Георгій Нарбут

Біографія

Георгій Нарбут народився 9 березня 1886 р. Дитинство його пройшло на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (нині село Червоне Глухівського району Сумської області), успадкованому від предків-козаків. Оздоблені простими й виразними орнаментами побутові речі та хатні оздоби змалку надихали його на власну творчість. За допомогою ножиць синій папір, у який зазвичай загортали цукор, легко перетворювався в Георгієвих руках на витинанки. Фарби й олівці він опанував набагато пізніше, вже у Глухівській гімназії, де його однокласником був Федір Ернст — згодом відомий мистецтвознавець, а також збирач і дослідник творчої спадщини свого шкільного товариша. Тоді Нарбут старанно вимальовував на папері траву, метеликів і квіти. Копіював візерунки й літери з "Остромирового Євангелія". "Мене дуже зацікавило при проходженні курсу старослов'янської мови, як то в старину писались від руки книги, — згадував художник, — і я, знайшовши зразок шрифту "Остромирова Євангелія", заходився вчитися писати стародавнім робом. Спочатку переписав "Поученіє Володимира Мономаха до своїх дітей", а потім "Євангеліє від Матвія", "Пісню про Роланда" (готичним шрифтом з орнаментованими заголовними літерами). Це були мої перші пробування в графіці".

Глухів — колишня гетьманська столиця — у подекуди вцілілих старовинних архітектурних спорудах зберігав пам'ять про широко знану колись співочо-музичну школу, Максима Березовського і Антона Лосенка. Нарбут разом із друзями обходив давні будівлі, розкопував козацький вал. Тоді ж зацікавився архівами й гербами. Глухівський лікар Петро Дорошенко давав йому літературу із власної книгозбірні, й серед неї — журнал "Мир искусства", на сторінках якого можна було знайти відомості про своєрідне японське мистецтво, твори античності, доби Відродження, репродукції творів Володимира Боровиковського і Дмитра Левицького, Івана Білібіна, Віктора Васнецова й Олександра Бенуа. Чи міг тоді гімназист Нарбут уявити, що через кілька років Бенуа стане йому другом, а Білібін — більш ніж учителем?

Від 1906 до 1917 р. Георгій Нарбут жив, навчався і працював у Петербурзі. Білібін, відразу розгледівши в 20-річному юнакові талант митця, запропонував йому кімнату у своєму будинку, а коли сідав працювати над ілюстраціями, то кликав і Георгія. Отож вони малювали за одним столом. Білібін навіть передав Нарбутові деякі свої замовлення. Упродовж кількох років молодий художник, бувши в захопленні від творчої манери Білібіна, малював у його стилі, хоча вчитель радив йому шукати власний творчий шлях. Нарбут глибоко вивчав китайське, італійське, німецьке мистецтво. Мав феноменальну зорову пам'ять. Майже не працював із натури й не робив ескізів до своїх творів. Варто було йому хвилин десять подивитися на предмет, як він назавжди запам'ятовував його в деталях.

Нарбут швидко став "своїм" у колі "Мира искусства", спілкувався з Миколою Реріхом, Євгеном Лансере, Мстиславом Добужинським. Художники цього кола цікавилися Україною, особливо козацтвом. Так, Лансере створив скульптури "Запорожець після бою", "Українець-плугатар", "Селянський віз", "Прощання козака з козачкою". Реріх добре знав українське мистецтво, музику й театр; на українському вечорі під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв за ескізами М. Микешина він ставив "живі картини" з Шевченкового "Кобзаря". А в церкві села Пархомівка, що на Київщині, за ескізами Реріха в 1903—1906 pp. було виконано мозаїки.

1909 р. Нарбут за порадою Івана Білібіна і Мстислава Добужинського здійснив поїздку до Мюнхена, з метою повчитися у студії Ф .Холлоші. Хоча задуму втілити не вдалося, часу в Німеччині не змарнував: знайомився з колекціями музеїв, відвідував приватні художні галереї, вивчав мистецьку спадщину улюбленого художника — Альбрехта Дюрера. У Мюнхені захопився іграшками й, повернувшись до Петербурга, зібрав власну колекцію забавок, навіть сам виготовляв їх. У результаті — з'явилася відома книжка "Іграшки": Нарбут намалював ілюстрації, а Б. Дікс написав віршований текст.

