Тарас Шевченко

Біографія

"Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові світи й вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій", — писав Іван Франко.

Народився Тарас Шевченко 9 березня 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Черкащина). За півстоліття до того, в 1768-му, навколишні міста й села стали центром селянського повстанського руху, згодом оспіваного ним у героїчній поемі "Гайдамаки".

Батьки — Григорій Іванович та Катерина Якимівна — були кріпаками, тож у два роки Тараса записали ще одним із 17 тисяч селян поміщика Василя Енгельгардта.

Поет прийшов на світ у хаті материного батька — покріпаченого козака Якима Бойка. Дитинство минало в сусідньому селі Кирилівці, але хлопець не раз навідував діда Якима, слухаючи розповіді про звитяги козацьких часів.

Другий Тарасів дід, Іван Андрійович Шевченко, свідок (або й учасник) гайдамаччини, від якого майбутній поет почув чимало хвилюючих спогадів, пробудив у серці онука романтичну любов до легендарних героїв Коліївщини.

Батько поета був людиною письменною, щонеділі читав родині "Житія святих". Тараса восени 1822 р. він віддав у науку до дяка П.Рубана. У 1824-му хлопцеві пощастило побувати з батьковою чумацькою валкою у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді та інших містах, а з сестрою Катериною — на прощі у славетному Мотриному монастирі, де колись гайдамаки "ножі освятили", та в Чигирині.

Історія родини Шевченків — трагічна й типова для покріпаченого українського села — лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще "молодую у могилу нужда та праця положила"; батько "не витерпів лихої долі, умер на панщині"; брати "на панщину ходили, поки лоби їм поголили"; сестри "у наймах виросли чужії"; сам він пішов у найми "до п'яного дячка в науку".

Зі смертю матері в 1823 та батька в 1825 pp. Тарас Шевченко довгі роки поневіряється в наймах, шукаючи можливості вчитися грамоти й малювання.

З чотирнадцяти років, як прийшов час відробляти панщину, Тараса забирають козачком до молодого Павла Енгельгардта в село Вільшану.

"Мій поміщик, — писав поет у автобіографії, — ставив мені в обов'язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або — налити у нього перед носом склянку води".

"При властивій мені сміливості характеру, — розповідає далі Тарас Шевченко, — я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом гайдамацькі сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської школи, що прикрашали панські покої".

Коли восени 1829 р. Енгельгардти вирушали у Вільно, біля прізвища Шевченка було зазначено, що він здатний до малювання.

Дружина Енгельгардта, Софія, користуючись перебуванням у Вільно відомого в Європі портретиста Франческо Лампі, вирішила послати Шевченка до нього на лекції. Виїжджаючи до Відня, Лампі передає свого талановитого учня професорові рисунка Віденського університету Янові Рустему. Діставши змогу від початку навчатись у видатних майстрів, Тарас Шевченко досяг найвизначніших висот саме в портретному жанрі й рисувальній техніці.

Життя в університетському Вільно, повному студентської молоді, охопленої в переддень польського повстання національно-визвольними ідеями, лишило яскравий відбиток у свідомості майбутнього поета. Познайомившись тут із молоденькою швачкою Ядвігою (Дзюнею) Гусиковською, бідною, але вільною, він чи не вперше "прийшов до думки: чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші свобідні верстви". Разом вони читали твори Міцкевича, польську визвольну літературу, праці польського історика й публіциста Йоахіма Лелевеля. Лозунг польських повстанців "За нашу і вашу свободу!" Тарас Шевченко згодом широко застосовував до української дійсності.

На початку 1831 p. Енгельгардти переїхали до Петербурга. Події першого року життя Шевченка у столиці (з березня 1831-го по 1832 р.) майже не відомі. Та вже у 1832-му Енгельгардт на чотири роки віддає свого "домашнього маляра" в майстерню до цехового майстра Василя Ширяєва, який був одним із відомих представників декоративного живопису й виконував внутрішні розписи у приватних і громадських спорудах. Разом з іншими учнями Ширяєва у 1836 р. Тарас Шевченко брав участь у розписі Великого, Олександринського та Михайлівського театрів Петербурга.

Хоча Тарас Шевченко згадував про Ширяєва як про деспота, той, сам недавно кріпак-вільновідпущеник, дозволив йому користуватися своєю солідною бібліотекою. Хлопець потроху звикав до зовсім іншого способу життя: знайомився з творами російської та світової літератури, видатними зразками живопису, вперше мав змогу бувати в театрах. У домі Ширяєва збирались на невеликі літературні вечірки його друзі та знайомі — учні Академії мистецтв. Тут Тарас Шевченко уперше почув вірші В. Жуковського, К. Рилєєва, О. Пушкіна, які читав художник-портретист Іван Зайцев, син українця-кріпака.

