Іван Козловський

Біографія

Мистецький шлях Іван Козловський почав із хору О. Кошиця, звідки "безпаспортним юнаком" у 1915 р. прийшов на запрошення І. Мар'яненка в театральну трупу "Товариство П. Саксаганського та М. Заньковецької". З 1917 р. навчався співу у професора О. Муравйової (1920 р. закінчив по її класу Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка в Києві).

Дебютував 1918 р. в Полтавському пересувному музично-драматичному театрі в ролі Петра ("Наталка Полтавка" М. Лисенка). Серед інших ролей із успіхом грав бурсака Хому Брута у виставі за "Вієм" М. Гоголя. На все життя запам'ятав, як ходили на Різдво колядувати до В. Короленка. Видатний письменник вразив молодих артистів невимушеністю, гостинністю і щирістю. Він виділив Івана Козловського з гурту, запрошував приходити на розмови, просив співати...

Вир громадянської війни підхопив юнака — в Червоній армії він опинився у 22-й Полтавській бригаді інженерних військ. Командири, почувши, як співає хвацький вершник (таки ж козацького роду був!), заборонили йому легковажити життям.

А коли 1922 р. в Полтаві було створено оперний театр, із гастролями приїхав відомий український бас Платон Цесевич. Він шукав тенора для постановки опери "Фауст". Йому розповіли про "червоноармійського соловейка". Навчаючись у О. Муравйової, Козловський розучував з нею фрагменти цієї опери. Арії знав, хвилювався за ансамблі, бо звик співати або в хорі, або виконувати соло. Та успіх вистави перевершив сподівання. Так уперше проспівав він Фауста — одну з головних партій світового тенорового репертуару, над якою потім іще довго працював. З легкої руки П. Цесевича Іван остаточно перейшов на мистецький шлях. У Полтаві устиг іще заспівати Ленського ("Євгеній Онєгін" П. Чайковського) та Йонтека ("Галька" С. Монюшка) — партії, що склали основу його репертуару.

Сезон 1924—1925 pp. співав у Харкові, що був тоді столицею України, сезон 1925—1926 pp. — в найкращому провінційному оперному театрі СРСР — у Свердловську.

З 1926 р. Козловський стає солістом Великого театру СРСР. Він працюватиме там до 1954 р. Це дасть привід у багатьох енциклопедіях і довідниках називати його "російським артистом". Хоча сам Іван Семенович до останнього подиху залишався українцем, свідомим своєї місії "посланця української пісні". І був, як людина глибоко віруюча, переконаний, що саме Господь дає йому змогу співати навіть у глибокій старості. Власне, "старим" Іван Козловський так і не був, хоча дожив майже до ста літ, був удостоєний найвищих звань і нагород: народний артист СРСР (1940), лауреат Державних премій СРСР (1941, 1949), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1990), Герой соціалістичної праці (1980), народний артист України (1993).

Народився він 11 березня (за старим стилем) 1900 р. в селі Мар'янівка, нині — Васильківського району Київської області. Дитинство його оповите духом історичної минувшини. Поблизу Мар'янівки, що мальовничо пролягла над невеликою річкою Протокою, височить курган Переп'ятиха. Вік його сягає VI ст. до н. е. Згадки про цей курган є навіть у київських літописах. Історія кургану пов'язана і з ім'ям Т. Шевченка. Кобзар брав участь у розкопках Переп'ятихи, робив замальовки, написав тут вірш "У Києві на риночку". Про все це чув малий Іван від свого першого вчителя Сисоя Саєнка, який зумів побачити в шестирічному учневі непересічне музичне обдарування, цікавість до знань, чіпку пам'ять і непереборне бажання вчитись.

Хлопчик потрапив до Києва, де почав навчатись у церковній школі (а з 12 років — у Духовному училищі) і співати на криласі. Йому було близько десяти років, коли в Китаївській пустині під Києвом, співаючи зі своїми однокласниками, він зустрів статечного сивого чоловіка, який уважно прислухався до їхнього співу. Чоловік подякував хлопцям за пісні і став розпитувати Івана — хто, звідки, де вчиться. Порадив точно співати тексти народних пісень, зважаючи на вимову, і обов'язково вчитись не лише співу. Адже справжній митець має бути освіченою людиною. "Вчись, хлопче, шануйся і дай тобі Боже співати довгі літа людям на радість!" — так благословив мене малого сам Микола Віталійович Лисенко", — згадував Козловський. Благословення справдилось: востаннє співак виступив, коли йому було далеко за 80 років.

