Сергій Єфремов

Біографія

Сергій Єфремов належить до когорти найбільш виразних, характерних і трагічних фігур України перших десятиліть XX ст. Полум'яний патріот, людина ліберально-демократичних переконань, він уникав модного тоді радикалізму й, віддавши всі сили розвиткові української культури, мужньо зносив найтяжчі випробування, що випали на його долю наприкінці життя.

Сергій Олександрович народився 6 жовтня 1876 р. в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, в сім'ї священика. До духовного сану в багатьох поколіннях належали його прадіди з роду Охріменків. Їхнє прізвище в офіційних документах середини XIX ст. було русифіковано — змінено на "Єфремов". П'ять років провчився Сергій в Уманському духовному училищі, 1891 р. приїхав до Києва і вступив у духовну семінарію. Опинившись у великому місті, гостро відчуваючи соціальну несправедливість, що панувала в країні, юнак занурюється в гущу ідейно-політичного життя, позначеного гострою полемікою між прихильникам народницької і марксистської ідеологій.

Під впливом видатного теоретика того часу М. Михайловського, Сергій Єфремов схиляється до ліберально-народницького світогляду. Ще семінаристом він став активним членом українського гуртка Л. Скачковського, майбутнього дяка Йорданської церкви на Подолі. Завдяки Скачковському, юнак познайомився з уже літніми лідерами київської "Старої громади" В. Антоновичем і О. Кониським, а також із представниками національно настроєної творчої молоді Києва, зокрема з М. Грушевським.

1893 р. Єфремов почав писати оповідання в народницькому дусі, що з 1895 р. друкувалися у Львові. Поступово він стає помітною фігурою в національно-культурних колах Києва. У 1896 р. за участь в українському громадському русі, переслідуваному владою, юнак мусив залишити семінарію. Через рік, склавши екстерном випускні іспити в Першій київській гімназії, Єфремов вступив на юридичний факультет Університету Св. Володимира.

Навчання у вузі молодий літератор поєднав із громадсько-просвітницькою роботою. До того ж, як згодом з'ясувалося, до правознавства його аж ніяк не тягло.

В перші роки XX ст. Єфремов разом з іншими молодими українськими діячами виступив співзасновником видавництва "Вік". Їхньою метою була організація багатотиражного видання й поширення української художньої літератури. 1902 р. видавництво випустило складену Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX ст. з численними біографічними даними про письменників.

З публікації цього тритомника почалася систематична науково-дослідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши 1901 р. університет і ніколи більше не згадуючи про отриманий диплом юриста, Єфремов цілком присвятив себе літературознавству й публіцистиці. Він багато друкувався в журналі "Киевская старина", у "Киевских откликах", "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Русском богатстве".

Вважаючи головним покликанням художника служіння народу, Єфремов виступає за реалістичну літературу, критично ставлячись до тоді новомодних модерністських віянь.

Єфремову завжди було властиве скептичне ставлення до течій, що приходили із Заходу, — чи то декаданс, чи то марксизм, — про що він на повний голос заявив у своїй програмній статті "У пошуках нової краси" (1902). Ця позиція ускладнила його стосунки з І. Франком, Лесею Українкою та О. Кобилянською, творчість яких розвивалася в руслі загальноєвропейського літературного процесу.

Складний, наполегливий, принциповий характер Єфремова не сприяв встановленню теплих стосунків з іншими, досить амбіційними лідерами українського руху початку XX ст., зокрема з М. Грушевським і В. Винниченком. Органічно не сприймаючи марксистського космополітизму, Єфремов підозріло ставився до соціал-демократичної орієнтації, сформованої в 1900—1902 pp. Революційною українською партією (РУП), особливо — до згодом створеного на її грунті провідного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), очолюваної В. Винниченком, Д. Антоновичем і М. Поршем. Але, слідуючи їхньому прикладу, Єфремов сам починає займатися "партійним будівництвом" і виступає одним із засновників створеної восени 1904 р. малопомітної Української демократичної партії (УДП). Ця організація швидко розкололася на помірковану Українську демократичну й ліву Українську радикальну (з якою залишився і Єфремов) партії, що восени 1905 р. об'єдналися на платформі боротьби за широку українську автономію в рамках оновленої демократичної федеративної Росії.

