Михайло Булгаков

Біографія

Коріння Булгакова — з Орловщини. Колись Орел входив до складу Київської губернії. Михайло Васильович Покровський, який сам вінчав Варвару з Опанасом Булгаковим (1 липня 1890), й Іван Авраамович Булгаков, народилися 1830 p., обидва були священиками, обидва в один рік (1894) померли. Один із прадідів, батько Анфіси Іванівни Покровської, носив прізвище Турбін.

Сім'я доцента Київської духовної академії Булгакова оселилася на Воздвиженській вулиці, в будинку Матвія Бутовського, священика Хрестовоздвиженської церкви. Первісток з'явився на світ 3(15) травня 1891 р. Два тижні він був "Богданом" (так називали нехрещених немовлят). Матвій Бутовський охрестив хлопчика Михайлом. Хрещеними батьками були Микола Петров, професор духовної академії, один із перших академіків ВУАН (Всеукраїнської академії наук), й Олімпіада Ферапонтівна Булгакова, бабуся. Опанас Іванович теж був первістком у великій сім'ї (11 дітей), його теж хрестила бабуся. Збіглися, на жаль, не тільки "початки", а й "кінці" — Михайло Булгаков помер від тієї ж хвороби, що й батько, — нефросклерозу, — майже в тому ж віці, того самого місяця — в березні. "Якщо мати мені служила стимулом для створення роману "Біла гвардія", то за моїми задумами образ батька мав бути відправним пунктом для іншого задуманого мною твору", — через десять років після подій, описаних у першому романі, запише зі слів письменника його друг про твір, який став "надвечірнім", — "Майстер і Маргарита".

Перше оповідання "Пригоди Світлана" було написане, коли автору виповнилося сім років. Того року в сім'ї з'явився ще один хлопчик — Микола (1898), а до нього — три сестри: Віра (1892), Надія (1893) і Варвара (1895). У 1900 р. народився Іван, а через два роки — Олена (Льоля).

Сім'я часто змінювала адреси в пошуках зручніших квартир: Госпітальна, Волоська, Діонісівський провулок, Кудрявська вулиця... "Особливе значення для мене має образ лампи з абажуром зеленого кольору. Це для мене дуже важливий образ. Виник він із дитячих вражень — образ мого батька, який пише за столом", — признавався Булгаков другові. "Моя любов — зелена лампа і книжки в моєму кабінеті", — так він напише в "Незвичайних пригодах лікаря".

На рубежі століть відбулися дві події — Михайло вступив до гімназії і родина придбала дві десятини землі в селищі Буча. Був збудований дім на п'ять кімнат і дві веранди. "Розкіш була в квітнику, що його розвела мати, котра дуже любила квіти", — згадувала Надія Булгакова. Професорські діти на власну втіху і подив сусідів бігали по дачі босоніж. Як могли, вони допомагали батькам. Сюди часто приїжджали друзі й родичі, близькі та далекі. У Бучі був театр, де на кону виступали старші — Михайло й Віра — під псевдонімами "Агарін" і "Невєрова". За сценаріями Михайлика розігрувалися домашні інтермедіі та вистави.

Ще одне захоплення старшого (за участі молодших) — ентомологія. Михайло зібрав хорошу колекцію метеликів, були там і рідкісні екземпляри. 1919 р. він віддав її Київському університетові.

Єдиний власний — у Бучі — будинок згорів у 1918 р.

1906 р. сім'я Булгакових переїжджає в будинок № 13 по Андріївському узвозу. Тут пройшли останні дні дитинства, тут довелося пережити зміни влади, тут, у будинку № 13, але на Олексіївському узвозі, в романі "Біла гвардія" письменник поселить своїх героїв — Турбіних.

До 1919 р. життя сім'ї буде пов'язане з цим будинком, що змінював власників, але не мешканців другого поверху, родину професора Булгакова. А почалося життя тут із сумного — хвороби і смерті батька.

Про діяльність доцента, екстраординарного і в останні дні життя ординарного професора Київської духовної академії Опанаса Булгакова збереглися спогади його колег, друзів, учнів. За п'ять років до старшого брата місце на Байковому кладовищі зайняв наймолодший — Сергій Булгаков, учитель співів і регент у 2-й Київській гімназії (в підготовчому класі цієї гімназії вчився Михайло, потім він вступить до 1-ї гімназії, її закінчили всі брати, включаючи "японських" кузенів, батько котрих, Петро Іванович, був священиком у Токіо).

