидно, саме тоді в нього визрів масштабний план створення укріпленого постійно діючого козацького табору за дніпровими порогами біля головної переправи через ріку. Дата заснування Байдою першої Запорозької Січі остаточно не з'ясована, але не виключено, що це 1552 р.

Ідею створити такий табір нижче порогів, де перетиналися головні сухопутні й водні шляхи Північного Причорномор'я, висував іще на початку XVI ст. один із попередників Вишневенького — Євстахій Дашкевич. Проте вона не одержала практичної підтримки влади.

Вишневецький, імовірно, теж пропонував такий план, може, навіть після створення козацької бази нижче порогів. Та, оскільки далі князь-отаман діяв на свій страх і ризик, слід гадати, що його наміри не зустріли розуміння у стольному Кракові. Сигізмунд Август явно не бажав загострювати стосунки з Кримським ханством і могутнім турецьким султаном Сулейманом Пишним.

Але плани Вишневецького несподівано виявилися співзвучними намірам царя Івана IV (Грозного), який хотів поширити свою владу до Азовського й Чорного морів. У 1552 р. він завоював Казанське ханство, а невдовзі захопив Астрахань. З уламків Золотої Орди як окремої (залежної від Туреччини) держави залишалося тільки Кримське ханство. Воно становило загрозу як обом державам Сигізмунда, так і Московії, а насамперед землям України, що входили до їх складу (Москва тоді володіла Подесенням до Чернігова включно). Іван IV мріяв завоювати і Крим.

Він спорядив корпус московських ратників і українських (головним чином путивльських) козаків, що проживали в його державі. Їхнім завданням було взяти опорні пункти Північного Приазов'я між нижніми течіями Дніпра й Дону для підготовки великого походу на кримського хана.

Домовившись із командувачем московитів дяком Ржевським, Вишневецький у 1556 р. рушив зі своїми канівсько-черкаськими козаками вниз по Дніпру й, зайнявши район порогів, розгорнув бойові дії проти татар і турків. Хан і турецькі воєначальники не очікували появи християнського військового табору біля своїх володінь. Козакам вдалось утриматися на острові в районі сучасного міста Запоріжжя, відомому під назвою Малої Хортиці, або острова Байди.

Укріпившись там — на головній переправі через Дніпро, Вишневецький почав рейди проти татарських і турецьких фортець у пониззях Дніпра й Південного Бугу — Іслам-Кермена й Очакова, спустошуючи їх околиці й блокуючи гарнізони. Сповістивши про свої успіхи Сигізмунда Августа, він просив підтримати новостворену Січ людьми та спорядженням. Той надіслав чемну відмову.

Тоді Дмитро, вже як козачий отаман продовжив укріплюватись на кам'яному острові за порогами. Він уклав угоду з донськими козаками та Іваном Грозним, плануючи спільний похід проти Кримського ханства й турецьких міст-фортець Північного Причорномор'я. Ці домовленості не були таємницею для двору Сигізмунда, і стосунки було зіпсовано остаточно.

Щоб зірвати плани союзників, навесні 1557 р. хан Девлет-Гірей вирушив з усім своїм військом на Дмитра. Він майже місяць тримав Січ в облозі, проте взяти не зміг. У травні Вишневенький писав про це Івану Грозному, а у вересні того самого року, не одержавши обіцяної допомоги з Москви, навіть пропонував перейти зі своїми козаками на службу до царя. В жовтні він пішов у пониззя Дніпра і взяв турецьку фортецю Іслам-Кермен. Захоплені там гармати Байда відвіз у Січ на Малій Хортиці, і створене ним укріплення одержало власну артилерію.

Але допомога з Москви, як і раніше з Кракова, не надходила. Задуми Івана Грозного різко змінилися. Замість того, щоб продовжувати наступ на південь (у чому його міг підтримати весь християнський світ), він розгорнув свої сили проти прибалтійського Лівонського ордену і вплутався в багаторічну, згубну для Московського царства Лівонську війну.

Добре продуманий план одночасно вдарити по Криму двома військами, з Дніпра й Дону, було зірвано. Вишневецький залишився сам на сам із Кримським ханством і Османською імперією. Восени 1558 р. Девлет-Гірей із турецькими гарматами і яничарами, а також військами молдавського князя (теж залежного від султана) знову з'явився біля порогів.

Після тривалого опору козаки залишилися без провізії та боєприпасів. Не сподіваючись на допомогу, вони на "чайках" залишили острів і відступили вгору по Дніпру до володінь Івана Грозного. Водночас Сигізмунд Август уклав проти царя союз із ханом, пообіцявши стримувати козаків від нападів на його володіння. Вишневецький, формально не виходячи з підданства литовської корони, фактично опинився на боці її ворога — московського царя, оскільки разом із ним воював проти союзника Сигізмунда Августа — кримського хана.

На запрошення Івана Грозного, одержавши від нього в дарунок місто Бєльов із волостю, наприкінці 1558 р. Дмитро перейшов на московську територію. Доки царські війська були зайняті в Прибалтиці, кримська орда несподівано для Івана Грозного рушила на Москву. Проте козаки Вишневецького досягли Тули. Завдяки мужності її захисників, зокрема й загону українських козаків, ханові не вдалося заволодіти містом, і наприкінці 1558 р. він відійшов у Крим.