Під час революції 1905 р. Єфремов розгорнув широку публіцистичну роботу. Він опублікував кілька брошур для народного читання, входив до складу редколегії журналу "Громадська думка". Арештований наприкінці грудня 1905 р. за національно-політичну діяльність, Сергій Олександрович майже рік провів у київській Лук'янівській в'язниці. Після звільнення, в період спаду революційного ентузіазму в суспільстві, він продовжував виступати з публіцистичними статтями з українського питання, редагував велику кількість книг, поширюваних видавництвом "Вік", супроводжуючи їх біографічними статтями про авторів.

Та основною для Сергія Олександровича поступово стає історико-літературна робота. За кілька років після поразки Першої російської революції, він став активним членом заснованого в 1908 р. Товариства українських поступовців (ТУП), що об'єднало провідних представників творчої інтелігенції Києва, а також інших українських культурно-громадських організацій. Крім численних статей в українській і російській періодиці, виходять його літературознавчі книги "Шевченко й українська література" (1907), "Марко Вовчок" (1907), "Тарас Шевченко, його життя і праця" (1908), а також брошури із суспільно-політичних питань: "Єврейська справа на Україні" (1908), "Із суспільного життя на Україні" (1909) та ін.

1911 р. в Києві вийшла фундаментальна праця Єфремова "Історія української літератури", яку неодноразово перевидавали. В цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, осмислений, однак, уже в трохи старомодному, як на початок XX ст., народницькому контексті.

Основним змістом українського літературного процесу дослідник вважав розкриття національно-визвольних ідей. Цим зумовлена його недооцінка самобутнього значення української книжної літератури епохи бароко й модерністських течій на межі XIX—XX ст. Загалом книгу українська громадськість сприйняла схвально, хоча не обійшлося й без полемічних відгуків, один із яких належав історикові Д. Дорошенку.

З'явилися й нові літературознавчі монографії, написані в тому ж народницькому дусі: "Шевченко" (1914), "Борис Грінченко" (1913), присвячена І. Франку книга "Співець боротьби і контрастів" (1913), літературознавчий огляд "За рік 1912" (1913). Ці видання закріпили за Єфремовим позиції провідного історика української літератури. Можна стверджувати напевне, що він розробив базову концепцію розвитку історії української літератури, принципово переглянуту лише через три десятиліття групою українських учених в еміграції, насамперед Д. Чижевським.

З початком Першої світової війни публікуватися українською мовою стало надзвичайно важко, більшість українських журналів і газет була закрита через підозру в нелояльності до російського уряду. Єфремов опинився у скрутному матеріальному становищі. Війну він сприймав як трагедію українського народу, що розділений між двома ворогуючими імперіями і не має у ній власних інтересів. При цьому літературознавець гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях. Ця бездумна, примітивна політика боротьби з усім українським і репресій щодо греко-католицького духовенства мала негативні наслідки й на далеке майбутнє, надовго настроївши проти Росії широкі кола галицької громадськості, які доти досить дружньо ставилися до неї.

В роки Першої світової війни публіцистичний голос Єфремова, провідного українського літературознавця й одного з лідерів національно-культурного руху, ставав дедалі гучнішим. У січні 1917 р. він від імені ТУП направляє лист президентові США В. Вільсону з підтримкою його плану закінчення війни, за яким передбачалося визнання за всіма народами Європи права на самовизначення.

Після перемоги Лютневої революції, Сергій Олександрович із головою поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає одним з ініціаторів створення Центральної Ради, обирається головою Союзу українських автономістів-федералістів (утвореного з ТУП), а в червні 1917 р. стає головою Української партії соціалістів-федералістів, яка стояла на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях, об'єднуючи представників української творчої інтелігенції. Членами її були Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський і багато інших.