Георгій Нарбут ілюстрував українські й російські книги. Перші проілюстровані дитячі видання — "Горшеня", "Снігуронька", "Кощій Безсмертний" — створив під враженням від творчої манери Івана Білібіна. Через кілька років нові проілюстровані книги засвідчили власний унікальний стиль уже цілком зрілого митця. Визнання художнику принесли проілюстровані ним видання байок Івана Крилова.

Нарбут любив малювати заставки, віньєтки. Робив це вправно і швидко, в найрізноманітніших стилях. Був залюблений у гербах та емблемах, виконував ілюстрації до журналу "Гербовед", де значився членом редколегії. Був не тільки виконавцем, а й дослідником геральдики. Створив і власний герб для "іронічного юрналу "Гербовед", під яким поставив напис: "Мазепинец, полку Черниговского, Глуховской сотни, старшинский сын и гербов и амблемат живописец". Малював також плакати, етикетки, малюнки шпалер, поштові марки, екслібриси, орнаменти для ситцевої вибійки. Створював моделі одягу, проектував меблі. Вірив у виховне значення мистецтва.

Цікавою сторінкою книги творчості Нарбута є його силуетні портрети: сімейні, де зображені сам художник із дружиною та дітьми, а також академіка Дмитра Багалія, Вадима Модзалевського, мистецтвознавців Степана Таранушенка та Данила Щербаківського, інших видатних осіб.

Нарбута справедливо вважають реформатором книжкової справи світового рівня. Адже він чи не вперше почав вирішувати проблеми комплексного оформлення книжки, її "архітектури", звертаючи увагу на кожен елемент — від шрифтів і заставок до обкладинки. Митець сам виконував буквиці й витворював шрифти, визначав формат і площу тексту й полів, підбирав папір і визначав спосіб друку. Співпрацював із фахівцями найкращих друкарень.

Багато уваги приділяв шрифтам. Мав надзвичайно глибокі знання про культуру різних епох і народів, у графіці літер вчував ту чи іншу епоху. І навпаки, духовний світ доби міг вдихнути у шрифт, і тоді навіть текст промовляв до читача глибиною мистецького образу. На основі старовинних шрифтів, що зустрічались у староукраїнських літописах та стародруках, митець створив новий український шрифт, який сучасники назвали "нарбутівським".

Працював і в жанрі архітектурної фантазії. Захопившись творами Дж. Піранезі, С. Серліо, Дж. Віньйоли, П. Гонзаго, Нарбут вдається до мотиву руїн, виконує композиції, складні з погляду побудови перспективи і сповнені глибокого філософського змісту. Митець пройшов короткий курс архітектури у Г. Лукомського, ще з більшим зацікавленням вивчав пам'ятки стародавньої архітектури, захопився проектуванням. "Перспектива його ніколи не бентежила, найважчі ракурси, відстані, тіні у перспективі, віддзеркалення нагромаджених споруд у застиглій воді його не утруднювали, навпаки, він, здавалося, любив ці труднощі, легко долав їх, як досвідчений математик вирішує найскладнішу задачу", — писав про Нарбута Г. Лукомський.

Нарбут не любив війни — вона заважала йому творити. Але мусив відбувати військову службу в Царському Селі під Петербургом, де офіційно був зарахований до штату шпиталю, але працював як художник-геральдист. Там мав нагоду спостерігати "культуру і моральність" військової верхівки та царського двору: постійні нічні пиятики, а вдень — безцільне снування палацом. У ці роки художник часто звертається до теми руйнації культури. Створює "Алегорії війни", насичені геральдичними мотивами. Держави, які воюють, художник зображує у вигляді тварин і птахів: Францію — як півня, Німеччину — як орла, Росію — як двоголового орла, які чубляться між собою і виглядають доволі кумедно. Найяскравішою нарбутівською працею цього періоду є титульна сторінка журналу "Аполлон": над руїнами мчить квадрига бога сонця й мистецтва як символ перемоги світла над темрявою.

Захоплено і з любов'ю Георгій Нарбут працював над ілюстраціями до книг на українську тематику, які видавалися в Петербурзі. Це книги Г. Лукомського "Давня архітектура Галичини" (1915) та "Старовинні садиби Харківської губернії" (1916), обкладинка й малюнки до "Малоросійського гербовника" (1914—1916), "Гербы гетманов Малороссии" (1915).