"Добрі люди" не залишили осиротілу сім'ю — це, насамперед, Олександр Глаголєв, професор духовної академії, священик церкви Миколи Доброго, що на Подолі, який вінчав Михайла Булгакова з Тетяною Лаппа й відспшував Варвару Михайлівну Булгакову. У роман "Біла гвардія" він увійшов під своїм ім'ям — отця Олександра. З ними був і друг сім'ї Василь Екземплярський, професор морального богослов'я, засновник журналу "Христианская жизнь". По закінченні гімназії професію лікаря Михайло обрав цілком свідомо. З шести братів матері троє (Василь, Михайло, Микола) були лікарями, а з боку батька лікарем був Ферапонт Булгаков. Другом сім'ї був лікар Іван Воскресенський (за нього через кілька років вийшла заміж Варвара Опанасівна). В автобіографії 1924 р. Булгаков напише: "Учився в Києві й у 1916 р. закінчив медичний факультет університету, одержавши звання лікаря з відзнакою. Доля склалася так, що ні званням, ні відзнакою не довелося користуватися довго". Після складання випускних іспитів "лікар з відзнакою" подає прохання "надати місце доктора в одному із лікувальних закладів Червоного Хреста". Булгаков працює у військових госпіталях у Кам'янці-Подільському й Чернівцях, потім, після призову, "ратник ополчення II розряду" одержує призначення до Смоленської губернії. Менш ніж за рік юний лікар амбулаторно прийняв 15361 пацієнта. В оповіданні "Зникле око" він трохи змінить цифру — 15613, а в оповіданні "Хуртовина" напише: "...прославився настільки, що під вагою своєї слави ледве не загинув. До мене на прийом торованим санним шляхом почали їздити сто чоловік селян на день".

У березні 1918 р. Булгаков із дружиною повертається до Києва, на Андріївський узвіз, 13. "За підрахунком киян, у них було вісімнадцять переворотів. Я точно можу повідомити, що їх було чотирнадцять, причому десять із них я особисто пережив", — напише Булгаков у нарисі "Київ-місто".

Кожна "нова" влада, яка затримувалася в Києві на певний час, вивісивши свій прапор на Думі, на Хрещатику, оголошувала "свою" мобілізацію. "За що ти караєш мене, доле?! Чому я не народився сто років тому? Або ще ліпше: через сто років. А ще ліпше, якби зовсім не народився. Згасла зелена лампа. Стріляють у провулку. Мене мобілізувала п'ята за ліком влада", — читаємо в "Незвичайних пригодах лікаря". Дослідники довго сперечалися, коли саме — в серпні чи вересні 1919-го (за білих чи за червоних) — письменник залишив Київ. Коли встановили дату (30 серпня за старим — 12 вересня за новим стилем), питання це вже не було актуальним.

У 1921 p., після двох років роботи в газетах і театрах Грозного і Владикавказа, Булгаков на кілька днів приїжджає до Києва, на Андріївський узвіз, але вже в будинок не № 13, а № 38, до І. Воскресенського, де колись наймав кімнату з молодою дружиною. Звідси він іде до Москви й через півтора місяця напише в листі: "Шлях пошуків роботи й фах, намічені мною ще в Києві, виявилися цілком правильними. За іншим фахом працювати не можна. Це означало б у кращому випадку голодування. Серед загиблих бути не бажаю". А в постскриптумі додасть: "Найприємнішим моїм спогадом за останній час є — вгадайте, що? — як я спав у Вас на дивані і пив чай із французькими булочками. Дорого б заплатив, щоб хоч на два дні знову так лягти, напившись чаю, і ні про що не думати. Так сильно втомився". Він начебто забув (чи намагався забути) написані й надруковані два роки тому слова у "Прийдешніх перспективах": "Ті, хто скаржаться на "втому", на жаль, розчаруються. Бо їм доведеться "втомитися" ще більше. Треба буде платити за минуле неймовірною працею, суворою бідністю життя. Платити і в переносному, і в буквальному значенні слова".

"Якось уночі 1919 p., глухої осені, їдучи в розхлябаному поїзді, при світлі свічечки, вставленої у пляшку з-під гасу, написав перше маленьке оповідання". Такий ліричний опис письменницького дебюту в "Автобіографії" надовго затушовував дату публікації оповідання за підписом "М.Б." в газеті "Грозний".

1 лютого 1922 р. померла Варвара Михайлівна (від тифу, який за два роки до цього заступив письменникові шлях в еміграцію). Серед записів сестри Надії — її коментар до братового листа з Москви: "М.О. смертю матері був приголомшений. Лист цей — вилита у словах скорбота: звертаючись до матері на Ти (з великої літери), він пише їй про те, чим вона була в житті дітей, пише про необхідність зберегти дружбу всіх дітей в ім'я пам'яті матері..." За кілька місяців до того, як перші 13 глав роману "Біла гвардія" будуть надруковані в журналі "Росія", Булгаков признається: "Рік писав роман "Біла гвардія". Роман цей я люблю понад усі інші мої речі" (повністю роман було надруковано аж 1966 p., коли в журналі "Москва" побачив світ інший роман — "Майстер і Маргарита").

