Нестор Махно

Біографія

Нестор Махно став легендарною людиною ще за життя. Незвичайні явища супроводжували його з моменту появи на світ. На священику, який його хрестив, під час обряду зайнялося вбрання, й односельці витлумачили це як знак, що в життя вступає великий пройдисвіт.

Махно не знав точної дати свого народження. За офіційними документами, це було 28 жовтня 1889 р. Але нещодавно за книгою реєстрації актів громадянського стану Хрестовоздвиженської церкви його рідного села, а тепер райцентру Запорізької області Гуляйполя було встановлено, що Махно народився 26 жовтня 1888 р. Мабуть, мати, щоб відстрочити призов до армії, на рік "омолодила" невисокого, худорлявого хлопчину. Згодом це врятувало йому життя.

Нестор був четвертим сином у багатодітній родині. Його батько, замолоду кріпак, майже все життя прослужив у свого колишнього поміщика конюхом. Після його смерті родина бідувала, але Несторові вдалося закінчити початкову школу. Змалку він відрізнявся запальною і зухвалою вдачею. З 12 років пішов у "люди", але характер не давав йому довго затримуватися на одному робочому місці. Найдовше Махно пропрацював у маленькій друкарні, де опанував фах складальника. Потім, уже у Франції, ці навички йому зненацька пригодились...

Революція 1905 p. перевернула життя сімнадцятирічного юнака, котрий сприйняв гасла соціальної боротьби як своє покликання. Він приєднався до невеликої групи анархо-комуністів із гучною назвою "Союз бідних хліборобів", яку очолювали брати Семенюки й Вольдемар Антоні. Ідеї анархізму, проповіді безвладдя, рівності й волі припали Несторові до душі. Анархо-комуністи мало цікавилися теорією свого вчення, але рвалися в бій, вважаючи теракти проти влади й багатіїв природною формою боротьби за народну волю. Так само сприймали вони й ідею "експропріації експропріаторів" — у вигляді пограбувань установ, поміщиків і підприємців. По суті, вони практикували звичайний кримінал, але щиро вважали, що це і є боротьба проти експлуататорів.

Відчайдушний Нестор швидко завоював у них авторитет. Але групу ексцентричних терористів успіх не міг супроводжувати довго. 1907 р. після однієї з нічних перестрілок Махна схопила поліція. Завдяки величезним зусиллям матері в липні 1908 р. йому вдалося вийти із в'язниці Катеринослава (нині — Дніпропетровськ) під грошову заставу й негайно сховатися. Через кілька днів влада схаменулась і знову почала розшукувати терориста.

Удруге його спробували схопити 28 липня того ж року на конспіративній квартирі в Гуляйполі. Розгорівся справжній бій. Убиті й поранені були з обох боків. Нестор із групою соратників вирвався з оточеного будинку і сховався. Тоді поліція заманила його в пастку фальшивою телеграмою. 26 серпня 1908 р. його заарештували на станції Гуляйполе при виході з потяга.

Цього разу поліції не бракувало доказів. Махно не впадав у відчай і готував утечу, намічену на новорічну ніч із 31 грудня 1908-го на 1 січня 1909 р. Та план виказали найближчі співкамерники. Військово-польовий суд 22 березня 1910 р. засудив Махна до страти через повішення.

Але, за метрикою, яку колись виправила мати, до повноліття (21 року) не вистачало шести місяців. Тому вищу міру покарання, із санкції прем'єр-міністра П. Столипіна, замінили на довічну каторгу в Бутирській в'язниці Москви, де Махну довелося провести сім з половиною років.

Неволя відіграла велику роль у його ідейному становленні. За всієї суворості режиму політв'язні, серед яких було багато революціонерів, інтенсивно спілкувалися, обговорюючи злободенні проблеми й ідеї майбутнього "справедливого" суспільства. До того ж можна було одержувати книги з тюремної бібліотеки, що сприяло самоосвіті нашого героя.

Практично всі теоретичні знання він здобув у Бутирській в'язниці, де доля звела його з анархістом П. Аршиновим. Махно переглянув свої колишні примітивні уявлення про терор як панацею від усіх соціальних лих і перейнявся ідеями анархізму в дусі М. Бакуніна й П. Кропоткіна.

Лютнева революція 1917 р. принесла звільнення політв'язням (до яких тоді зараховували й терористів із революційних партій). У перших числах березня Махно вирушив у рідне Гуляйполе.