Та все ж найбільшим дарунком долі для Шевченка стала зустріч у Літньому саду в липні 1835 р. з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Тарас ночами бігав у Літній сад малювати зі статуй. Старший на сім років, Сошенко, відчувши в юному землякові неабиякий талант, не просто став його мистецьким проводирем, а й увів згодом до "малоросійського" товариства столиці, що складалося з талановитих і досить впливових людей, особливо у науковій та мистецькій сферах. Душею цього кола був письменник Євген Гребінка. На літературних вечорах у нього Тарас Шевченко познайомився з істориком мистецтв Василем Григоровичем — секретарем Товариства заохочування художників у Петербурзі та конференц-секретарем Імператорської академії мистецтв. Це знайомство стало вирішальним у подальшому житті Шевченка.

4 жовтня 1835 р. комітет товариства у складі В. Григоровича, віце-президента Академії мистецтв, професора скульптури графа Ф. Толстого та відомого музичного діяча й віолончеліста графа М. Вієльгорського, "розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка, визнав, що вони заслуговують на похвалу, і постановив мати його на увазі на майбутній час". Бувши кріпаком, Тарас Шевченко одержав дозвіл відвідувати мистецькі класи товариства. Крім обов'язкових сюжетів з історії Давньої Греції та Риму, Тарас обирає два сюжети з історії України — смерть князя Олега Древлянського та смерть Богдана Хмельницького.

Восени 1836 р. з Італії повертається Карл Брюллов. Невдовзі І. Сошенко показує професорові шкільні малюнки Шевченка та його поему "Причинна". Вражений Брюллов дозволяє (в 1837 р.) кріпакові відвідувати свою майстерню, а згодом — навіть жити в ній. А 21 лютого того ж року Товариство заохочення художників призначає першу допомогу "молодому художникові Шевченку".

1857 р. Тарас Шевченко згадуватиме: "Швидкий перехід з горища грубого мужика-маляра в чудову майстерню найвидатнішого художника нашого століття. Самому зовсім не віриться, а справді так було. З брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв".

Розмова про звільнення Тараса Шевченка з кріпацтва уперше постає на одному з літературних вечорів у Брюллова десь у березні 1837-го. А 22 квітня 1838 р. Павло Енгельгардт підписує 24-річному Шевченкові відпускну, в якій і слова немає про те, що свого кріпака він насправді продає К. Брюллову, В. Жуковському та М. Вієльгорському за непомірну ціну — 2500 карбованців. Портрет В. Жуковського, написаний К. Брюлловим для викупу, був проданий на лотереї царській родині.

Отримавши волю, Тарас Шевченко з великою жадобою вбирає дорогоцінну спадщину світової культури, швидко доростаючи до рівня освіченості провідних представників тогочасної інтелігенції, в колі якої він незабаром здобуває симпатію і любов.

Ставши пенсіонером (стипендіатом) Товариства заохочення художників, "одним із найулюбленіших учнів-товаришів Брюллова", Тарас Шевченко регулярно відвідує класи академії, де опановує системний курс живопису.

Тарас почав учитися вже дорослим. І те, що зазвичай опиняється поза увагою навіть талановитих гімназистів чи без осмислення сприймається більшістю студентства, для нього стало основою стрімкого інтелектуального злету.

Брюллов мав багатющу бібліотеку. Тарас Шевченко знайомиться із творами видатних світових особистостей, перечитує історію Греції, з особливим інтересом вивчає минувшину України. Часто відриваючись від своїх безпосередніх малярських занять, він слухає загальні курси різних наук — зоології, фізики, фізіології, вивчає французьку мову, відвідує театри й концерти. Величезний вплив на Тараса в цей час має ще один учень Брюллова — найближчий Шевченків товариш Василь Штернберг, із яким вони довгий час живуть і працюють разом.

На початку 40-х, щойно визволившись із кріпацтва, Тарас Шевченко завдяки Є. Гребінці та К. Брюллову входить у салони столичної інтелігенції, бере участь у літературно-мистецьких вечорах, стає на них не просто бажаним гостем, а дієвим учасником, який, до того ж, має гарний баритон і чарівно співає українські пісні та романси. Серед нових знайомих, які широ опікуються його долею, бачимо художників, музикантів, артистів, журналістів, літераторів, учених, військових, чиновників — чимало з них належать до титулованої аристократії.

