Агатангел Кримський

Біографія

Серед учених початку XX ст. надзвичайно яскравою особистістю є сходознавець і славіст Агатангел Кримський. Людина феноменальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції, на запитання "якими мовами володієте?" він зазвичай жартома відповідав, що легше перелічити ті, котрими не володіє (за найскромнішими оцінками, він знав понад п'ятдесят мов). Кримський стояв біля витоків української сходознавчої школи, практично знищеної в роки сталінських репресій. Напружену працю вченого, педагога й адміністратора він поєднував із літературною творчістю, бувши самобутнім поетом і прозаїком.

Агатангел Кримський народився 3 січня 1871 р. в Новограді-Волинському в родині переселенців тюркського походження з Криму. Його батько викладав у місцевій гімназії історію і географію. Незабаром після народження Агатангела родина переїхала до Звенигородки на півдні Київської губернії (нині — Черкащина), де хлопчик опинився в атмосфері української глибинки, яка на все життя стала йому рідною.

Після закінчення Острозької прогімназії його влаштували до Другої київської гімназії, з якої він перейшов у Колегію Павла Галагана, де провчився чотири роки, й у 1889-му закінчив її на відмінно. Цей приватний навчальний заклад, заснований відомим українським меценатом Г. Галаганом у пам'ять про померлого в юні роки сина, був гімназією-пансіоном із прекрасною бібліотекою, природничо-науковим музеєм і навіть власною лікарнею.

На відміну від державних гімназій, у колегії викладали й українознавчі дисципліни. В різні роки там працювало багато неординарних особистостей: видатний філолог П. Житецький, знаменитий російський поет, літературний критик і перекладач І. Анненський, майбутні академіки живопису М. Пимоненко й О. Мурашко. Рівень викладання тут був надзвичайно високим, з орієнтацією, насамперед, на опанування гуманітарних наук і мов.

У роки навчання в Колегії Павла Галагана у Кримського — багато в чому під впливом П. Житецького — сформувався стійкий професійний інтерес до української філології, славістики й мовознавства. Унікально здібний, Агатангел легко засвоїв основні древні й нові мови. Тоді ж він близько зійшовся з І. Франком, який часто зупинявся в колегії, буваючи в Києві. Їхні дружба й листування тривали до смерті Івана Яковича. Органічно вписавшись у коло української інтелігенції, Кримський змолоду посів у ньому гідне місце.

В останніх класах колегії він цілком захопився мовами й культурами східних, насамперед мусульманських, народів. Та в Києві у ті роки орієнталістика не розвивалася, й він, одержавши атестат про середню освіту, вирушив до Москви, у Лазаревський інститут східних мов. Одержавши достатню філологічну підготовку в галузі орієнталістики, Кримський 1892 р. вступає на історико-філологічний факультет Московського університету, продовжує спеціалізуватися в галузі історії літератури й культури мусульманських народів. Опинившись далеко від України, він сильно тужив за Батьківщиною. Тоді ж почав писати вірші українською мовою і невеликі прозаїчні твори, невдовзі опубліковані в збірці "Повісті й ескізи з українського життя" (1895).

Після закінчення Московського університету (1896) Агатангела направили на стажування до Сирії та Лівану. Оселившись у Бейруті, він безперервно їздить містами Близького Сходу, з ентузіазмом вивчає стародавні рукописи, вдосконалюється в живій арабській мові, осягаючи тонкощі її численних діалектів. Пише праці різними мовами й публікує їх у місцевих наукових журналах.

У 1901 р. молодий учений видає принципово нову для української поезії ліричну збірку віршів "Пальмове гілля", навіяну екзотикою Близького Сходу. Частина віршів із неї в російському перекладі відомої київської поетеси Л. Старицької-Черняхівської була надрукована в журналі "Русская жизнь". У перші роки XX ст. Кримський створив повість "Андрій Лаговський" (видана у Львові 1905 p.), а роком пізніше — "Бейрутські оповідання" (опубліковані в Києві).