У місцевій стихійно утвореній раді він виборов провідну роль і, будучи вже доволі підкованим у теорії анархізму, перетворив її на загальнозрозумілу для односельців доктрину, що виражала їхнє природне прагнення до мирного, вільного, заможного життя на засадах безпосереднього самоврядування в дусі традицій козацької вольниці.

У травні Махно одружився з Настею Васецькою, з якою листувався, перебуваючи за ґратами, й поринувши в особисте щастя, майже відійшов від боротьби. Але його сподвижники шантажем і погрозами змусили Настю потай від чоловіка залишити Гуляйполе. Не знаючи істинних причин утечі дружини, Махно тяжко пережив цей удар долі.

У другій половині 1917 р. він, попри відносно молодий вік, стає незаперечним авторитетом — "батьком" — у Гуляйполі й навколишніх селах. Позиції його зміцнилися ще більше завдяки союзу з відчайдушною отаманшею Марусею Никифоровою, яка теж відносила себе до анархістів і наводила жах на мирних жителів Мелітополя й Бердянська. Об'єднавши сили, вони наприкінці 1917 — на початку 1918 pp. роззброювали і грабували потяги, що йшли з фронту, відпускаючи на всі чотири сторони солдатів, але розстрілюючи офіцерів.

Тоді Махно вважав більшовиків союзниками по класовій боротьбі, однак, будучи обранцем народу, їхньої влади над собою не визнавав. Ставши на чолі Гуляйпільської міні-республіки, "батько" без санкції будь-якої влади розпочав соціальні перетворення. Вже у вересні 1917 р. він підписав декрет про націоналізацію землі на підвладних його раді територіях та її переділ на користь незаможних селян. В умовах стрімкої інфляції та розпаду економічних зв'язків він запровадив безпосередній натуральний товарообмін між виробниками продуктів харчування й інших категорій споживчих товарів. Експерименти, що їх історики пов'язують із більшовиками, проводилися в Гуляйполі раніше й рішучіше, ніж Леніним і його прихильниками в Росії...

Зайнятий революційними перетвореннями Махно і не помітив, як на всьому просторі від Дону до Дніпра на початку 1918 р. розгорілася досить сумбурна, але від того не менш кривава, боротьба між більшовиками, що розгорнули наступ на Україну, і прихильниками Центральної Ради, яка стала після падіння тимчасового уряду єдиним легітимним органом влади в Україні.

Проти армій центральноєвропейських держав, що наступали на схід, більшовики України, а тим більше, анархісти Приазов'я були безсилі. Махно з іншими місцевими революціонерами наприкінці квітня 1918 р. вирушає через Нижній Дон до Царицина (нині — Волгоград), де вперше зіштовхується з реаліями більшовицької влади. Бюрократія перевершила все, що було за царського режиму. Але проти німців і австрійців, котрі почали без узгодження з Центральною Радою, яка їх покликала, відновлювати в Україні старі порядки, природними союзниками "батька" могли бути лише більшовики. Для обговорення з їхніми лідерами планів спільної боротьби Махно вирушає до Москви. Там він зустрічається із Я. Свердловим, а потім і з В. Леніним. Махно оцінив гострий розум і енергію "вождя світового пролетаріату", але про себе вирішив, що більшовики, створивши могутній репресивно-бюрократичний апарат, уже стали душителями народної волі, а отже — й революції.

За отриманими у Кремлі фальшивими документами на ім'я І. Шепеля Махно благополучно повертається до рідного Гуляйполя. Тут він міг перебувати тільки нелегально, але його повернення ні для кого з односельців таємницею не було, й довкола нього швидко почала відновлюватися революційно-анархічна організація.

Проводячи "революційні операції", "батько" вдавався до невідомої кадровим військовим тактики стрімких нальотів, проїзду збройного загону в центр села, яке планувалося захопити, під виглядом весільного кортежу, перевдягання головних учасників операції в офіцерські мундири тощо. Напрочуд ефективним став і військово-технічний винахід повстанців Махна — легендарна тачанка, незабаром перейнята червоними та іншими учасниками громадянської війни.