Може, ще й тому вихід друком 18 квітня 1840 р. невеликої книжечки віршів "Кобзар" Тараса Шевченка має сенсаційний відгук. Усі найвпливовіші столичні газети й журнали друкують схвальні рецензії, хоча книгу написано "неіснуючою малоросійською мовою". Шевченка називають першим справжнім поетом після смерті Пушкіна (О. Сеньковський, "Библиотека для чтения"), а "Кобзар" — "єдиним гідним уваги літературним явищем" (П. Плетньов, "Современник").

"Хрещеним батьком" Шевченкового "Кобзаря" був Євген Гребінка, який лише за один день провів збірку через цензуру й умовив П. Мартоса профінансувати видання. З восьми поем, опублікованих у "Кобзарі" 1840 p., одна — "Перебендя" — присвячена автором Є. Гребінці. У виданому останнім у 1841 р. альманасі "Ластівка" побачили світ "Причинна", "На вічну пам'ять Котляревському", інші нові твори Шевченка.

Якщо зважити, що перші віршовані спроби Тарас Шевченко датує 1836—1837 pp., у 1839-му пише свій перший літературний маніфест ("На вічну пам'ять Котляревському") й вирішує друкувати збірку під назвою "Кобзар", а наприкінці 1841-го виходить його велика героїчна поема "Гайдамаки" — одне з найвищих досягнень української літератури, — то в цьому, мабуть, і є відповідь на сакраментальне запитання — "хто ж був Шевченко: поет чи художник?"

Попри всі особисті успіхи й досягнення, Тарас не міг забути тяжкого становища своїх близьких. Він живе неначе у двох вимірах: уже відомий у столиці художник і поет, якого модно приймати в салонах, і водночас — посол катованого, кривдженого, кинутого в темряву народу, єдиним голосом, заступником, будителем якого він почувається дедалі виразніше.

Пенсіонер Товариства заохочення художників, учень найкращого в тогочасній Російській імперії живописця і професора К. Брюллова не просто пише й наважується друкувати вірші — до вже закінченої поеми "Гайдамаки" він додає "по мові передмову", яка стає маніфестом нової української літератури: "Серце болить, а розказувать треба". У щоденнику від 1 липня 1857 р. Тарас Шевченко писав, згадуючи події 1839-го: "Дивне, однак, це всесильне покликання. Я добре знав, що живопис — моя професія, мій насущний хліб. Але замість того, щоб вивчати його глибокі таїни, та ще й під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто ні копійки не заплатив і які, врешті, позбавили мене волі".

Протягом майже двох років (1841—1842) триває внутрішня боротьба художника з поетом. Тарас Шевченко постійно хворіє, занедбавши навчання в академії, втрачає стипендію. Хоч і відзначеному трьома срібними медалями Товариства, йому — колишньому кріпакові — не надають традиційного закордонного відрядження для ознайомлення з видатними пам'ятками світового мистецтва.

Для нього подорож до Європи так і лишиться нездійсненною мрією. То було якесь закляття: щоразу, коли Тарас намірявся виїхати за кордон, лихо або зла чужа воля — донос чи арешт — зупиняли його.

У середині травня 1843 p., діставши відпустку в Академії мистецтв, Тарас Шевченко вирушає в Україну.

Його провідником по Чернігівщині стає власник Качанівки, друг М. Гоголя, М. Глінки та М. Максимовича Василь Тарновський. На Полтавщині Тараса супроводжує Є. Гребінка. Поета бачимо на балах у генеральші Т. Волховської, що були тоді місцем щорічних зустрічей української інтелігенції, на контрактових ярмарках у Києві, а також у Ромнах. Шевченка повсюди зустрічають захоплено, цитують його вірші. Зав'язуються знайомства з письменниками, художниками, вченими, — патріотами, які відіграють важливу роль у його подальшому житті. У Києві Тарас відвідує першого ректора університету М. Максимовича, знайомиться з П. Кулішем.

Один із нових друзів — декабрист Олексій Капніст — привозить Шевченка до Яготина і знайомить з родиною князя Миколи Рєпніна-Волконського. Нащадок Рюриковичів, колишній військовий генерал-губернатор Малоросії, покровитель української справи в імперії, приймає Тараса, наче рідного сина. Княжна Варвара Рєпніна, щиро закохавшись у Шевченка, стає його другом на все життя, а головне — ангелом-хранителем у часи поетового заслання. Тарас Шевченко присвячує їй поему "Тризна" й дарує автопортрет.

У Рєпніних він знайомиться із сестрами Олександрою (поетесою) та Глафірою (художницею) Псьол, товариські стосунки й листування з якими триватимуть до кінця його життя.

Тоді ж він зустрічає і єдине справжнє кохання свого життя — Ганну Закревську. Шевченко пише в 1843 р. її портрет, присвячує їй поему "Слепая", кілька пізніших віршів...