Особливо помітною в першій половині 1917 р. була участь Єфремова в роботі Центральної Ради. У березні 1917 р. його обрали до її Комітету, у квітні разом із В. Винниченком він став заступником її голови (М. Грушевського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах із тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилав до київської газети "Нова Рада" репортажі про хід цих переговорів. Єфремов був одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.

Однак у середині літа 1917 р. він відійшов від активної роботи в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, нав'язаним їй лівим крилом представлених у ній партій — соціал-демократами й соціалістами-революціонерами. Певну роль відіграло тут і погіршення особистих стосунків Єфремова з лідерами цих партій М. Грушевським і В. Винниченком.

З другої половини 1917-го Сергій Олександрович, розчарований практикою марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публіцистиці.

Шквал обурення викликала в нього кривава вакханалія, влаштована в Києві червоними військами, що захопили місто в останні дні січня 1918-го. В полум'яному листі одному з більшовицьких командирів, Юрію Коцюбинському, синові великого українського письменника М. Коцюбинського, Сергій Олександрович виклав гнівний протест і особисті докори. Абсолютно неприйнятною для Єфремова була й ідея націоналізації землі, що на практиці означала знищення основ життя й культури українського селянства. Жахи пережитого ним у Києві червоного терору Єфремов описав у публіцистичному нарисі "Під обухом. Більшовики в Києві". Гостро критикував Єфремов і безпорадність есерівського уряду В. Голубовича в березні — квітні 1918 р.

Не сприйняв він і влаштованого П. Скоропадським перевороту 29 квітня 1918 p., відмовившись увійти до складу нового уряду. Більше того, Д. Дорошенко, який очолив Міністерство закордонних справ у гетьманській Раді Міністрів, з ініціативи Єфремова був виключений із Партії соціалістів-федералістів.

Разом з іншими членами своєї партії в травні 1918 р. Єфремов увійшов до антигетьманського Українського національного союзу, спочатку очолюваного соціалістом-федералістом А. Ніковським. Але після того, як 18 вересня організацію очолив В. Винниченко, розгорнувши діяльність із дестабілізації ситуації в Україні (щоб скинути гетьмана), Єфремов відійшов від активної участі в союзі.

З лідерами Директорії, В. Винниченком і С. Петлюрою, у Сергія Олександровича були принципові розбіжності в політичному й особистому планах. Перебуваючи в опозиції до влади П. Скоропадського, Єфремов усе-таки розумів, що падіння гетьманату в даній ситуації остаточно знищить Україну як державу й відкриє шлях до влади більшовикам. Проте в розпалі сутички, що мала місце в листопаді — грудні 1918 р. між гетьманом і Директорією, він не пристав до жодної зі сторін.

Наприкінці 1918-го Єфремов остаточно відійшов від політики, зосередившись на науково-дослідній роботі. У січні 1919 р. його обрали дійсним членом Української академії наук і запропонували посаду секретаря історико-філологічного відділення. Під час другої більшовицької окупації Києва в березні — квітні 1919-го Сергій Олександрович опинився у в'язниці, але за клопотання керівництва Української академії наук, в якій керівну роль відігравав тоді А. Кримський, був звільнений. В наступні місяці утиски тривали, але тепер уже з боку денікінської адміністрації, яка закрила відновлену Єфремовим під старою назвою "Рада" газету "Нова Рада".

Після остаточного переходу Києва під владу більшовиків у червні 1920 p., Єфремову (як провідному українському політикові ліберально-демократичного напрямку) певний час довелося переховуватися поблизу столиці, в Боярці. Але, знову за клопотанням керівництва академії наук, насамперед її "незмінного секретаря" А. Кримського, він одержав амністію і повернувся до наукової роботи. Усвідомлюючи цілковиту поразку, якої дійшов український визвольний рух, Єфремов примирився з більшовицьким пануванням, хоча ідейно й морально не сприймав нової влади.

У 1922 р. його обрали віце-президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Здавалося б, найстрашніші роки позаду. Більшовицька влада для зміцнення позицій у непокірній республіці демонструвала свої спекулятивні наміри підтримувати українську мову й культуру, але водночас дедалі впертіше нав'язувала творчій інтелігенції свою ідеологію неприйнятну для більшості її представників.