Ставлення Махна до Директорії, очолюваної лівим крилом українських соціалістів, було дуже негативним. Йому не подобалися її непослідовність у вирішенні соціальних проблем і елементи націоналізму в політичній риториці. Більшовики були йому все-таки ближчі, як своїм "інтернаціоналізмом", так і ідеєю влади рад. Адже Махно був лідером Гуляйпільської ради й не визнавав над собою влади будь-якого вищого державного органу. З більшовиками в нього були і спільні противники — Директорія і білий рух, що саме почав піднімати голову. Цього вистачило для зближення "батька" з червоними.

На початку 1919 р. ситуація складалася не на користь "анархічної республіки" Махна. Зі сходу наступали загони зміцнілої Добровольчої армії і донського козацтва, а в Харкові й Полтаві влада перейшла до більшовиків. Червоними військами, що наступали на Катеринослав, командував колишній балтійський матрос П. Дибенко, з яким 26 січня зустрівся посланець "батька". Від пропозиції діяти разом проти Директорії останній, від імені Гуляйпільської ради, відмовився. Однак було досягнуто домовленості про спільну боротьбу з білими, що почали наступати, при тому, що "батько", який гостро потребував боєприпасів, формально визнавав себе підлеглим вищому командуванню червоних.

Махновці не тільки стримали наступ добровольчих військ, а й наприкінці березня оволоділи Маріуполем. У той самий час М. Григор'єв, перейшовши до більшовиків зі своїми військами, оволодів Миколаєвом і Херсоном, а потім і Одесою, кинутою напризволяще французами, які повтікали на свої кораблі.

Опір білих на якийсь час було зломлено на всьому просторі від Дону до Дністра. Однак більшовики негайно вдалися до самоправства й насильства проти селян півдня України, що викликало масове обурення. Віддавати хліб за "продрозверсткою" ніхто не хотів. Тим більше, з цих самих селян, які вперше реально ознайомилися з комуністичними методами керування, і складалися частини "отамана" Григор'єва та "батька" Махна. До того ж лідери місцевих формувань Причорномор'я і Приазов'я були обурені безсоромним прагненням більшовиків узяти їхні загони й навіть їх самих — під безпосередній комісарський контроль.

Та діяли "отаман" і "батько" в цій ситуації по-різному. Григор'єв навесні 1919 р. зайняв Катеринослав, а далі повів свої війська на Київ. Але Махно, з яким цього погоджено не було, не відгукнувся на заклик "отамана" до спільних дій. Зберігаючи лояльність до більшовицького керівництва, він вичікував, утім, прекрасно розуміючи, що довіряти червоним немає ніяких підстав. Ці дії "батька" врятували більшовиків від повного краху, що загрожував їм в Україні. Здавалося б, вони мали бути вдячні "батьку", який зберіг їм вірність у критичний момент і стримував фронт проти білих у Приазов'ї. Однак, ледь придушивши заколот григор'євців, вони вирішили знищити й "батька".

На вимогу червоного командування скасувати надані Махну повноваження командувача вірними йому повстанськими загонами, махновці відповіли відмовою. Махно був негайно оголошений ворогом революції, і проти нього було розгорнуто з півночі сили Червоної армії. Але головна небезпека прийшла зі сходу: білогвардійський корпус генерала Шкуро на початку червня зламав оборону махновців і оволодів Гуляйполем, розстрілявши при цьому одного з братів "батька".

У цей час дружиною "батька" стала Галина Кузьменко. Народилася вона у сім'ї незаможного селянина в 1894 р. Після шести років гімназії закінчила із золотою медаллю жіночу вчительську семінарію й отримала призначення до початкової школи Гуляйполя. Поєднуючи рідкісну вроду з природним розумом і непохитною волею, вона стала для Махна надійним супутником життя і незмінно користувалася повагою всього "батькового" оточення.

З'єднання ослаблених загонів "батька" із залишками сил "отамана", при тому, що війська А. Денікіна тіснили червоних на Лівобережжі, на якийсь час врятувало обох. Однак два повстанські лідери не довіряли один одному. Особиста зустріч Махна з Григор'євим у селі Сентове на Херсонщині 27 липня 1919 р. перейшла в побоїще між ними та їхніми оточеннями, "отаман" був застрелений. Після цього більшість григор'євців приєдналася до армії Махна. Але добровольчі війська вже зайняли Харків та Катеринослав, а потім Одесу й Київ. Махно був змушений постійно відступати. У середині вересня він опинився притиснутим до сил С. Петлюри в районі Умані.

