Артемій Ведель

Біографія

В особі Артемія Веделя українська духовна музична культура сягнула зоряних висот. Понад 30 духовних концертів, дві "Літургії", "Всеношна", 40 окремих хорів і вокальних тріо на канонічні тексти — це лише те, що відомо нині з доробку митця.

Вершин композиторської майстерності Ведель досяг у жанрі духовного концерту. Його ім'я завжди згадують поруч імен Максима Березовського і Дмитра Бортнянського. Всі вони українці за походженням. Однак життєвий шлях повною мірою був пов'язаний з Україною лише у Веделя.

Композитор жив у добу складних, здебільшого трагічних історичних перетворень, за Катерини II та Павла І, коли українські землі, як і українська церква, остаточно втратили автономні права. 1764 р. було ліквідовано гетьманство, 1775-го зруйновано Запорозьку Січ, 1783-го юридично запроваджено кріпацтво в Україні. Не менш драматичною, сповненою фатальних обставин була й доля митця. Композитор і хоровий диригент Олександр Кошиць писав: "Вогнистим метеором промайнув над Україною талант Веделя, полишивши загадку психологам і тайну біографам...".

Розповісти про життя Веделя було б неможливо без спогадів двох його учнів і близьких друзів — співака й композитора, протоієрея Петра Турчанінова та півчого Василя Зубовського, пізніше — ієромонаха Києво-Печерської лаври Варлаама. Ці спогади дійшли до нас у викладі професора Києво-Могилянської академії, журналіста, колишнього регента хору академії Віктора Аскоченського, котрий написав біографічні статті про Веделя, присвятив йому розділ праці "Київ з його найдавнішим училищем — Академією", опублікував автобіографічні нотатки П. Турчанінова, додавши до них листи Веделя.

Артемій Ведель (справжнє прізвище — Ведельський) народився в 1767 р. (за іншими даними — в 1770, 1772) в київській міщанській родині. Батько, Лук'ян, був різьбярем київського іконописного цеху. Родина мала свій будинок і садибу на Подолі біля колишнього Хрещатого яру. Здібного до співів дев'ятирічного сина батьки віддали на навчання до Києво-Могилянської академії. За 12 років Ведель здобув добру гуманітарну освіту, зокрема й музичну. Він гарно співав, грав на скрипці, тому в оркестрі виконував провідні партії, а його тенор був справжньою окрасою академічного хору.

Згодом Веделю довірили керування хором, і молодий музикант довів його звучання до високого мистецького рівня. Навчання в академії сприяло й особистісному розвитку митця, світогляд якого формувався в дусі гуманістичних ідей Просвітництва. Ведель вивчав праці С. Яворського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, захоплювався творами Г. Сковороди.

На жаль, не збереглося жодного художнього портрета композитора. П. Козицький у книзі "Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування" наводить свідчення В. Зубовського, що Ведель був вродливим юнаком, з чудовими променистими очима на задумливому обличчі, вирізнявся шляхетними манерами й надзвичайною скромністю. Суттєвими рисами його вдачі були "глибока й щира релігійність та надзвичайна ніжність і лагідність душі, завше пройнятої дещо сумним і скорботним почуттям".

За словами В. Аскоченського, Ведель, керуючи хором, ніколи не сердився, помилки хористів виправляв лагідно, з усмішкою. Причина тому була не тільки в характері, а, насамперед, у свідомому виборі ним життєвих пріоритетів, базованих на перевазі духовності й моральної чистоти. Ведель буде вірний їм до останнього подиху. Зі спогадів відомо, що композитор вів майже аскетичний спосіб життя, ніколи не прагнув кар'єри, багатства, слави, співчував чужому горю...