Бойові дії на зиму були призупинені, та мир не настав, і Дмитро готувався до нового походу. У грудні 1558 р. до Москви прибуло посольство черкесів із проханням підтримати їх у боротьбі з Кримом. Іван Грозний, сподіваючись запобігти повторенню вторгнення татарської кінноти вглиб своїх територій, погодився надати горцям допомогу і призначив командувачем сформованого для цієї операції п'ятитисячного козацько-стрілецького корпусу князя Вишневецького. Навесні 1559 р. Дмитро на високій воді пройшов дніпрові пороги, відновив Січ біля Хортиці й, залишивши там невеличкий загін, з'єднався з донськими козаками.

У липні 1559 р. українські й донські козаки під командуванням Вишневецького за підтримки стрільців обложили турецьку фортецю Азов у гирлі Дону. Та заволодіти нею без потужної артилерії і сильного флоту було неможливо. До того ж на допомогу обложеним прийшли ногайці, а згодом і вся чорноморська ескадра турків. Козакам довелося відступити, зруйнувавши лише передмістя Азова.

Проте невдовзі козаки на чолі з Байдою зненацька атакували з моря Керч, яка також належала туркам. Водночас на Таманському півострові (явно за домовленістю з Вишневецьким) проти султана знову виступили черкеси. Мабуть, це був тактичний маневр. Турки й татари передислокували свої сили в Крим, а Байда з козаками й черкесами взимку 1559—1560 pp. знову обложив Азов.

Біля мурів міста розгорнулися жорстокі бої. Козацько-черкеські війська то відступали, то атакували. Але підтримка з Москви не надходила, а турецький флот у червні 1560 р. знову кинув якорі в гирлі Дону. Надія взяти Азов зникла. Не дочекавшись московитів, Вишневецькому довелося відступити. Він більше не покладався на угоду з царем, який загруз у безперспективній Лівонській війні проти об'єднаних сил мало не всієї Центральної та Північної Європи.

Розчарувавшись у союзі з Іваном Грозним, який почав практикувати страти своїх давніх соратників, бояр і воєвод, Дмитро в 1561 р. відійшов в Україну, де розбив табір в урочищі Монастирище над Дніпром. Старостою Канева й Черкас був тоді його двоюрідний (або троюрідний) брат Михайло Вишневецький, а на чолі Київського воєводства стояв православний князь Костянтин Іванович Острозький. Завдяки їхньому посередництву Дмитро помирився із Сигізмундом Августом.

Цінуючи військовий талант і особисту мужність Вишневецького, той повернув йому всі його раніше конфісковані маєтки на Волині. З Байдою залишились вірні йому козаки, а також черкеський загін, що становили його віддану, загартовану в боях, дружину. З нею Дмитро того самого 1561 р. (очевидно, на той момент примирення з монархом іще не було) знов успішно воював у володіннях кримського хана та поблизу Очакова. Не виключено, що деякі козаки тоді залишалися й за порогами в Хортиці. Острів біля переправи, очевидно, використовували як військову базу і в цій кампанії.

Приймаючи знову Вишневецького на службу, Сигізмунд мотивував свою прихильність до нього тим, що князь перебував у Московії нібито лише для вивідування "намірів супротивника" й "великої користі" короні. На запрошення монарха Дмитро вирушив у Краків, де його як доблесного лицаря, прославленого у війнах із татарами й турками, радісно вітали городяни й милостиво приймав Сигізмунд Август.

Майже десять років походів і битв надломили здоров'я героя. Він пролежав кілька місяців, але не здався тяжкій хворобі. Вишневецький вивчав обстановку в Подунав'ї та на Балканах, політичну ситуацію в Європі загалом, розробляв плани боротьби з турками й татарами. Цього разу його інтереси зосередились на Молдові.

У Кракові Вишневецький зблизився з Альбрехтом Лаським, який володів Хотином і мріяв підпорядкувати Польщі залежну від турків Молдову. Вишневецький перейнявся ідеєю звільнити Молдову від влади султана й заволодіти її князівським престолом.

Успіхові зухвалого задуму мало посприяти те, що в Молдові саме в цей час розгорілася жорстока боротьба за владу між Яковом Василідом і боярином Томжею. Значної частини молдавської знаті турецьке верховенство не задовольняло. Не визнаючи жодного з претендентів, вона погодилася підтримати кандидатуру Вишневецького, за яким стояли Польща й Литва. Залежність від Сигізмунда Августа бачилася привабливішою, ніж турецьке панування.

У 1563 р. на чолі чотиритисячного війська князь перейшов Дністер. Та цього разу фортуна зрадила славетного воїна. Вишневецький потрапив у полон і його відправили у Стамбул до султана Сулеймана.

Щоб покарати зухвалого князя-отамана за руйнування турецьких володінь, султан, після допитів і катувань, у 1564 р. наказав скинути Дмитра з вежі над затокою. Падаючи, Байда зачепився за гак ребром і, страждаючи від нестерпного болю, продовжував лаяти султана й магометанську віру перед натовпом. Турки не стерпіли лихослів'я і розстріляли його з луків.

Існує легенда, згідно з якою турки, щоб запозичити мужність князя-отамана, видерли з нього, ще живого, серце, порізали на дрібні шматочки і, розділивши між собою, з'їли. У думі, складеній на честь Байди, султан запропонував йому в дружини свою дочку за умови переходу в мусульманство. Проте князь, відданий християнській вірі, з презирством відкинув цю пропозицію і висміяв "царя турецького" та його релігію. Розлючений султан повелів своїм "слугам молодецьким" схопити відважного козака, зв'язати й почепити на гак у Царгороді. Але Байді хитрістю вдалося роздобути лук зі стрілами й уразити султана. Ця пісня широко відома і в наші дні.