Махно й Петлюра не відчували один до одного ні симпатій, ні довіри. Однак перед переважаючими силами Добровольчої армії їм довелося домовлятися. Але надовго залишатися затиснутим між денікінськими і петлюрівськими військами "батько" не збирався. Прорвавши денікінську лінію оборони південніше Умані в останніх числах вересня, загони Махна рушили до Гуляйполя. Білим воєначальникам не вдалося розгадати план "батька", й поява його військ, що вже встигли з'єднатися, на світанку 5 жовтня 1919 р. біля Кічкаського мосту стала для них цілковитою несподіванкою. А 7 жовтня "батько" ввірвався в Гуляй-Поле, відразу перейменоване на Махноград. Потім за лічені дні вони захопили Бердянськ, Маріуполь і Нікополь, де було зосереджено великі запаси зброї, боєприпасів і продовольства, призначені для Добровольчої армії, яка наступала на Москву.

У цей час денікінський фронт біля Орла, Воронежа й Курська впав, і червоні перейшли в наступ на Харків, після чого повернулися до Києва. Деморалізовані залишки Добровольчої армії відкочувалися до Одеси, Криму й Новоросійська. Однак вони продовжували бої з махновцями в околицях Катеринослава. Вести позиційну війну махновці не вміли, й наприкінці листопада — на початку грудня 1919 р. успіх зрадив "батька".

8 грудня білі під командуванням генерала Я. Слащова почали загальний штурм Катеринослава, і "батько", зазнавши відчутних утрат, мусив залишити місто. Зі скрути махновців негайно скористалися більшовики, які наступали з півночі. Прагнучи ліквідувати махновський рух, вони пропонували його учасникам іти до Червоної армії, роззброювали і знищували непокірних. Розстрілювали полонених, зокрема й поранених. Серед них, невпізнаним, був убитий і брат Нестора Івановича — Григорій.

Становище ускладнювалося тим, що у війську Махна лютував тиф. У січні 1920 р. хвороба скосила й "батька", кілька тижнів він перебував на грані життя і смерті. Він переховувався на мало кому відомому хуторі, тож поповзли чутки про його смерть, і повстанці, затиснуті між червоними й білими, почали повертатись до своїх сіл, приховавши зброю.

Від іще вчора грізної армії, що налічувала десятки тисяч бійців, не залишилося, здавалося б, і сліду. Але варто було Махну вилікуватися й почати роз'їжджати селами, як ситуація відразу змінилася. Полум'я партизанської війни знов спалахнуло по всьому півдні України. Повстанська армія швидко відновлювалася. Махновці знову з боєм узяли Гуляйполе.

Для придушення повстання більшовики кинули у Приазов'я найкращі сили, зокрема й 1-у Кінну армію. 29 квітня 1920 р. будьонівці переважаючими силами атакували Гуляйполе. Махно вкотре продемонстрував особисту мужність, але мусив відступити. Наступні два місяці боротьба йшла з перемінним успіхом. Махновці робили стрімкі рейди по всьому степовому Лівобережжю і Приазов'ю, громлячи червоних, але не маючи сил утримувати займані населені пункти. З цього скористалися білі, які засіли в Криму. Після пережитого розгрому, навіть після втрати Миколаєва, Херсона й Одеси на початку 1920 p., їм вдалося зібрати там достатні сили, на чолі яких став генерал, барон П. Врангель. Користуючись боротьбою, що розгорталася між червоними й махновцями на підступах до Криму, він спробував укласти угоду з повстанцями. Однак його посланець був повішений за наказом Махна. На жодні угоди з білими "батько" йти не збирався. Але й червоних комісарів і агітаторів, які потрапляли в полон, він розстрілював нещадно.

У кривавих сутичках із червоними пройшло літо 1920 р. Тим часом білі, зібравшись із силами і використовуючи хаос на півдні України, на початку вересня перейшли в наступ. "Батько" знову опинився між білими з півдня і червоними з півночі. Воювати з ними одночасно було неможливо. Після тривалих вагань Махно уклав із червоними угоду про перемир'я.

Між махновським штабом і командуванням Червоної армії панувала глибока недовіра. Однак завдяки координації їхніх сил у середині жовтня білі війська були зупинені під Нікополем і Каховкою, а до початку листопада відкинуті за Перекоп. Червоні, якими командував М. Фрунзе, із силами Махна почали готувати наступ на Крим. За планом, махновські війська мали подолати Сиваш і вийти в тил білим, які обороняли позиції біля Перекопу. Потім — кіннотою просуватися далі в Крим.