Голос Козловського — великого діапазону з вільним верхнім регістром (до "мі" 2-ї октави), відзначався неповторним сріблястим забарвленням. Замолоду дещо різкуватий на верхніх нотах його тембр (можливо, через необхідність увесь час заповнювати звуком безмежжя найбільшої театральної зали Москви) з роками дедалі більше набирав теплої глибини і м'якості. Мало хто міг зрівнятися з Козловським і в мистецтві сценічного перевтілення. Він не розумів і засуджував співаків, які вважали оперу просто "костюмованим вокалом" і дбали лише про те, щоб голос звучав чисто й не зірвався на верхній ноті. Іван Семенович створив незабутні образи Ленського ("Євгеній Онєгін" П. Чайковського), Лоенгріна (Р. Вагнера), Берендея ("Снігуронька" М. Римського-Корсакова), Хозе ("Кармен" Ж. Бізе) та чимало інших. Оперний репертуар митця налічує близько 30 провідних партій світового репертуару. Не кажучи про те, що всі його герої різняться характерами, "живуть" у різних епохах; вокальний діапазон співака теж надзвичайний: від драматичного тенора (Хозе) до тенора-альтіно (Звіздар у "Золотому півнику" М. Римського-Корсакова).

Кожен із цих образів був неповторним. Актор використовував щоразу інше темброве забарвлення, іншу пластику. І завжди працював на повну вокальну й емоційну силу. З роками перед відповідальними виставами чи концертами мовчав по кілька днів, щоб заощадити сили, але співав на повний голос. Говорив: "Люди прийшли слухати Козловського і вони мають почути спів, а не немічний шепіт..."

У спогадах про свого педагога Олену Муравйову Козловський писав: "...не кожен співак має право вчити інших. Для цього треба мати особливий хист". В собі такого хисту Козловський не відчував, та сам виступ із ним в опері вже був уроком. Митець вимагав від партнерів не лише бездоганного вокального виконання партій, а й природності мізансцен, досконалого акторського перевтілення.

Почавши акторський шлях у пересувних українських театрах, Козловський знав, який вдячний глядач чекає на артиста за стінами опери. Поставивши собі за мету якнайширше пропагувати оперне мистецтво, він 1938 р. створив у Москві концертний Державний ансамбль опери й керував ним до 1941 р. Це давало змогу співати найвідоміші твори вітчизняного і світового оперного репертуару в маленьких містах, де не було великих театральних приміщень, просто в цехах і навіть у сільських клубах. Причому керувався митець аж ніяк не бажанням заробити легку популярність або гроші. Він мріяв про оперу-концерт, в якій збереглося б напруження сценічної дії та сюжетного розвитку, де можна було б досягти синтезу співу і драматичної гри (що, власне, притаманне самій природі українського театру). В ансамблі опери Козловський здійснив власні постановки деяких класичних опер ("Вертер" Ж. Массне, "Орфей і Еврідіка" К. Ґлюка, "Паяци" Р. Леонкавалло), а 1939 р. поставив до 125-річчя з дня народження Т. Шевченка оперу М. Аркаса "Катерина" за однойменною поемою. Партію Андрія в "Катерині" Козловський уперше виконав іще 1918 р. в Полтаві, а згодом співав її в Харківській опері та Українському народному театрі у Харкові (1924).

Визначне місце в оперному репертуарі співака займала "Наталка Полтавка". 1925 р. в Полтаві у виставі з нагоди сторіччя "Наталки Полтавки" він грав Петра в ансамблі з М. Литвиненко-Вольгемут та П. Саксаганським. А в 1935 р. на ювілеї Панаса Саксаганського, котрого щиро любив і шанував як першого свого вчителя сценічного мистецтва, був уже в ореолі слави першого тенора Великого театру СРСР. 1951 р. Козловський здійснює власну постановку "Наталки Полтавки", з якою багато гастролює; довгі роки виступає в ролі Петра (а з роками — Возного) у виставах українських оперних і музично-драматичних театрів, бере участь майже в усіх ювілейних виставах славетної народної опери.

У роки війни Козловського слухали бійці багатьох фронтів і поранені в госпіталях. А він прагнув в Україну: давав концерти у фонд оборони, виступав у щойно звільнених містах.

Етапною в його творчості була партія Юродивого в опері М. Мусоргського "Борис Годунов" (1949). Виконуючи її з найвідомішими басами вітчизняної сцени, Іван Семенович у глибині душі шкодував, що не довелось заспівати Юродивого з Шаляпіним у ролі Бориса Годунова. Справді в акторському й вокальному дуеті вони були б гідні один одного. Кажуть, у Козловського було щось від Юродивого. Це так, якщо розуміти Юродивого як уособлення народної мудрості, відвертості й правди.