Повернувшись із Близького Сходу, Кримський у 1898 р. стає приват-доцентом, а в 1900-му — професором Московського університету. Одночасно він викладає в Лазаревському інституті, де з 1901-го очолює кафедру арабської лінгвістики, будучи професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. Його увага дедалі більше зосереджується на сходознавчих дослідженнях у галузі літератури та її розумінні в загальному духовному контексті мусульманського світу та доісламського Ірану. У Москві виходять його "Історія мусульманства" у трьох частинах (1904—1912), "Аршакіди, Сасаніди і завоювання Ірану арабами" (1905), "Лекції з Корану" (1905), двотомна "Історія Туреччини та її літератури" (1910—1912), пізніше перевидана в повнішому обсязі, "Історія арабів і арабської літератури, світської і духовної" у трьох частинах (1911—1913), "Історія Персії, її літератури і дервішської теософії" (1903—1915). У Львові друкуються "Мусульманство і його будучність" (1904), а також переклади з "Шахнаме" (1896).

У ці ж роки, підтримуючи тісні контакти з національними науковими колами Києва і Львова, Кримський публікує серію праць із давньоруського й українського мовознавства: "Критерії для діалектологічної класифікації давньоруських рукописів" (1905), "Філологія і погодінська гіпотеза. Чи дає філологія якнайменші пістави підтримувати гіпотезу п. Погодіна і п. Соболевського про галицько-волинське походження малоросів?" (1904), "Давньокиївський говір" (1907). У цих роботах учений із погляду філології обґрунтовує те, що в історичному ракурсі доводив М. Грушевський, — безперервність і наступність розвитку слов'янського населення України за середньовіччя і Нового часу. На великому мовному матеріалі Кримський довів глибоку вкоріненість основних особливостей української мови в діалектному середовищі південних земель Київської Русі.

На початку XX ст. він уже мав високий науковий авторитет сходознавця і славіста. Багато праць ученого перекладаються основними європейськими мовами. Його запрошують у редакцію Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона вести рубрики арабістики, іраністики й тюркології. Значною мірою завдяки дослідженням Кримського історію і культуру народів Сходу у вітчизняній і світовій науці почали розглядати як органічну складову всесвітнього соціокультурного процесу.

Лютий 1917 р. застав Агатангела Юхимовича в Москві, де він обіймав посаду професора й секретаря професорської ради Лазаревського інституту східних мов (що незабаром став базою для формування Інституту сходознавства АН СРСР і нинішньої Російської академії наук). Кримський вітав демократичні зміни, однак невдовзі відчув їх непевність. Його дедалі дужче тягло до рідного Києва, де було багато друзів і колег, провідних українських учених і громадсько-культурних діячів, які разом із лідерами соціалістичних партій увійшли до Центральної Ради, очолюваної М. Грушевським.

Як тільки на початку листопада 1917 р. в Москві затихли вуличні бої і влада перейшла до рук більшовиків, Кримський як керівник Лазаревського інституту мусив проявляти максимум дипломатичних здібностей, щоб довести лояльність установи до нової влади. Але, не маючи особливих симпатій до "партії нового типу", він за першої ж нагоди навесні 1918 р. виїхав до Києва, звільненого від більшовиків німцями, які підтримали Центральну Раду.

У квітні 1918-го влада в Україні переходить до гетьмана П. Скоропадського. Питаннями освіти, науки й культури в гетьманському кабінеті займався історик М. Василенко, з яким Кримський був близько знайомий. Користуючись повною підтримкою гетьмана, вони розгорнули велику роботу з організації в Києві Української академії наук.

14 листопада 1918 р. була заснована Українська академія наук. Володимир Вернадський був обраний її президентом, а Агатангел Кримський — "незмінним секретарем". Обидва вони стали першими дійсними членами й академіками УАН (згодом — ВУАН).

За умов громадянської війни й перипетій перших років миру Кримському доводилося працювати на тлі безперервних змін влади, а потім перетасування в більшовицькому керівництві: він дбав про збереження будівель, виплату мізерних зарплат співробітникам, збільшення бібліотечних і музейних фондів. Йому часто доводилося домагатися, щоб більшовицькі репресивні органи звільняли арештованих учених. Для збереження й розвитку академії в цих украй тяжких умовах були потрібні гнучкість і дипломатичність у відносинах із владою, що й давало до кінця 20-х років позитивні результати.