8 листопада під вогнем врангелівських військ повстанські загони перейшли Сиваш, а наступного дня відбили могутню (і вже останню) контратаку, вміло використавши проти ворожої кінноти кулеметні тачанки. 13 листопада махновські вершники увірвалися в Сімферополь, а через два дні досягли Севастополя.

Укладаючи угоду з більшовиками, Махно не розраховував, що з врангелівськими військами буде покінчено так швидко. Остаточний розгром білих ставив махновців у глухий кут. Їм було ясно, що наступною жертвою більшовиків будуть вони самі. І вже 23 листопада М. Фрунзе зажадав від "батька" негайної реорганізації його сил у регулярні частини Червоної армії. Наступного дня наказ був повторений в ультимативній формі, і вже 26 листопада сили червоних почали операцію знищення махновських загонів.

Гуляйполе було оточене й атаковане того ж дня. Але Махно, який чекав на початок бойових дій, прорвав кільце й вивів велику частину своїх сил у відкритий степ. Не вдалося знищити й інші махновські загони, вчасно сповіщені про наступ більшовиків. Знову почалися відважні рейди і криваві бої. Махно був невловимий. Однак шансів на перемогу в нього не залишалося...

Проти махновців були кинуті дивізії 1-ї Кінної армії, а 5 березня 1921 р. вони потрапили під бомбування з літаків. Бійці не бачили сенсу в дальшій боротьбі і масово почали розбігатися по рідних селах. В одному з боїв "батько" був тяжко поранений і непритомним вивезений із позиції.

Ледь оклигавши від поранення, у квітні Махно переніс центр партизанської боротьби на Полтавщину. 18 травня йому вдалося розбити червону кінноту, якою командував С. Будьонний, котрий ледве врятувався на коні свого ординарця. Повстанські сили знову почали швидко збільшуватися за рахунок селян, які ставали до їхніх лав. Та загалом становище "батька" лишалося безнадійним. У липні операцію з ліквідації махновського руху очолив М. Фрунзе. Командувачі зійшлися сам на сам, але переможець Врангеля дивом урятувався втечею. Однак сили селянства степової України були виснажені.

Тоді невтомний "батько" зважився на відчайдушний рейд на Волгу, сподіваючись підняти за собою тамтешнє населення. Але далі Дону йому просунутися не вдалося. Махна знову тяжко поранили. Червоні тіснили й переслідували його з усіх боків, і сил відбиватися вже не вистачало. Єдиним порятунком був відхід за Дністер, у Румунію. І 28 серпня невеликий махновський загін на чолі з пораненим "батьком", з боєм подолавши прикордонну заставу червоних, прорвався на румунський бік ріки.

Разом із Махном вирватися за кордон вдалось і його дружині, яка боролася пліч-о-пліч із чоловіком та його бійцями. Вимогу радянського уряду видати Махна румуни відхилили. Але для продовження боротьби "батько" з дружиною і найближчими соратниками у квітні 1922 р. перебрався до Польщі, уряд якої також відмовився видати його більшовикам. Улітку того самого року в подружжя народилася дочка Олена.

Надії на продовження збройної боротьби з більшовиками Махно не втрачав і відверто говорив про це численним журналістам. Але тим самим він ставив польський уряд у незручне становище, оскільки Ризький мирний договір із Радянською Росією вже був підписаний. Незабаром йому довелося через Данциг (нині — Гданськ), що тоді мав статус "вільного міста", і Брюссель перебратися до Парижа, де вже оселилася Галина з дочкою.

У передмісті французької столиці, Венсені, Нестор Іванович із родиною прожив у страшних злиднях десять років. Галина працювала пралею в найближчому пансіоні, а "батько", як і в роки юності, міняв професії — був малярем, працював у друкарні. За іронією долі найближчим його другом у ті роки став колишній білий офіцер Я. Корбань. Близькі люди переконали Махна писати мемуари, перший том яких вийшов 1927 p., а решта два — вже після смерті автора. Життя проходило в'яло і тихо. Мучили хвороби, боліли старі рани, розвивався туберкульоз кістки...

У червні 1934 р. Махно в тяжкому стані був доставлений до лікарні, де й помер 25 липня. Він похований на паризькому цвинтарі Пер-Лашез, колишній останній ділянці оборони паризьких комунарів.