Козловський, як людина глибоко і щиро віруюча, навіть у найтемніші радянські часи співав на церковних відправах. Так було і в Москві, так бувало й під час його приїздів до Києва. Літургії у Володимирському кафедральному соборі співав разом з ним і товариш його молодих літ, прекрасний бас Є. Циньов. Чутка про те, що Козловський з Циньовим співатимуть у соборі, поширювалася з вуст у вуста і храм наповнювався цвітом київської інтелігенції.

Лише Козловський зважився у роки войовничого радянського атеїзму і громадянського безправ'я виконати в 60-ті роки у відкритому концерті романс С. Рахманінова на вірші:

Зал аплодував стоячи: і неперевершеному співакові, і мужньому громадянинові.

Усвідомленням себе як мистецького посла України продиктований був легендарний виступ Козловського на одному з урочистих зібрань з нагоди 200-річчя Великого театру СРСР, коли співак представив зібранню 200 імен видатних українських співаків, які створювали славу російської опери. Опікуючись пізніше створенням Меморіального музею М. Лисенка в Києві, Козловський категорично наполягав подати в експозиції фотографії видатних співаків — солістів імператорської сцени, котрі виконували Лисенкові твори в період майже постійної заборони української мови й українського мистецтва. "Без них Лисенко був би німим!" — гаряче переконував митець музейних працівників.

Дійова участь митця у створенні меморіальних музеїв М. Лисенка та М. Заньковецької в Києві була ще одним його непересічним внеском у збереження мистецьких надбань України.

Багаторічна дружба пов'язувала Івана Семеновича з видатним українським басом Борисом Гмирею. Митців єднали погляди на визначальні принципи оперного й вокального мистецтва, любов до України. На жаль, живим свідченням їхнього побратимства залишився єдиний запис у золотому фонді Українського радіо — дует М. Лисенка на вірші Г. Гейне в українському перекладі М. Славинського "Коли розлучаються двоє" (1957)...

Видатний камерний співак (концертні виступи він почав 1919 p.), Іван Козловський витончено інтерпретував романси західноєвропейських і російських композиторів. Значну частину концертного репертуару Козловського становили українські народні пісні (22 з них записано на грамплатівки), романси М. Лисенка та інших українських композиторів, здебільшого на вірші Т. Шевченка. Власне кредо Козловський виголосив на весь світ, здійснивши унікальний запис вокального монологу М. Лисенка на слова Т. Шевченка "Мені однаково" в супроводі оркестру Великого театру СРСР (1976) — один із найкращих записів усієї музичної шевченкіани. Канів, музей на Тарасовій горі, власне, Шевченкова могила — були місцем майже щорічних паломництв Козловського, особливо на схилі віку. Він приїздив сюди з дитячим хором рідної Мар'янівки, привозив із собою кінодокументалістів і телебачення. Запрошував співаків не лише з Києва, а й з московського Великого театру. Співав на могилі Тараса, в музеях у Черкасах, Кам'янці, в Шевченкових селах. Представникам Черкаської адміністрації, які з великими почестями зустрічали славетного гостя з Москви, говорив, саркастично посміхаючись: "Ну що ви до мене російською говорите? Я рідної мови не забув!" Казав, що "приїхав прощатись з моєю милою Україною". На щастя, ці прощання повторювались не один раз.

Усе життя Козловський підтримував стосунки з багатьма українськими митцями різних поколінь. Серед них — співаки, диригенти, актори й письменники. Найближчим із них був йому Максим Рильський. І досі височать у Мар'янівці два посаджені ними дубки.

В Україну — в рідну Мар'янівку він приїздив майже щороку, востаннє — за чотири роки до смерті.

Заповіт Козловського знали всі близькі й друзі, але письмово співак його не оформив. Тому й досі не здійснено його мрію — бути похованим у Мар'янівці. Тут він сам спланував парк біля хати, в якій народився, з алеями у формі хреста, в центрі якого хотів бути похованим. Парк цей закладено 1970 p., тоді ж, коли співак власним коштом заснував і впорядкував у рідному селі музичну школу, придбав електроорган, два роялі (на одному з яких грав свого часу С. Рахманінов), повний комплект інструментів для духового й симфонічного оркестрів. Сам добирав викладачів, наголошуючи на необхідності загального мистецького виховання та пріоритеті ансамблевого співу. З хором мар'янівських школярів співак дав не один концерт у Києві, Каневі, Черкасах, Москві та інших містах. Тепер у Мар'янівці, в хаті, де народився Іван Козловський, відкрито його Меморіальний музей.