П'ятнадцять років перед тим не навідувавшись до рідного села Кирилівки, поет був тяжко вражений, побачивши у кріпацькому ярмі своїх братів і сестер. Відтоді Тарас при найменшій нагоді допомагає їм фінансово, мріє визволити із кріпацтва.

Відвідує Тарас Шевченко й омріяні історичні місця: Хортицю, Суботів, Чигирин, Батурин, Межигірського Спаса (монастир під Києвом) та Холодний Яр із Мотриним монастирем, де був у дитинстві із сестрою Катериною.

У лютому 1844 р. Тарас Шевченко повертається до Петербурга.

Бачене й пережите в Україні виливається в нові вірші та поеми. Того ж року в Петербурзі виходять друком "Чигиринський кобзар", "Гайдамаки", "Гамалія", "Тризна". У липні 1844-го він закінчує поему "Сон", у якій не тільки подає правдиві, зворушливі картини життя покріпаченого селянства України, а й малює глибоко сатиричний образ царської ієрархії, викриваючи весь гнобительський лад імперії. За шістнадцять років до скасування кріпацтва онук козака й гайдамаки, викуплений із неволі цвітом петербурзької інтелектуальної еліти — друзями й однодумцями декабристів, — Тарас Шевченко відкрито закликає у поемі "Сон" до повалення самодержавства. Яскраве глумливе зображення царської сім'ї викликало страшенне обурення. Ліберальному ставленню до Шевченка було покладено край назавжди. Невдячний кріпак, який, до того ж, починає цікавитися політичними справами, стає ворогом царської родини.

Подорож Україною мала й інший творчий аспект. Повернувшись до Петербурга, Тарас Шевченко задумує періодичне художнє видання, яке мало б виходити серіями з пояснювальними текстами видатних фахівців — по дванадцять естампів на рік. Видання мало розповідати про історичне минуле, побут, звичаї та природу України "від Гедиміна (XIV ст.) до знищення гетьманщини". У лютому 1844 р. він видає перший і, на жаль, останній альбом "Живописної України", в якому було вміщено шість творів.

У березні 1845 р. Тарас Шевченко, закінчивши курс у петербурзькій Академії мистецтв, був удостоєний Радою академії звання "некласного художника". Так і не дочекавшись закордонного відрядження, 25 березня Тарас на своє прохання отримує відрядження в Україну "для художніх занять".

Приїхавши до Києва у розпорядження Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Археографічної комісії), Тарас Шевченко здійснює кілька подорожей Україною: на Звенигородщину, Полтавщину, Волинь (зокрема в Берестечко, Острог, Луцьк, Кременець, Почаївську лавру) та в Кам'янець-Подільський, де понад десять років тому перебував ув'язненим народний герой Устим Кармалюк. Кілька разів повертається поет до Чигирина. Відвідавши в Сокиринцях родину Ґалаґанів, слухає гру кріпацького оркестру й видатного скрипаля-кріпака Артема, який згодом стане прообразом героя повісті "Музикант".

На жовтень — грудень 1845 р. припадає його найінтенсивніший творчий період. З'являються "Єретик" і "Кавказ", "Посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденним", "Холодний Яр", "Давидові псалми", "Минають дні", "Три літа", де проголошено відвертий заклик до боротьби проти фізичного, морального та національного поневолення.

Наприкінці жовтня Тарас Григорович, захворівши, потрапляє під опіку свого давнього приятеля — лікаря й викладача медицини Переяславської семінарії Андрія Козачковського. Тут, одужуючи, Тарас Шевченко укладає великий альбом своїх творів, якому дає назву "Три літа" (1843—1845), куди включає 23 твори на загальноукраїнські суспільно-політичні теми. Найраніший із них — "Розрита могила" (9 жовтня 1843 p.), найпізніший — "Заповіт" (25 грудня 1845 p.). Відкриває альбом зображення пророка, на зворотному боці аркуша — автопортрет (власне, автошарж Шевченка), далі — епіграф із п'ятої глави Плачу пророка Єремії. Після тривалих роздумів та вагань поет остаточно обирає слово, повністю усвідомлюючи свою місію: розбудити й надихнути на визвольні дії свій народ.

Нові твори Тараса поширювалися у списках через друзів та однодумців, із якими він зустрічався в Україні. Слава й популярність поета росли в народі з блискавичною швидкістю. Тарас Шевченко став реальною загрозою для царського уряду.

Періодично зі своїх подорожей у справах Археографічної комісії поет наїжджає до Києва. 27 листопада 1846 р. він подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу з проханням зарахувати його на посаду вчителя малювання в Київському університеті. 21 лютого 1847 р. надходить позитивна відповідь.

