Іван Багряний

Біографія

Епіграфом до роману "Сад Гетсиманський" Багряний узяв Христові слова: "Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!" Та не оминула його чаша нещасть, які випали на долю нації.

Народився він 2 жовтня (19 вересня) 1906 р. в сім'ї охтирського муляра Павла Лозов'яги, прізвище якого було зросійщене — Лозов'ягін. Багряний — псевдонім письменника.

До школи пішов шестирічним. Вірші почав складати у другому класі церковно-приходської. Войовничі, українською мовою. Навчання велося російською... У вищо-початковій — був редактором журналу, де вміщував свої вірші та малюнки. Вступив до Охтирської ремісничої профшколи, але невдовзі залишив її, не відчуваючи до цього покликання. Став учнем Краснопільської художньо-керамічної (за фахом "малярство та гончарна справа").

У ті роки (1920—1921) охтирською повітовою освітою випало завідувати ще юному Борисові Антоненку-Давидовичу, випускникові місцевої гімназії, згодом блискучому прозаїкові. Крім нього, в Охтирці активно і плідно працював цілий гурт ентузіастів: Юрій Самброс, Гриць Сергієнко, Матвій Довгополюк та ін. Інтелігенти в першому поколінні, вони встигли зробити багато: здобути духовну владу над частиною молоді, що була щиро захоплена не тільки гаслами революційних перетворень, а й боротьбою за українську культуру.

Духовне піднесення тривало недовго. Уже в 1921—1922 pp. у селах і повітових містечках лютував голод. Червоноармійські загони оточили кордонами степову Україну, і десятки тисяч людей мусили вмерти. Краснопільську художньо-керамічну профшколу закрили. Змалку звиклий до праці, Багряний вирушає на Донбас.

Повернувшись в Охтирку, він намагався знайти вихід зі складної ситуації у громадській роботі: побував на різних посадах — від секретаря заводського осередку Тростянецького цукрокомбінату до окружного інспектора й навіть політрука. Але, остаточно переконавшись у лицемірстві кремлівських вождів, 1925 р. порвав із комсомолом.

Але вже тоді на власному досвіді Багряний дійшов дуже важливого висновку: в КП(б)У й комсомол мимоволі потрапило багато людей ініціативних, здібних, ладних чесно й самовіддано служити національній ідеї, інтересам українського народу. Чимало з них, теж зневірених, накладали на себе руки.

1924 р. Багряний вирішив стати письменником, увійшов до складу Охтирської філії спілки "Плуг", був її секретарем. Уцілів його сценарій засідання членів "Плугу" — із прізвищами реальних людей. Це надзвичайно цікавий документ середини двадцятих років, а водночас і талановитий літературний твір. Багряний відчув: література, художнє слово — його справжнє покликання, божественне ремесло, в якому він зможе реалізувати себе як людину, творчу, мислячу особистість. Захоплювався віршами, писав сценарії, драми, повісті, на хліб насущний заробляючи малюванням, зокрема і в дитячому містечку на Охтир-горі, куди йото взяв Матвій Довгополюк. Збереглась олійна картина "Охтирський Покровський собор", написана рукою Багряного.

Сіра, вбога дійсність не приносила задоволення. Багряний вирушає у Крим, на Кубань, Поділля... З гіркотою переконується: всюди — те саме... Завітавши до редакції кам'янець-подільської газети "Червоний кордон", а потім і працюючи в ній, публікує вірші, серед яких — "Нота чорнозему", в якій звучить віра в силу землі, спроможної дати харч усім знедоленим. Зустріч із місцевими повстанцями — сільськими дядьками й парубками, які у відчаї взялися за зброю проти більшовиків, з особливим болем нагадала Багряному про те, шо Україна поневолена, але стихійний збройний рух приречено на поразку. Більше того, живе тіло України було силоміць розшматовано — на Східну і Західну...

