Стефан Яворський

Біографія

Життя Стефана Яворського припало на період, коли Україна, поруйнована десятиліттями воєн і чвар, була розколота на західну частину, що залишилася під владою Польщі, і східну, що зберігала автономію під протекторатом Росії.

У XVII ст. в західних землях України посилювався національно-релігійний гніт, і вірні православ'ю люди, які не бажали переходити в католицизм або приймати унію, переїжджали до Наддніпрянщини. До них належала й сім'я галицьких шляхтичів Яворських, у якій 1658 р. народився майбутній уславлений діяч церкви.

Хлопчик здобув солідну освіту в Києво-Могилянському колегіумі. Серед його вчителів і опікунів були київські богослови й церковні письменники Йосафат Кроковський і Варлаам Ясинський. Був він близько знайомий і з уже немолодими Інокентієм Гізелем та Лазарем Барановичем, невтомним трудівником і аскетом, близьким йому за віком та інтересами Данилом Тупталом і багатьма іншими людьми, котрі становили цвіт київської вченості.

Щоб завершити освіту, Яворський близько 1680 р. вирушив до Польщі, де, з прагматичних міркувань формально прийнявши унію, слухав лекції в католицьких колегіумах і академіях Львова, Любліна, Познані й Вільно. Отримавши звання магістра філософії і вільних мистецтв, він 1687 р. повернувся до Києва, публічно зрікся унії і прийняв чернецтво. З 1689 р. Яворський викладав у Києво-Могилянському колегіумі риторику, поетику, філософію, а потім і богослов'я. Згодом став ректором цього авторитетного навчального закладу.

Філософський курс, читаний Яворським у 1691—1693 pp., містив такі нормативні розділи, як діалектика, логіка, фізика (натурфілософія) і метафізика (філософські основи картини світу). У 1690-х pp. Стефан зближується з освіченим, перейнятим духом барокової культури гетьманом І. Мазепою, користуючись його всілякою підтримкою.

Глибоке знання західних явищ і форм культури, водночас із непохитною вірністю православ'ю, сприяло популярності Яворського в Росії. Виголошена ним промова над труною боярина Шеїна захопила Петра І, й той уже не випускав Стефана з поля зору.

За розпорядженням царя Яворський був зведений у сан митрополита рязанського і муромського, а після смерті в 1700 р. патріарха Адріана, який стояв на принципово консервативних позиціях, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу. Незабаром митрополитом ростовським і ярославським став освічений і близький Яворському за духом киянин Данило Туптало. У їхній церковній і просвітницькій діяльності було багато спільного, що зумовлено як причетністю їх до однієї духовної традиції, так і постійними контактами й узгодженістю дій.

За сприяння Яворського в Москві був заснований перший театр.

Промови його відрізнялися глибиною думки, справляючи сильне враження на людей. Новий стиль російської церковної проповіді, що виник за часів Петра, багато чим зобов'язаний Яворському та іншим вихованцям київської богословської філософсько-риторичної школи.

Та ще більше Стефан робив для перенесення на московський грунт київської системи релігійної філософсько-літературної освіти, пов'язаної зі знанням давніх і нових мов. Ставши протектором московської Слов'яно-греко-латинської академії, Яворський запрошує до Москви добре знайомих йому київських професорів, зокрема Феофілакта Лопатинського, який 1704 р. почав там читати курс філософії.

Підтримуючи реформи Петра в галузі політики й освіти, Яворський дедалі більше розходився з ним у питаннях, що стосувалися життя православної церкви та її місця в державі. Він не приховував своєї переконаності в потребі обрання патріарха. При цьому Яворський орієнтувався на ідеал церкви як самостійного у внутрішніх організаційних і духовних питаннях інституту з власними, незалежними від держави коштами.

Яворському дорікали орієнтацією на католицьку модель церковної організації, хоча він не претендував на примат церкви над державою, прагнучи їхньої симфонії за візантійським зразком. Петрові, однак, ближчою була система відносин держави й церкви у протестантських країнах Північної Європи, де церква організаційно перебувала під повним державним контролем, маючи свободу лише в богословських питаннях. Такий варіант підтримував інший київський філософ і богослов, давній суперник Стефана Яворського Феофан Прокопович, який користувався повною довірою Петра і сприяв зменшенню його симпатій до місцеблюстителя патріаршого престолу.

Відчуваючи зміну ставлення до себе з боку російського самодержця, Яворський, людина менш жадібна до влади й честолюбна, ніж Прокопович, неодноразово просив про відставку, але не одержував згоди Петра. Авторитет Яворського як глави церкви мав підтримувати здійснювані царем перетворення. Конфлікт між ними спалахнув, коли Яворський намагався захистити від батьківського гніву доставленого в Росію шляхом обману царевича Олексія. Цар був настільки обурений цим заступництвом, що всупереч усім правилам і звичаям заборонив першій особі в російській православній церкві виступати з проповідями, побоюючись публічного осуду свого варварського вчинку — страти сина.

Але й тоді Петро не дозволив Яворському відійти від політики, хоча місцеблюститель патріаршого престолу не приховував свого негативного ставлення до низки царських розпоряджень, якими було грубо ігноровано православну традицію. Так, він був проти заснування в 1721 р. цілком підпорядкованого цареві синоду, хоча й мусив стати його головою і очолював його аж до смерті (що настала через рік).

Стефан Яворський залишив величезну літературну спадщину: проповіді, вірші (книжною українською, польською і латиною), а також фундаментальні богословські й полемічні трактати, найвизначніший серед яких, "Камінь віри", завершено було 1718 р. У цьому творі Яворський намагався протистояти протестантському впливу у православ'ї, підтримуваному на початку XVIII ст. Ф. Прокоповичем і самим Петром І.

Стефан Яворський — не тільки високоосвічена, надзвичайно талановита, а й трагічна постать. Щиро прийнявши й підтримавши реформаторські починання молодого царя, для сприяння їм переїхавши з Києва у далеку холодну Москву й витративши чимало сил, у похилому віці він усвідомив неможливість іти на дальші компроміси з власними морально-духовними цінностями і вподобаннями заради царської волі.

Водночас місцеблюститель патріаршого престолу не знайшов у собі достатніх сил, щоб дійти до відкритої непокори російському самодержцю. В останні роки життя він прагнув до книжної самоти, та йому не судилося знайти спокою. У 1722 р. глава церковної ієрархії помер, розкраяний душевними суперечностями. Але внесок його в розвиток і поширення освіти дав рясні плоди.