Ще 1919 р. Єфремов очолив авторитетну комісію з видання творів українських класиків літератури і науки (Т. Шевченка, М. Драгоманова, В. Антоновича та ін.), паралельно працюючи в інших комісіях, зокрема в Археографічній і постійній комісії для складання Біографічного словника діячів України, яку очолював у 1923—1929 pp. У 20-х виходять його монографії, присвячені М. Коцюбинському (1922), І. Нечуй-Левицькому (1924), І. Карпенку-Карому (1924), Панасу Мирному (1928). У 1924 р. побачило світ хронологічно доведене до перших пореволюційних років четверте видання "Історії українського письменства", а два роки потому — перероблена й доповнена праця про життя і творчість І. Франка.

Але політичні буревії і, насамперед, репресії проти українських громадських та культурних діячів дедалі відчутніше торкалися і Єфремова. У сфабрикованій владою справі "Центр дії" у 1923—1924 pp. Сергій Олександрович підтримував обвинувачених, і особливо — президента Української академії наук М. Василенка.

Наприкінці 20-х років об'єктом відвертого цькування і грубих звинувачень в антирадянській діяльності і "буржуазному націоналізмі" став і сам Сергій Олександрович. Проти нього виступив надзвичайно впливовий у ті роки націонал-комуніст, нарком юстиції і генеральний прокурор УРСР, із 1927 р. — нарком освіти УРСР М. Скрипник, погрожуючи поставити вченого на коліна, якщо той не розкається у скоєних злочинах.

Єфремов, цілком усвідомлюючи свою приреченість, поводився відверто й мужньо. 21 липня 1929 р. його заарештували, інкримінувавши керівництво вигаданою більшовицькими репресивними органами "контрреволюційною Спілкою визволення України" (СВУ). У цій справі у березні — квітні 1930 р. після виснажливих допитів, шантажу й тиску Єфремов постав перед показовим судом, що відбувався в залі оперного театру в Харкові (тоді — столиці УРСР).

Обвинувачення у справі СВУ було пред'явлено 45 представникам Української інтелігенції, зокрема близьким друзям Єфремова А. Ніковському і Л. Старицькій-Черняхівській. Загалом репресовано було понад п'ять тисяч осіб (переважно наукових співробітників, вузівських викладачів, шкільних учителів, лікарів, студентів). "Відділення" цієї "організації", крім Києва й Харкова, були "виявлені" в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці й Миколаєві. Процес СВУ, що проходив на тлі масових репресій проти українського селянства, був прологом до великого терору 30-х років в Україні. Його метою було знищення ядра національної інтелігенції, яка зберігала опозиційний щодо нової влади дух і обурювалася звірячими методами колективізації та розкуркулювання. І Єфремов, і багато хто з його друзів, і мало кому відомі скромні люди різних професій із більшості міст України, притягнуті за безпідставними обвинуваченнями, прийняли на себе перший масований удар сталінської репресивної машини.

Багатьох обвинувачених і притягнутих у справі (як свідків) примусили до дачі брехливих показань, але деяких, наприклад, М. Грушевського, зламати не вдалося. Мужньо й гордо поводився на слідстві й у залі суду також Сергій Єфремов. 19 квітня 1930 р. він був засуджений до страти, заміненої потім десятьма роками таборів. Покарання Єфремов відбував у Ярославському і Владимирському ізоляторах, а через сім років був переданий у систему таборів ГУЛАГу, в одному з яких і загинув 31 березня 1939 p., розділивши трагічну долю багатьох кращих синів і дочок українського народу.

Значення Сергія Єфремова у культурному й науковому житті України першої третини XX ст. надзвичайно велике. Він не був на передових рубежах збройної боротьби, не обіймав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, шо не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької — найбільш кривавої і лицемірної.

Неоціненною науковою заслугою Сергія Єфремова стало створення ним першої фундаментальної історії української літератури, дослідженню якої вчений присвятив усе своє життя. Його життєвий шлях багато в чому символічний і типовий для цілого покоління українських інтелігентів початку XX ст.