Повернувшись до Охтирки, Багряний іде складачем у друкарню. Власними силами видає книжку новел "Чорні силуети", позначену жорстокими реаліями життя, сам ілюструє її (цікаво, що в Антоненка-Давидовича того ж року вийшла збірка "Запорошені силуети"). Це був перший самвидав в умовах чужого, тоталітарного режиму! Псевдонім "І. Полярний" засвідчив: вісімнадцятирічний автор стоїть на позиціях, протилежних більшовизму.

1926 р. він вступив до Київського художнього інституту, хоч нормально навчатися в ньому не мав змоги через скрутне матеріальне становище. Жив де прийдеться і як прийдеться. Навіть у холерних бараках на Батиєвій горі. Зате мав змогу в залі Всеукраїнської академії наук слухати виступи провідних майстрів слова, діячів української культури, зокрема й Миколи Зерова.

Саме тоді в київському журналі "Глобус", де секретарем був Антоненко-Давидович, і з'явився друком вірш юнака з Охтирки "В місто", підписаний його новим псевдонімом — Багряний, — що надалі стає постійним прибраним прізвищем письменника.

Натхненний своїм учителем, академічною залою ВУАН, молодий автор, незважаючи на матеріальну скруту, інтенсивно працював, друкувався, писав вірші та прозу. Вийшовши із "Плуга", де переважав низький літературний рівень, вступив до організації МАРС (Майстерня революційного слова), колишньої "Ланки". Тут зазнайомився з такими першорядними й опозиційними до режиму письменниками, як Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Тенета, Марія Галич та ін. З Борисом Антоненком-Давидовичем, Валер'яном Підмогильним, Борисом Тенетою робив неодноразові мандрівки по Україні з тим, щоб глибше пізнати, збагнути, що ж діється з народом, з нацією...

Перша, порізана цензурою поетична збірка Багряного "До меж заказаних" побачила світ 1929 р. На знак протесту проти цензурних утисків, того ж таки 1929 p., Багряний написав і власним коштом видав в Охтирці поему "Ave Maria". Знову самвидав! І це тоді, коли без особливого дозволу не могло з'явитися жодне друковане слово! У передмові до поеми Багряний відкрито маніфестував позицію: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ".

Книжку відразу ж конфіскували. Наступного, 1930 р. видав історичний роман у віршах "Скелька". Вихід цього твору у світ (хоч і з цензурними усічками) був для Багряного справжнім тріумфом. 1932 р. з'явилася збірка нарисів "Крокви над табором", що прозірливо передбачала появу трудових концтаборів на місці сотень українських сіл — як наслідок примусової сталінської колективізації... Ця збірка не потрапила до реєстру так званих "речових доказів" у ГПУ проти Івана Багряного тільки тому, що її автора посадили раніше, ніж вона встигла побачити світ... У різний час у періодичних виданнях він опублікував цілу низку ліричних та сатиричних творів. Це, зокрема, поема "Вандея", "Монголія", "Тінь" (із книжки вилучена цензурою), "Батіг" (надруковано лише частково) та ін. Збірку Багряного "В поті чола" цензура не допустила до друку. І зрозуміло — чому... Досить було вчитатися хоча б у ці рядки:

Невдовзі почалися поодинокі, а потім — і масові арешти... У саркастичному внутрішньому самозапереченні "Та ні ж, то на роботу йдуть" — навдивовижу точне передчуття повальних репресій, коли вже лави заарештованих кількісно дорівнювали тим, що йшли на роботу, а республіка перетворилася на суцільний концтабір.

Над головою загриміла нова гроза тотального терору. Не оминула вона й Багряного, який метався перед її нищівними ударами: жив то в Охтирці, в батьків, а то в Харкові... Тимчасовий притулок знайшов у помешканні колеги Вражливого, в письменницькому будинку "Слово". Тут його і взяли, коли йшов до знайомих.