Доки талант Веделя шліфувався в роботі з хором академії, до нього як співака й диригента придивлявся митрополит київський Самуїл Миславський, відомий тим, що дбайливо опікувався студентами, роздавав бідним одяг та гроші. Тож коли московський генерал-губернатор П. Єропкін звернувся до митрополита Самуїла з проханням прислати до нього знавця хорового співу, останній рекомендував йому саме Артемія. У березні 1788 р. Ведель із кількома хористами відбув до Москви, де обійняв посаду капельмейстера хору та оркестру в губернаторському домі, що був одним із центрів музичного життя міста. Деякий час він очолював капелу князя Прозоровського, хоча формально служив канцеляристом у департаменті сенату.

Можна припустити, що тоді він уже писав музику, але які саме твори? На жаль, значна частина доробку Веделя недатована. Відомо лише, що у грудні 1792 р. він був звільнений зі служби за станом здоров'я і повернувся до Києва.

Тоді в Києві був штаб піхотного корпусу, яким керував генерал-поручик Андрій Леванідов. Той любив музику, зокрема духовні співи, часто відвідував із корпусним хором монастир Св. Катерини на Подолі, заходячи після служби до отця Євстафія, відставного флотського обер-ієромонаха, який жив при монастирі. Там із Леванідовим і познайомився Ведель, який бував у панотця з викладачами Києво-Могилянської академії. Присутній при цьому знайомстві П. Турчанінов, котрий був тоді малолітнім півчим у хорі Леванідова, згадував, що генерал, за порадою отця Євстафія упросив Веделя заспівати. Коли Артемій із кількома хористами виконав старовинний концерт А. Рачинського "Возлюблю тя, Господи!", генерал, як і всі присутні, був зачарований його голосом і запросив його керувати корпусним хором.

Відтоді починається найщасливіший і найплідніший період у житті митця. Корпусний хор невдовзі став найкращим у Києві, його виконавську манеру почали запозичати інші.

Популярність співака й диригента швидко зростала. В. Аскоченський писав, що голос Веделя був поставлений від природи, для нього не існувало вокальних труднощів.

Відомо п'ять духовних концертів 1794—1795 pp., які Ведель датував власноручно. А скільки в цей натхненний період було створено інших композицій, на яких не зазначено дати?..

Щойно написані твори одразу звучали у виконанні корпусного хору, їх переймали й інші виконавці. П. Турчанінов описував величезне враження, яке справляло на нього виконання з участю автора концерту Веделя "В молитвах неусыпающую Богородицу": "В ньому всі сили тенора, й співати його треба з таким чуттям і смаком, як співав Ведель. Він сам і всі слухачі обливались слізьми. Коли він співав, щось небесне, невимовне було в його очах".

В. Зубовський пригадує, як плакали люди під час виконання концерту "Спаси мя, Боже, яко внидоша воды", говорить про широку популярність концерту "Помилуй мя, Господи, яко немощен есмь", "який обійшов усю православну Русь". Хвилююче враження, за спогадами В. Зубовського, справляв і концерт "Доколе, Господи, забудеш мя" (відомий іще як концерт № 3): після його виконання хором Леванідова у Михайлівському монастирі до Веделя підійшов князь Дашков, що перебував тоді в Києві, зняв із себе золотий шарф і подарував композиторові, додавши ще 50 червінців.

Надзвичайний емоційний вплив творів Веделя сприяв їх величезній популярності. Зокрема, міністр юстиції П. Трощинський купив у композитора "Літургію" за 300 карбованців.

У квітні 1796 р. А. Леванідова призначили харківським і воронезьким губернатором. Ведель із кількома найкращими хористами, серед яких був і П. Турчанінов, переїхав до Харкова. Для врочистої зустрічі нового намісника композитор написав концерт "Воскресни, Боже, суди земли" і сам виконав його з новоствореним харківським хором.

В особі А. Леванідова Ведель мав справжнього захисника й покровителя. Генерал, задоволений його працею, створював йому всі умови для занять музикою, сприяв підвищенню по службі... Ще в 1794 р. композитор за порадою А. Леванідова поступив на військову службу — канцеляристом у штаб генерала, а в 1796-му його в ранзі капітана було призначено старшим ад'ютантом.