На київських літературних вечорах поет зустрічається з членами заснованої М. Гулаком, М. Костомаровим та В. Білозерським таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, до якого вступає у квітні 1846-го.

Програмні документи братства певною мірою розвивали ідеї декабристів. Опозиційні настрої "братчиків" щодо кріпосницько-самодержавного ладу не могли не привернути уваги Шевченка.

Але непримиренна войовничість, революційний запал поета, що ніяк не вкладались у програму та "головні правила" організації, змусили її представників, як свідчить П. Куліш, "держати Шевченка оддалік од братства", стримувати його "завзяте бурлацтво". Вони злякалися Тарасових закликів до дій, а особливо його можливого лідерства, якого він, вочевидь, і не прагнув.

У березні 1847 р. студент Петров подав донос про існування в Києві таємного товариства, на засіданнях якого читались "явно протизаконні" вірші Шевченка, закликались "малоросіяни до повстання" і виявлялась "ненависть до царської фамілії".

У Петербурзі було заарештовано М. Гулака, у Варшаві — П. Куліша, в Києві — М. Костомарова, Г. Андрузького та ін. М. Савич, через якого незадовго до арешту Тарас передав А. Міцкевичу поему "Кавказ", устиг вчасно виїхати до Парижа.

У паперах "братчиків" були знайдені рукописні копії Шевченкових поезій "Сон", "Кавказ", "Великий льох" та ін. Усі вони, як і раніше друковані "Кобзар", "Гайдамаки", були ретельно вивчені чиновниками таємної канцелярії і стали основним аргументом обвинувачень. Слідство тривало до 30 травня 1847 p.: обвинувачених покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії.

Таємним розпорядженням Шевченка було наказано затримати й з усіма паперами негайно доставити у столицю. Поет був тоді в Седневі й поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 квітня на переправі через Дніпро він був заарештований і відісланий під конвоєм до Петербурга. При обшуку, окрім іншого, в нього знайшли рукописний альбом "Три літа".

Доповідаючи Миколі І, шеф жандармів О. Орлов наголошував, що не такими важливими є задуми "братчиків", як "підбурливі твори Шевченка" й називав поета "одним із найважливіших злочинців". "Уся справа доводить, — писав він, — що Шевченко не належав до українсько-слов'янського товариства, а діяв окремо".

"Художника Шевченка, — мовилось у вироку, — за складання підбурливих і вищою мірою зухвалих віршів, як обдарованого міцною будовою тіла, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши начальству мати якнайсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могло виходити підбурливих і пасквільних творів".

До цього Микола І власною рукою додав: "Під якнайсуворіший нагляд із забороною писати й малювати".

Ледве устигаючи міняти коней на поштових станціях, долаючи по триста верст щодоби, жандарми повезли поета з Петербурга в Оренбург. Далі — понад двісті верст — його гнали пішки до Орської фортеці.

В Орську під загрозою фізичної кари "рядовий 3-ї роти 5-го батальйону" Тарас Шевченко мусив годинами проходити муштру на плацу, виконувати інші розпорядження деспотичного командира батальйону Д. Мєшкова.

Під суворим наглядом, із небезпекою для життя порушуючи "височайший указ", він пише свої "захалявні книжечки", творить автопортрет, робить замальовки. У солдатській казармі Тарас Шевченко знайомиться і зближується з польськими політичними засланцями. Відновивши листування з друзями, просить надіслати йому книжок, бо, як він писав, "один порятунок од здеревіння — книги".

Арешт і заслання Шевченка викликали серед його друзів і прихильників, зокрема й у впливових аристократичних колах, хвилю спроб полегшити його долю. Серед тих, хто писав йому на заслання, надсилав літературу, гроші, були співак С. Гулак-Артемовський, актор М. Щепкін, Варвара Рєпніна, якій особисто О. Орлов заборонив листуватися з поетом, та ін. Від початку 1848 р. надсилаються клопотання про пом'якшення вироку — зняття заборони малювати.

За порадою друзів Тараса мореплавець і географ Олексій Бутаков подає клопотання про включення художника Шевченка до складу Аральської описової експедиції. У червні 1848 р. експедиція понад сімсот верст пішки пробирається крізь безкраї степи до фортеці Раїм, звідти 25 липня вирушає Аральським морем і після двомісячного плавання лишається зимувати на острові Кос-Арал (тепер став півостровом).

В експедиції Бутакова Тарас Шевченко робить велику кількість малюнків. З'являються перші відомі зображення Приаралля: "Раїм", "Над Аралом", "Кос-Арал" та ін.