Метод перевірений, більшовицький. Спочатку — погромна стаття "Куркульським шляхом" у журналі "Критика". Потім на вечорі, де він читав поему "Вандея", вигук провокатора: "Эй, хохол, говори по-русски!" Далі — арешт. Це сталося 16 квітня 1932 р. Багряному сповнилося 25.

Слідство велося підступними, єзуїтськими методами. Від письменника вимагали каяття й засудження своєї літературної діяльності. Звинувачення слідчих у приналежності до політичної підпільної організації таких письменників, як Антоненко-Давидович, Підмогильний, Косинка, Плужник та ін., Багряний категорично відкинув, назвавши їхнє угруповання суто літературним. Утримували його в харківській тюрмі, в камері-одиночці, у гнітючій самотності: не давали ні читати, ні писати. Багряний, складаючи вірші, заучував їх напам'ять.

Катували його й тим що не давали можливості покурити (гроші на цигарки відібрали під час обшуку)...

Вимагали "критично проаналізувати" свої твори, всю власну діяльність. На це він відповів памфлетом. Потім слідчі — Герсонський та Бліок — дали ув'язненому письменникові нове завдання: зробити наклеп на своїх колег. Від кого ті отримують замовлення на твори? Що пишуть, говорять, думають? Над чим працюють?.. Досить було одного необережного, лихого слова — і їх би не стало...

Багряний відповів: "...в умовах української літературної дійсності взагалі не варто нічого писати, бо все одно не піде. А піде — лиха не обберешся". І далі: "Підмогильний мовчить, і так само мовчить Косинка..."

Багряний вистояв. Після всіх моральних і психологічних тортур він пише: "А все ж не втрачаю віри в людяність..." Коли його спитали, про яку зміну ладу він мріяв до арешту, письменник відповів: "...щоб Україна була окремою державою".

Потім — табори. Чужий Хабаровський край, берег протоки.

Але Багряний не зламався і в далекосхідних нетрях. Може, допомогла присутність українців, які опинилися там іще раніше, заслані царатом... Вони стали прообразами героїв роману "Тигролови" — першого твору із серії, яка розвінчала деспотію Москви щодо українців.

Змучений, із підірваним здоров'ям, через кілька років Багряний таки повернувся додому — в Охтирку, з якої йому не дозволяли виїздити. У 32 роки став пенсіонером (це фігурує в матеріалах ГПУ).

Не встиг отямитись, як по нього приїхав "чорний ворон". Почалися чи, точніше, продовжилися тортури, допити в тій-таки харківській в'язниці на вулиці Чернишевській. Про сталінську машину репресій Багряний детально розповів у романі "Сад Гетсиманський" — майже на двадцять років раніше, ніж О. Солженіцин створив "Архіпелаг ГУЛАГ".

І знову письменник вистояв. І виніс на волю документальні свідчення проти режиму...

Україна ще не відійшла від голодомору, а вже була на порозі нової катастрофи — Другої світової війни. Вона застала Багряного хворим на лікарняному ліжку. Чудом зацілілий, він працював художником, виконуючи приватні замовлення, а також художником-декоратором в Охтирському театрі, де вів ще й учнівський образотворчий гурток. У ті тривожні дні постановив: "Якщо вже вмирати, то тільки за Україну!"

Коли по його душу прийшли смершівці, а потім в Охтирку вступили німці, Багряний подався в Галичину. Активно включився в націоналістичне підпілля: виїздив на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів Української повстанської армії, творив коломийки, пісні, листівки, агітаційні плакати. Став навіть співучасником Української Головної Визвольної Ради. Однак ідеологічних засад однопартійності не поділяв. Шукав нових способів боротьби з московським окупантом.

Після війни Багряний разом з однодумцями заснував Українську революційно-демократичну партію з емігрантів із УРСР. Партію з газетою та видавництвом "Українські вісті" — один із центрів українського культурного відродження у складних умовах чужини, в баварському місті Новому Ульмі, на Дунаї...