Сповнений енергії, він пише чудові хорові концерти "Услыши, Господи, глас мой" (№ 8), "Господь спасет мя" (№ 10) і великий двохорний концерт "Проповедника веры и слугу слова Андрея восхвалим" (№ 9).

Ведель викладав також співи і музику у вокальному класі Казенного училища, готував співаків для Петербурзької капели.

На жаль, щасливий період життя Веделя був коротким. У 1796 р. по смерті Катерини II на престол зійшов її син Павло І, який звільнив усіх катерининських урядовців. Утративши посаду, А. Леванідов залишає Харків.

Ведель подає у відставку і в 1797 р. переходить на цивільну службу до слобожансько-українського губернатора О. Теплова, у котрого якийсь час продовжує керувати хоровою капелою. Композитора дедалі більше охоплюють розчарування й відчай: мистецьке життя в Харкові, як і по всій Російській імперії, майже завмирає. Закрито міський театр, за розпорядженням Павла І значно скорочені полкові рогові й симфонічні оркестри, зовсім ліквідовано військові хори. Але найбільш гнітюче враження на Веделя справив царський указ 1797 р. про заборону співати в церквах хорові концерти. Невдовзі Ведель полишає і педагогічну роботу в Казенному училищі.

Поле творчої діяльності композитора невпинно вужчає. Безвихідь, душевна втома приводять його в серпні 1798 р. в Київ до батьківського дому. Рідне місто зустрічає його такою ж ворожою, сповненою тривоги атмосферою казармених порядків, яка гнітила його в Харкові. В листопаді 1798 р. з'являються два хорові концерти, в яких відображено внутрішній стан Веделя — відчай, тривожне передчуття. В листі до П. Турчанінова він пише: "... я недавно зробив два досить сильні концерти: 1-й "Боже, законопреступницы возсташа на мя", а 2-й "Ко Господу всегда скорбити, воззвах", шо й були співані в Братському та Софійському соборах; зовсім я невдоволений, що вони мене не змогли зворушити, бо нічого того не могли виразити, що там зображено". Композитор засмучений виконанням, не відповідним творчому задуму. Для Веделя музика — найприродніший спосіб самовираження. Створюючи хорові концерти, він вкладає в них усю силу почуттів, внутрішніх помислів і переживань. Більшість концертів написані на тексти благальних псалмів, співзвучних Веделевому світогляду. Головною темою творів є протистояння добра і зла, творення і руйнації.

Очевидно, все, що руйнувало нормальне життя, заважало творчій самореалізації, приводило Веделя до психологічних зламів: "Я не знаю, що мені робити. Мені здається, що мене Бог зовсім залишив... я вкрай не влаштований у моїй долі..." (з листа до П. Турчанінова).

У січні 1799 р. Ведель став послушником Києво-Печерської лаври, бажаючи згодом прийняти постриг. П. Турчанінов, відвідуючи друга, помітив у ньому зміни: обличчя було виснажене, заросло бородою, погляд "загадковий, палаючий", він бачився самотньою і розчарованою людиною. Ведель розповідав Турчанінову про свої "видіння й одкровення", однак той майже нічого не зрозумів, окрім того, що композитор збирається невдовзі покинути лавру, бо тут його тільки й навчають, що їсти, пити і спати. Всупереч сподіванням, Ведель не знайшов у обителі ані душевного спокою, ані творчої атмосфери.

Повернувшись додому, він багато читає, пише музику, самотньо гуляє схилами Дніпра. Пригадуючи цей період життя, батько говорив про меланхолійну хворобу сина. Зустрічаючись із В. Зубовським, Ведель часто просив його заспівати своїх улюблених пісень, написаних Г. Сковородою, "Ах, щастя, щастя, бідноє, злоє!" або "Ах, ти світе лестний, ти серце крушиш..." і при цьому "поринав у меланхолію".

Тим часом до рук архімандрита Києво-Печерської лаври Ієрофея Малицького потрапила книга, що належала Веделю і начебто була знайдена в одній із келій лаври сторожем. На сторінках книги Ведель зробив кілька своїх записів, прочитавши які, Ієрофей наказав послушникам негайно знайти композитора і привести його до лаври.