Напружену адміністративну діяльність, яка поглинала безліч часу, Агатангел Юхимович поєднував із педагогічною і дослідницькою роботою. У 1918—1921 pp. він читає курс всесвітньої історії в Київському університеті. В наступні роки, коли матеріальне становище академічної науки трохи стабілізувалося і з'явилася можливість публікувати наукові праці, він пише й видає в Києві "Історію Персії і її літератур" (1923), "Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь" (1925), "Гафіз та його пісні (бл. 1300—1389) в його рідній Персії XIV в. та в Європі" (1924) українською мовою. У співавторстві з видатним російським мовознавцем і істориком давньої писемності О. Шахматовим друкує "Нарис історії українського правопису до 1927 р." (1929), публікує численні статті, редагує наукові збірники й журнали.

Спершу більшовики ставилися до Кримського, як і до більшості відомих українських учених його кола, цілком терпимо. Вони були зацікавлені в тому, щоб продемонструвати українському народу і світовій громадськості можливість розвитку національної науки й освіти за нової влади. Але з кінця 20-х років умови життя й діяльності вчених України стали різко погіршуватися.

Кримський не був репресований у 30-ті роки, коли нищили цвіт української наукової і художньої інтелігенції, проте численні грубі нападки та обвинувачення обрушувались і на нього. 1929 р. він не одержав від уряду підтвердження своїх повноважень академіка-секретаря академії наук.

Після кривавої "чистки" ВУАН (у зв'язку зі сфабрикованою справою "Спілки визволення України" 1929—1930 pp., де головним обвинуваченим виступив близький Кримському літературознавець та історик української літератури академік С. Єфремов) пішла її "ідеологічна перебудова". 1931 р. Агатангела Юхимовича відсторонили від науково-організаційної роботи і зняли з усіх посад. Він опинився майже в цілковитій ізоляції, практично без засобів до існування. Вчений важко переносив арешти й загибель своїх друзів, колег та учнів. Трагізм становища Кримського поглиблювався тим, що внаслідок багаторічної скрупульозної роботи він майже втратив зір.

Серед людей, котрі тоді були поруч із ним, слід назвати Наталю Полонську-Василенко, вдову загиблого внаслідок багаторічного цькування історика і громадського діяча М. Василенка, з яким Кримський у травні 1918 р. починав роботу зі створення Української академії наук. Наталя Дмитрівна матеріально підтримувала літнього вченого, а також виконувала величезну роботу з обробки його рукописів. Під час Другої світової війни, опинившись на Заході, вона утвердилася як самостійний глибокий історик, автор капітальної двотомної історії України та історії Української академії наук довоєнного періоду, написаних усупереч ідеологічним установкам і фальсифікаціям офіційної радянської історіографії.

Становище Агатангела Кримського трохи поліпшилося з початком Другої світової війни, коли більшовицьке керівництво вирішило використати його авторитет для посилення впливу на західноукраїнську інтелігенцію. Після окупації Західної України радянськими військами восени 1939 р. Кримський виїхав у добре йому знайомий Львів, де взяв діяльну участь в організації українських наукових установ. У січні 1941 р. в державі урочисто відзначали ювілей ученого, його нагородили орденом Леніна.

Після нападу Німеччини на СРСР життя Агатангела Юхимовича різко змінилося. У липні 1941 р. він потрапив до списку неблагонадійних, був заарештований і без суду та слідства відправлений у табір до Кустанайської області. Перед загрозою фашистської навали співробітники НКВД не знайшли собі достойнішого заняття, ніж відправити на вірну загибель майже сліпого вченого зі світовим ім'ям. У таборі під Кустанаєм 25 січня 1942 р. він і загинув.

У повоєнні десятиліття про Агатангела Кримського згадували дуже рідко. Нині його ім'ям названо створений у системі НАН України Інститут сходознавства. Проте величезна спадщина вченого все ще потребує глибокого й ретельного вивчення.