Більшовицькі агенти полювали за ним і тут: мусив носити зашиту в лацкані піджака ампулу з ціанистим калієм, щоб не датись до рук ворогів живцем.

У памфлеті "Чому я не хочу вертатись до СССР?", написаному протягом ночі в холодній табірній кухні, Багряний стверджував: "Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, у Європі, і там, по сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність".

Якби крім цього памфлету Багряний не створив нічого, він усе одно увійшов би до української історії як видатний полеміст і політичний діяч. Але з-під його пера вийшов іще ряд самобутніх книжок: "Тигролови", "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над прірвою", "Огненне коло", "Буйний вітер", "Генерал", "Розгром", поетична збірка "Золотий бумеранг" та ін. Художні та публіцистичні твори Багряного ще за його життя мали успіх у зарубіжних читачів, неодноразово виходили у США, Канаді, Англії, Німеччині, Голландії, Франції, Австралії. Так, загальний тираж трьох видань лише англійською мовою становив мільйон примірників.

У Нью-Йорку саме Багряному було вручено символічний ключ від міста й на його честь започатковано відзначення "Українського дня" 22 січня, коли на будинку міської управи вивішували синьо-жовтий прапор... Він знаходив час і сили бувати у США, Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Італії. І не тільки бувати, а й вести дискусії, пропагувати, обстоювати гуманістичні ідеї...

Ще 1954 p., перебуваючи на лікуванні, Багряний зафіксував:

"St. Blasien.

За три дні — 6, 7, 8 серпня — тричі вибухала кров. Сьогодні — двічі. Другий раз тяжко, багато й з обох сторін легенів. Невже кінець? Не може бути!

Якщо щось станеться несподівано, уві сні, прошу друзів не поминати лихом! І прошу пам'ятати — я нікого ніколи в своєму житті не зрадив..."

16 вересня 1955 року в тому ж санаторії Багряний написав листа "До відома всіх моїх колег і всього громадянства". Поклав його до кишені одного зі своїх убрань, застерігши: "Якщо би зі мною щось сталося — нагла смерть, нагле і безслідне зникнення, — то це би означало, що радянська агентура досягла свого в плані обіцяного знищення. Якщо би ж безслідне зникнення закінчилось "виступом по радіо з Берліна чи з Києва", то прошу всіх друзів мати на увазі, що опинитися перед радіо живим я ні в якому разі не зміг би, а значить, цей виступ є інспірований.

Так само в разі наглої смерті тут з якої би то не було причини, прошу мати на увазі, що в цьому містечку від якогось часу зарясніло радянськими агентами..."

Він був потрібен їм живий, але зламаний... Не вийшло! Тоді забагли його смерті. Прискорювали її анонімками, погрозами, наклепами, шантажем. Змусили виступити по радіо проти Багряного його сина Бориса, який малолітнім залишився в Україні...

Коли й це не допомогло, надрукували на письменника — живого! — некролог.

Цинічна фальшивка масовим тиражем з'явилася 21 травня 1961 р. Підробили навіть назву "Українських вістей" — газети, яка правила Багряному за трибуну. У ній іще 1946 року побачила світ його епохальна стаття "Між "трупом" і "привидом". "Трупом" уже був фашизм, "привидом" чи, точніше, "марою" залишався комунізм. Хоча однаковий сморід розповсюджувався від обох ідеологій. Багряний передрік неминучий крах комунізму. Він писав сотні статей — проникливо, глибоко, оперативно. Публічно реагував на все, що діялось в Україні. Те, що він здійснив, по-справжньому ще не осмислено...