Веделя, котрий нічого не підозрював, взяли під варту.

Невдовзі з'являється "Справа про поміщення на лікування в лікарню божевільного — відставного капітана Веделя". Вражає те, що остаточну санкцію на "лікування" Веделя губернатор Києва отримує від самого царя Павла І. На справі з'являється напис "секретна". Композитора влітку 1799 р. засадили в божевільню до кінця життя (у 32 роки). Що ж було в тій книжці? Серед "чималого безглуздя", як назвали записи Веделя, фатальним виявився ось який: "1799 року за свідчення слова Божого і прославляння його імені Катерина II убита від сина Павла І. Павло ж зі своєю фамілією до цариці Олени молодої, вбиті його превелебністю Київським митрополитом (так!) Ієрофеєм..."

Зрозуміло, що митрополит, відомий як людина немилосердна, свавільна, боявся розголосу й непередбачуваної реакції царя, тому доклав усіх зусиль, аби ізолювати Веделя. Для Павла ж носій таких думок був особистим ворогом. Ув'язнивши наділеного тонкою, вразливою психікою композитора в "гамівному домі", можновладці силою змушували його збожеволіти.

Було заборонено виконання творів Веделя, пізніше — навіть їх друкування, ім'я великого музиканта замовчували.

Схоже, Ведель усе знав і усвідомлював, що поглиблювало психічну кризу. З божевільні він писав Турчанінову: "Я знаю, що Ви тут перебуваєте, і не можу повірити тому, щоб Вас що-небудь могло втримати відвідати мене, але думаю, що Вас не пускають навмисно, чекаючи з хвилини на хвилину моєї вічної смерті... Я не знаю ні убивць, ні спасителів моїх, але сподіваюся тільки на обіцянку мені двох осіб ... років бути в тілі. І я не думаю, щоб я інакше з ним розлучився, як хіба хтось розділить мене з ним, як розділили з Богом і Церквою і Христом її, про що я нині поняття не маю, та й мати не хочу".

Слова Веделя про долю Павла І виявились пророчими — в 1801 р. царя задушили. П. Турчанінов згадує, що коли він провідував одного разу композитора в лікарні, той, перервавши раптом розмову, вигукнув: "Ура! Олександр на престолі!" Трапилось це в день убивства Павла, про що в Києві дізнались аж за кілька днів. Турчанінов вірив у надприродні здібності композитора.

Олександрові І в 1802 р. представили справу "божевільного капітана" для перегляду з метою амністії. Але, як відомо, страх перед історичною правдою, духовне убозтво породжують жорстокість влади. Beдель витримав дев'ять довгих років знущання! Лише за кілька днів до смерті, хворого, його відпустили додому, де з молитвою на вустах він помер. Це сталося 14 липня (за ст. ст.) 1808 р. Похований він був на Щекавицькому кладовищі. Місце могили згодом загубилось.

Через сто років по смерті Артемія Веделя саме у стінах Київської духовної академії розпочався процес повернення до його спадщини. Хор академії під орудою Олександра Кошиця поставив собі на меті (за його словами) "воскресити в академії нашого славного Веделя". Майже всі хорові концерти композитора були проспівані колективом, яким диригував О. Кошиць.

З 1902 р. почалося опрацювання й видання творчого доробку Веделя.

У травні 1901 р. в Конгрегаційній залі Духовної академії відбулася перша лекція, присвячена Веделю. З доповіддю виступив видатний знавець церковного співу та його історії, регент хору академії, дослідник життя і творчості Веделя В. Петрушевський. Тоді ж про свої спостереження за впливом музики Веделя на слухачів розповів відомий психолог (психіатр), професор Київського університету І. Сікорський. Хор під керівництвом О. Кошиця виконував фрагменти творів митця.

З музикою Артемія Веделя до нас повертається й дух цієї неординарної, величної, талановитої особистості, яка й нині лишається загадкою, феноменальним явищем в історії української культури.