Роман помітили, але були нападки критиків — здебільшого на п'єсу за романом, поставлену в Московському художньому театрі й названу без згоди автора "Дні Турбіних". Певний час у різних театрах (зокрема й київських) ідуть не лише "Дні Турбіних", а й "Зойчина квартира", О. Таїров ставить у Московському камерному театрі "Багряний острів". У рік "великого перелому" всі п'єси Булгакова зі сцени було знято (не друкують уже два роки). Письменник звертається з листом до уряду СРСР наприкінці березня 1930-го: "... всі мої твори були заборонені". Йому не доведеться побачити своїх книг і п'єс. "Біг" починали репетирувати кілька разів, проте домогтися постановки зміг лише Микола Черкасов на початку 60-х. "Мольєр" ("Кабала святош") після п'яти років репетицій і семи вистав був заборонений і знятий. Звісно, заборона стосувалася театрів СРСР, а за кордоном п'єси ставилися з успіхом (у Парижі йшла "Зойчина квартира", в Англії, як і в США, двічі ставили "Білу гвардію"). В альбомі критичних вирізок, складеному письменником, було 298 ворожо-лайливих рецензій і тільки три — схвальні. Кількість негативних відгуків збільшилася навіть після смерті автора, а схвальні найчастіше були лише усними, розуміння ж не було ні з боку білих, ні з боку червоних. По-справжньому оцінив "Білу гвардію" лише М. Волошин: "...як дебют письменника-початківця її можна порівняти тільки з дебютами Достоєвського й Толстого".

В епістолярній спадщині письменника (не зібраній повністю й досі) серед послань до трьох десятків адресатів варто виділити "особливі" — листи до брата Миколи, який опинився разом із молодшим — Іваном — у Парижі. В них старший, окрім іншого, ніби "програвав", приміряв для себе долю молодших — емігрантів. Після арешту рукопису "Собачого серця" і щоденника, названого "Під п'ятою", інших щоденників Булгаков не вів (відібраний він зміг дістати назад і спалив; копії щоденника були знайдені в архівах КДБ і обнародувані після публікації "найзабороненішого" твору — "третьої повісті" — "Собачого серця"). В одному з листів до Парижа братові: "Вивернуті мої очі на фотографії, яка додається, покажуть тобі, що знімав нас вуличний, дуже симпатичний фотограф. Ми в зелені. Це зелень моєї батьківщини. Це ми в Києві, на Володимирській гірці, у серпні 1934 року".

Через півтора року — у вересні 1933-го — почала вести записи Олена Сергіївна Булгакова, хранителька й перший публікатор спадщини письменника, "Маргарита" в уявленні першого покоління читачів роману... їй Булгаков присвятив повість "Таємному другові", із котрої потім почав вимальовуватися "Театральний роман" ("Записки небіжчика"). Олена Сергіївна розповідала, що в другій, ненаписаній, але розказаній їй частині роману, дія мала відбуватися в Києві і що "М.О." (так вона його зазвичай називала у своєму щоденнику) навіть руки потирав від задоволення, що писатиме про рідне місто.

І ще один особливий адресат, від нього відповіді Булгаков не дочекався, хоч один раз говорив із ним по телефону (той подзвонив сам), — Сталін. 15 разів (за записами, що велись у театрі) генсек дивився "Дні Турбіних". Остання п'єса драматурга "Батум", присвячена юності Сталіна, розділила долю попередніх — вона ніколи не побачила сцени. Єдина спроба була у МХАТі (ім. Горького, вже після "поділу" театру), але пройшла тільки генеральна репетиція...

Булгаков сам поставив собі діагноз. Як лікар, він розумів, що жити йому лишилося недовго. І до останніх днів диктував дружині правки роману. Драматичною була доля його творів. Але він, "як ніхто, жартував", і радість буття, всупереч усьому, передається його читачам. Непростим було повернення Булгакова до читачів, непростим було й відкриття музею в Києві, першого і єдиного у світі. У Дім Турбіних, "відкритий" Віктором Некрасовим на Андріївському узвозі, приїжджають ті, хто вивчає, перекладає, читає Булгакова, із різних міст, сіл і країн. Батьки приводять сюди дітей, а діти — батьків. Рідне місто склало шану письменникові... "Київ у Булгакова не в зображенні рідного міста, не в назвах київських реалій... Його модель світу була києвоцентричною. Він, якщо можна так висловитися, мислив Києвом", — скаже в книзі "Майстер і Місто" Мирон Петровський.

"Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд... і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро... Немає красивішого міста на світі, ніж Київ", — скаже в оповіданні "Я убив" доктор Яшвін, у якому просвічується булгаковське alter ego (українське "я ж він").

Але найголовнішим "другим я" для письменника був, безсумнівно, Мольєр. "Кабалу святош" Булгаков починає французьким епіграфом: "Для його слави нічого не потрібно. Він потрібен для нашої слави".