"Я аж сам не вірю, — писав він 6 квітня 1961 року своєму молодшому другу Данилові Завертайлу з приводу видання "Саду Гетсиманського" французькою мовою, — що книжка вийшла, хоч вона ось лежить у мене на столі. Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, радянська агентура й свої дурні)... Заінтересованість французького видавця українським письменником — це річ, подиву гідна в тій французькій дійсності, де вороги зробили все, щоби українське ім'я ототожнювалося з "жидомором", "антисемітом", "дикуном"

Через рік — 21 березня — тому самому адресатові:

"Є німецьке видавництво, яке хоче видати мій "Сад Гетсиманський", але я поставив умову, щоби переклад було зроблено з української мови, тобто з оригіналу, оскільки переклад з перекладу віддалює зміст і не гарантує від різних перекручень...".

Ще пізніше — 17 серпня 1962 року:

"Справа з перекладом посувається повною парою. Тільки, кажучи правду, я зовсім закрутився з тим, бо перекладачка (буковинська німка) знає українську мову західну нашу, але не знає підрадянської, з її безліччю новотворів і специфічних термінів, особливо в цій книжці, де відображається дійсність, на слова й поняття якої немає пояснень в жодних нових словниках. І я все те мушу пояснювати їй листовно. Всі оті ВЧК, ОГПУ, УГВ, Церабкопи, "чорні ворони", стукачі, сексоти, корпуса, оперативники і т. д. і т. п. Уявляєте, яка це робота, коли в книзі 560 стор. і всі вони повні незрозумілих слів! Ось над чим я розбиваюсь..."

Багряному йшов 57-й рік. Виснажений у сталінських катівнях, а відтак тяжко хворий, він знову лікувався у санаторії Сант-Блазієн. Але не полишав пера. Поруч виросли цілі стоси рукописів, начерків.

Одного разу надвечір йому погіршало. Покликали лікарку. Коли та увійшла до палати, Багряний сказав по-німецьки: "Пані доктор, я вмираю..."

Він устиг іще сказати щось рідною мовою. Але що? Хто міг зрозуміти?

Літній недільний день, як ніколи, був тихий, спокійний. Здавалося б, жити, працювати. Хворому дали укол — і він заснув... Уві сні й помер (як передчував іще колись). Це сталося 25 серпня 1963 року, о 19 годині 25 хвилин за місцевим часом.

На столі залишився лист до Друга. Він — і до нас із вами, шановний читачу.

"Друже мій!

Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзості (такої безконечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і мистця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу".

Залишилися плани, плани, плани. Так, Багряний зазначив: "Що я мав би ще зробити. 3 (три) томи "Буйний вітер", "Поєдинок", "Люба", "Марево", 3 (три) томи "Мулярі". "Зустрічі (портрети видатних людей)". Це назви книг. Перелік не повний. Були й такі задуми: написати роман "Спартак" про повстання рабів в СРСР; роман про Симона Петлюру, а також про панцерник "Потьомкін" ("Я зібрав великий матеріал про цю історичну подію, яка належить до нашої української історії, — зазначав письменник в одному з листів, — багато вже зробив". І ще: "Моя мета — повстання на "Потьомкіну" повернути українській історії, бо через пасивність нашої літератури його в нас відібрано...").

Багряний залишився непереможеним. У листі з лікарняної палати він писав: "Я не повалений, я лише трохи приліг, щоб раптом встати на весь зріст... Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти (підкреслення Багряного. — Авт.) жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії".

До кінця життя відданий ідеям гуманізму та консолідації, щиро вірячи в неминучу їхню перемогу над силами зла, реакції, розбрату, письменник і до свого меншого сина, Нестора, звернувся із заповітом "...як виросте, знайти свого брата, Бориса Івановича, і сестру, Наталку Іванівну, що десь "там", і допомогти їм, якщо будуть у біді". А в біді, як відомо, була вся нація, оббрехана, роз'єднана, бездержавна.

"Товаришам моїм і друзям, — писав Багряний, — заповідаю — не лякатися ніякої людської підлоти. Те, що я впав у самому розквіті сил під її навалою, — це тільки випадок..."