На експедиційній шхуні "Константан" контр-адмірал О. Бутаков мешкає в одній каюті із "засланим нижнім чином" Т. Шевченком, а по закінченні експедиції подає прохання про залишення поета в Оренбурзі для "остаточної обробки матеріалів".

Експедиція повернулась до Оренбурга 6 листопада 1849 р. За порівняно короткий час перебування там Тарас Григорович написав чимало поезій, зблизився з місцевими політичними засланцями, зокрема з поляком Б. Залеським. Та 27 квітня 1850 р. за доносом офіцера М. Ісаєва у нього роблять обшук, знаходять вільнодумні вірші, альбоми з малюнками, листи, цивільний одяг. Новою справою Шевченка зацікавлюється особисто військовий міністр К. Нессельроде, який негайно ж доповідає про все Миколі І.

Шевченка знову заарештували, й понад півроку — до жовтня 1850-го — він перебував у оренбурзькій, Орській, уральській тюрмах, після чого під вартою був доставлений на Каспій — на півострів Мангишлак у Новопетровське укріплення, де його тримали в каторжних умовах. На Бутакова було накладено стягнення за порушення заборони Шевченкові малювати.

Але й тут доля подарувала поетові душевну розраду. В 1851 р. він бере участь у Каратауській експедиції, яка шукала на Мангишлаку кам'яне вугілля. Тарас Шевченко залишив чимало зображень своєрідної природи півострова. Укотре порушуючи царську заборону, він пише. Це цикл повістей російською мовою ("Художник", "Княжна", "Музикант", "Несчастный", "Капитанша", "Прогулка с удовольствием и не без морали") з реалістичними картинами самодержавного кріпосницького ладу.

У Новопетровському укріпленні Тарас Григорович працює також над поемою "Москалева криниця" задумує і виконує серію малюнків "Притча про блудного сина". Оскільки в царській забороні не було зазначено "без права ліпити", пробує себе у скульптурі.

Маніфест Олександра II, який давав амністію політичним засланцям, не торкнувся Шевченка — зі списку "політичних злочинців", яким оголошувалася амністія, ім'я Шевченка було викреслене самим царем.

Другий маніфест із нагоди коронації також обійшов поета. Тільки в середині 1857 p., після довгих клопотань, Шевченка нарешті звільнили із солдатчини.

2 серпня 1857 p. увечері поет попрямував на човні Каспієм із Новопетровського до Астрахані, а звідти Волгою на пароплаві — до Нижнього Новгорода. В одну з тихих місячних ночей Тарас Шевченко почув чарівні звуки скрипки. То грав кріпак-вільновідпущеник О. Панов. У поетовому щоденнику збереглись нотні рядки, виведені рукою музиканта, і зболений запис самого Шевченка про зустріч із "кріпосним Паганіні".

Тарас Шевченко розпочав свої записи в останні дні заслання. Цей щоденник — один із найвизначніших у світовій мемуарно-публіцистичній літературі твір. Поет пильно стежив за розвитком суспільних ідей, науки й техніки. Його захоплювали ідеї французької революції, селянські бунти на Поволжі. Не менше, ніж шедеври літератури, живопису й музики, вражали його новини техніки — в усьому цьому він бачив тріумф людського розуму, майбутню перемогу над світом рабства та неволі. Захоплення й роздуми Кобзаря відображено і в його широкому листуванні.

Уранці 20 вересня Тарас Шевченко прибув до Нижнього Новгорода, де на нього вже чекали жандарми: місцева поліція відібрала в поета паспорт і вже мала намір відіслати його етапом назад в Оренбург.

Та, оскільки на приїзд Кобзаря чекала не лише поліція, його прихильникам вдалося організувати медичну експертизу, яка встановила, що Шевченко "після обстеження виявився неспроможним слідувати назад аж до повного одужання".

У листі від 6 листопада 1857 р. поет писав у Астрахань своїм знайомим: "Поліція мене чекала в Нижньому і до вчорашнього дня сама не знала, для чого вона мене зупинила, а вчора формально оголосила мені, що я перебуваю під її таємним материнським наглядом і що мені згори заборонено жити й навіть проїжджати по столицях".

Єдиною втіхою для Тараса Григоровича, як зазначає він у тому ж листі, була наявність у Нижньому Новгороді книг і журналів, яких він так довго чекав: "Я прочитав уже все, що з'явилося прекрасного в нашій літературі протягом цього часу. Тепер залишились мені тільки журнали за цей рік, і я насолоджуюсь ними, наче найвитонченішою стравою", — пише він до А. Толстої.