Щороку влітку й на Різдвяні свята Нарбут приїздив із Петербурга в Україну. Відвідуючи рідну Нарбутівку, записував там пісні, прислів'я. Подорожував старовинними містами, оглядав маєтки й монастирі. Зі своїми колегами й товаришами Тройницьким та Добужинським багато подорожував Україною. У селі Линовиці гостювали в маєтку де Бальмена, де бував Шевченко. З Тройницьким відвідали Чернігів, де на той час мешкав Вадим Модзалевський (згодом, уже в Києві, Нарбут із Модзалевським житимуть в одному будинку й навіть вигадають спільного кумедного героя смішних малюнків та оповідок Лупу Грабуздова, чиє ім'я складатиметься з зашифрованих прізвищ обох друзів). Побував на руїнах Острозького замку, оглядав Батуринський палац і фортецю в Кам'янці-Подільському.

У Лубнах Нарбут вивчав славнозвісну колекцію української старовини К. Скаржинської, у Чернігові бував у музеї українських старожитностей Василя Тарновського. Тарновський проживав у родовому маєтку в Качанівці і з вісімнадцяти років збирав предмети української старовини; незадовго до смерті колекціонер подарував своє зібрання Чернігову. Формуючи колекцію, Тарновський надавав особливої ваги речам відомих історичних діячів. Збирав переважно ті пам'ятки, які стосувалися козацької старшини, прагнув відтворити у своєму музеї розкіш і багатство українства. Тут можна було побачити старовинні портрети гетьманів і полковників, їхні особисті речі, приміром, торбан ("панську" бандуру) гетьмана Івана Мазепи. У Тарновського гостювали Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Марко Вовчок. Ілля Рєпін вивчав тут козацькі старожитності, працюючи над славнозвісною картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Нарбута в музеї особливо причарували козацькі жупани. Повернувшись до Петербурга, він пошив собі такий жупан старовинного крою і вдягнув його в день народження сина.

Художник був зачарований козацтвом — звичаями, гумором, мистецтвом не тільки образотворчим, а й повсякденного побуту — як гри, як іскрометного водограю самобутності. Сам себе називав Нарбутякою, О. Шарлеманя — Шарлемонюкою. У Петербурзі влаштовував веселі вечірки, на яких перевдягався в козака й іншим також давав перебратися в козацькі шати.

Справжній "переворот" у свідомості митця вчинила виставка "Ломоносов і єлизаветинські часи", яку влаштувала Імператорська академія наук у Петербурзі 1912 р. Нарбутові запропонували виконати настінні розписи до залу "Малоросія". Нарбут завжди цікавився українською культурою і знав про неї багато, але — переважно з книжок. А тут, на виставці вперше побачив розмаїття стародруків і рукописних книг, архівні документи, шедеври українського золотарства та срібні вироби, фото архітектурних шедеврів, зображення запорожців на старовинних портретах, печатках, чарках, порохівницях. А ще — гравюри Левицького й Козачковського. Згодом Федір Ернст писав про цю важливу для митця подію: "Така праця над першоджерелами привела художника до природнього, єдино можливого висновку: царська Росія, знищивши автономію України, стерла, виснажила стару українську культуру. І звідси ненависть до тих представників українського народу, що з охотою проміняли волю України на царедворський каптан".

1917 р. на повен голос зазвучала правдива назва Нарбутової Батьківщини — Україна. Малопольща й Малоросія відходили в минуле, і українська мова поволі, але впевнено набувала рівних прав із мовами сусідніх країн. Ще в Петербурзі, 1917 р. Нарбут розпочав працю над "Українською абеткою", створивши 15 аркушів з оригінально зображеними літерами та ілюстраціями. У Києві, вже 1919 р. художник продовжив роботу над абеткою, точніше почав її переосмислювати по-новому — виразніше, веселіше, повнокровніше. Сум і відчуття спустошеності змінилися духом будівництва вимріяного щастя для рідної країни. Вважав "Абетку" своїм найкращим, найулюбленішим творінням. Проте до смерті встиг зробити лише три аркуші нової книги. Найвідомішим є аркуш із літерою "В": відьма мчить на мітлі, ведмедик пританцьовує з виноградним "коромислом", виноградні грона ледве вміщаються в кошику, а вітрячок застиг, ніби чекає подуву.

Після лютневої революції 1917 р. Нарбут повернувся в Україну. У Петербурзі Микола Реріх, Іван Білібін, Олександр Бенуа, Костянтин Петров-Водкін, Федір Шаляпін і, звичайно ж, Георгій Нарбут створили об'єднання, яке поставило за мету охорону пам'яток мистецтва. Нарбута відрядили до Києва — описувати і впорядковувати мистецькі пам'ятки Маріїнського палацу.