Зима 1857—1858 pp., проведена в Нижньому, була для Шевченка дуже плідною. Він особисто знайомиться з декабристами О. Муравйовим, І. Анненковим та близькими до них людьми, бере участь у мистецькому житті міста, відвідує музичні вечори, допомагає влаштовувати домашні вистави, буває в театрі. Дізнавшись про вимушену затримку поета, до Нижнього Новгорода приїздить його давній вірний приятель — М. Щепкін. На виставах із його участю Тарас Шевченко знайомиться з актрисою Катериною Піуновою, пише рецензію на її бенефіс... і невдовзі пропонує їй одружитись. Але ні сама п'ятнадцятирічна актриса, ні її батьки не приймають цієї пропозиції.

Тарас Шевченко багато малює, пише поеми "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава"; редагує і переписує в "Більшу книжку" поезії періоду заслання.

Настійні клопотання численних друзів нарешті приносять Тарасові 10 лютого 1858 р. дозвіл на в'їзд до Петербурга, але з тим, щоб він "був підданий тут суворому поліцейському нагляду і щоб начальство Академії мало належний нагляд, щоб він не обертав на зло свій талант".

9 березня 1858 р. дорогою до Москви доля зробила Шевченкові дарунок на день народження: на поштовій станції у Владимирі він зустрівся з О. Бутаковим та його дружиною — художницею Оленою Миколаївною, які їхали до Оренбурга, а далі — на береги Сирдар'ї.

10 березня поет уже в Москві — у М. Щепкіна. Дні, проведені в місті, були сповнені радісних зустрічей зі старими й новими друзями, зокрема з С. Аксаковим, давнім приятелем Тараса Григоровича. Відбулося тут і знайомство з декабристом С. Волконським, котрий повернувся із Сибіру.

27 березня 1858 р. Тарас Шевченко нарешті прибув до Петербурга.

Тараса Григоровича з увагою і пошаною приймають у літературних салонах, він бере участь у численних мистецьких вечорах, де користується винятковим успіхом. Ентузіазм, із яким його вітали, насторожує Шевченка: "Боюсь, як би мені не стати модною фігурою в Пітері".

Академія мистецтв надає Шевченкові невеличку двоповерхову майстерню, де поет мешкає і займається гравіруванням. У цій царині він стає справжнім новатором.

Шириться коло знайомств поета в мистецькому середовищі Петербурга: він зустрічається з М. Чернишевським, М. Некрасовим, поляком З. Сераковським, грузинським письменником А. Церетелі. Шевченкові поезії нелегально поширюються в рукописах. Ім'я його стає відоме поза межами імперії. У Лейпцигу на початку 1859 р. виходить збірка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко", в якій уперше під назвою "Думка" було опубліковано "Заповіт".

Багато часу проводить Тарас Шевченко з видатним співаком і композитором Семеном Гулаком-Артемовським, який підтримував його на засланні. У цей самий період Тарас Григорович знайомиться з відомим актором-негром Айрою Олдріджем, який гастролює в Петербурзі, й пише його портрет.

Наприкінці травня 1859 р. поет після довгих клопотань одержує дозвіл виїхати в Україну. І знову Шевченка випереджає таємна пошта жандармського управління з інструкціями щодо нагляду. Майже кожен крок Кобзаря в цей останній приїзд на Батьківщину занотований у поліцейських документах.

Тарас Шевченко відвідує рідні місця, сестру і братів, мріє купити в Україні землю, збудувати хату, одружитись. За спогадами сучасників, під час поїздки до села Пекарі біля Канева йому найбільше сподобалося на горі Чернечій.

За доносом про розмови поета із селянами в Пекарях його заарештували й під наглядом жандармів відправили до Києва. Боячися, що арешт такої популярної в народі особи викличе небажану реакцію, його таки звільнили, наказавши негайно виїхати до Петербурга.

Фізично виснажений після заслання, він, проте, працює як ніколи інтенсивно. Серед творів останнього періоду — один із Шевченкових шедеврів "Ісайя. Глава 35". У Петербурзі на початку 1860 р. коштом Платона Симиренка, відомого українського цукрозаводчика й мецената, виходить друком нове видання "Кобзаря". Твори Шевченка видає альманах "Хата". В журналі "Народное чтение" опубліковано "Автобіографію" Шевченка.

Тарас Григорович продовжує мріяти про переїзд в Україну. Влітку 1860-го він остаточно вирішує купити землю на Чернечій горі між Каневом і Пекарями. Переговори з власником наділу веде його троюрідний брат Варфоломій Шевченко. Поет надсилає на це гроші, малює план майбутньої хати...

Літературне товариство з участю М. Чернишевського "з поваги до літератури взагалі й, зокрема, до заслуг Тараса Григоровича, який посідає значне місце в сучасній літературі", веде переговори з поміщиком Фліорковським про умови звільнення родичів Шевченка з неволі.

На цей час припадає і остання Тарасова спроба одружитись. Його обраницею стає кріпачка Ликера Полусмакова. Письменна, жвава двадцятирічна покоївка, з якою Тарас Григорович знайомиться у Стрельні на дачі Н. Забіли, спочатку дає згоду й пише своєму власникові М. Макарову листа із проханням про дозвіл на одруження. Побоювання друзів і близьких (Марка Вовчка, Кулішів та ін.) виявилися небезпідставними: одержавши волю, Ликера виходить заміж за перукаря Яковлєва.

Приголомшеного таким учинком дівчини Тараса Григоровича трохи підбадьорює те, що у вересні його офорти експонуються на Академічній виставці, а 2 вересня йому присвоєно звання академіка з гравірування.

Літературний фонд започаткував у Пасажі читання, в яких Тарас Шевченко брав постійну участь, маючи надзвичайну популярність іще й тому, що був прекрасним декламатором.

З 1859 р. в Україні почали діяти недільні школи. Для них Тарас Шевченко наприкінці 1860-го видає накладом десять тисяч примірників підручник "Букварь южнорусский", який розсилає через довірених осіб по Україні. Поліція та цензура всіма силами цьому заважають. Новий 1861 рік ознаменувався для поета виходом першої книги журналу "Основа" і значним погіршенням здоров'я: він фактично безперестанку хворіє ще з осені 1860-го.

За спогадами М. Костомарова, (який відвідав хворого 24 лютого), він хвалився першою дорогоцінною річчю, яку придбав у житті, — золотим годинником. Годиннику лишалося відміряти дві доби життя Тараса Шевченка.

Останній день народження поет зустрів у тяжких муках — прогресувала водянка легень. Уранці наступного дня, відчуваючи певне полегшення, Тарас Григорович вирішив спуститися до майстерні, але на східцях спіткнувся й упав мертвий.

Шевченка не стало 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 р. о 5 годині 30 хвилин ранку на сорок сьомому році життя. Через тиждень — 5 березня — оголосили маніфест про скасування кріпацтва...

Петербург, вражений трагічною звісткою, із великою пошаною ховав Кобзаря на Смоленському кладовищі. "За труною ішло багато студентів, весь університет, уся Академія, всі професори й багато люду. Вся Університетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту була запруджена народом", — повідомляв "Исторический вестник".

Одразу ж почалися клопоти щодо виконання Шевченкового заповіту й перепоховання його в Україні. 26 квітня домовину з останками поета поїздом перевезли до Москви, а далі — кіньми до Києва, куди похід прибув 6 травня увечері. Наступного дня пароплавом "Кременчук" вирушили до Канева.

Чернеча гора, на якій Тарас Шевченко мріяв поставити хату, стала 8 травня 1861 р. місцем його останнього притулку і святилищем духу України.

Царська жандармерія і цензура забороняли твори Шевченка, нищили їх, переслідували тих, хто вшановував пам'ять великого співця. Тривалий час на Тарасовій могилі чергував спеціальний патруль — ходили легенди, що вона стала центром зборів селянських бунтарів, що в ній заховані ножі...

За радянських часів творчість Шевченка бачилася, на перший погляд, загальнодержавним надбанням: величезні щорічні наклади "Кобзаря" мовами народів СРСР та світу, присвяти, присвоєння імені Шевченка закладам, містам, вулицям, зокрема і в Казахстані, в місцях заслання Тараса. Воістину, всенародна шана!

Але шану складали ідолові у селянській свиті, а не академікові, не людині широкої ерудиції та глибоких філософських переконань. "Кобзар" виходив, як і за царату, з вилученнями та скороченнями. Діяла неофіційна заборона співати, навіть на шевченківських роковинах у Державному музеї Т.Г. Шевченка, "Заповіт", а також читати зі сцени чи по радіо "Кавказ".

По всьому Союзу ставили пам'ятники Кобзареві, а біля його пам'ятника навпроти Київського університету заарештовували тих, хто насмілювався співати й говорити рідною мовою...

Наприкінці XX ст. до пам'яті Тараса Шевченка подекуди стали звертатися й інакше. Епоха вседозволеності разом зі скасуванням колишніх цензурних обмежень на тексти, факти, постаті й коментарі, внесла в річище шевченкознавства брудну піну, збиту навколо імені Кобзаря недолугими "дослідниками", які прагнули за будь-яку ціну засвітитись у тіні генія.

Та, попри все, слід сподіватися, що третє тисячоліття наблизить нас до глибшого, більш відповідного дійсності розуміння феномена всесвітньої культури, ім'я якому — Тарас Шевченко.