У Києві митець поринув в українське життя. На замовлення Центральної Ради Георгій Нарбут 1918 р. працював над державною символікою України. Виконав зображення герба Української Народної Республіки, де на блакитному восьмикутникові — постать козака в обрамленні орнаменту і з тризубом угорі. Створив проект державної печатки за зразком давньоукраїнської, гетьманської — із зображенням козака з рушницею. Проектував печатку Державного секретарства, поштові марки, розробив зображення для перших грошових знаків української держави.

Мешкав у будинку під номером 11 на Георгіївському провулку, де знімав п'ять кімнат. Нарбут був людиною надзвичайно товариською й гостинною, любив працювати в оточенні друзів і дітей, щоб довкола нього не вгавав гамір і сміх. Мав тонкий гумор і веселу вдачу. Незадовго до смерті, вже виснажений і зболений, писав своєму давньому другові Модзалевському, жартівливо змішуючи українську й російську мови: "Високоповажний Вадиме Львовичу! Як ні жаль, но у мене немножко тиф".

На квартирі в Нарбута частенько збиралася творча еліта Києва: художники, історики, видавці, актори. Бували там поети — Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Маяковський, поет, перекладач і літературний критик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, літературознавець Сергій Єфремов, мистецтвознавець Данило Щербаківський... Композитор Пилип Козицький створив музичний портрет Нарбута.

У довгих бесідах із Миколою Біляшівським вимальовувалися концепція і структура майбутньої Української академії мистецтв у Києві. Планувалося, що академія буде не лише навчальним закладом, а й центром науково-дослідної праці з вивчення українського національного мистецтва. 5 грудня 1917 р. академію було відкрито. Першим ректором закладу став Федір Кричевський. Професорами — Олександр Мурашко, Василь Кричевський, Микола Бурачек, Михайло Бойчук. Георгій Нарбут очолив у академії майстерню графіки. Учнями й послідовниками Нарбута стали Л. Лозовський, П. Ковжун, Р. Лісовський, А. Середа, М. Кірнарський.

Роки були надзвичайно складні — упродовж місяця влада в Києві могла змінюватися по кілька разів. 1919 р. Федір Кричевський переїхав на Полтавщину, і ректором Академії мистецтв став Нарбут. Коли в навчального закладу відібрали приміщення, професор збирав студентів у себе вдома. Так само чинив і Михайло Бойчук. Нарбут, до того ж, виступав іще й у ролі адміністратора, завгоспа та бухгалтера.

В останні роки життя Нарбут багато зусиль віддавав громадській діяльності. Був начальником відділу мистецтв при Наркомосі УСРР, головою секції художньої промисловості відділу мистецтв Народного комісаріату освіти, головою комісії з організації музею на основі зібрання Богдана та Варвари Ханенків, членом правління міської профспілки художників.

У 1919—1920 pp. Нарбут продовжував ілюструвати журнали, зокрема, "Мистецтво", що видавалося стараннями поета Михайля Семенка й художника Анатоля Петрицького. Заставки та обкладинки роботи Нарбута витворили самобутнє обличчя цього видання, яке відразу вгадується серед сотень інших. У творчості Нарбута з'явилися нові образи, зокрема — пов'язані з ідеєю світлого майбутнього. Прикладом може бути обкладинка того ж таки журналу "Мистецтво", де пегас перестрибує через руїни й символи минулого у світ життя з пуп'янками та квітами. Образи минулого митець бачить уже не як ідеал, а як матеріал для творення нового. Художник, постійно вивчаючи зразки народної творчості, переосмислював роль національного мистецтва й методи його творення, поступово приходячи до простоти, ясності й монолітності, на яких базується традиційна народна спадщина.

Останній свій задум — ілюстрування "Енеїди" Івана Котляревського — художнику не вдалося здійснити через передчасну смерть. Він устиг виконати лише одну ілюстрацію із запланованих дванадцяти.

Георгій Нарбут захоплено творив фундамент національного мистецтва. Творив нову, відповідну часові художню мову, базовану на традиційному українському мистецтві, а також на досягненнях візантійських і барокових. Орнаменти вишивок і гаптувань, ткацтва й писанкарства, різьблення й вибійок у творчій праці Нарбута виявлялися в цілком сучасних, професійних роботах. Розмаїття народного досвіду трансформувалося через серце й руки майстра в національне українське мистецтво. Мистецтвознавець Степан Таранушенко писав: "В особі Нарбута... українське мистецтво здобуло першорядного майстра європейської виучки й діапазону творчості, одночасно з тим Україна дала світовій культурі блискучого, яскраво національного графіка".