Андрей Шептицький

Біографія

"Я дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, хто плачуть, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий чи немічний, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти..." — писав у одному з численних листів митрополит Андрей Шептицький. Школи, лікарні, притулки для сиріт, храми та музеї, засновані й фінансовані Шептицьким, його праця на ниві просвітництва та захисту прав людини стали прекрасним зразком утілення добрих намірів у конкретні справи.

Роман Марія Олександр граф Шептицький прийшов на світ 29 липня 1865 р. в родовому маєтку в селі Прилбичах Яворівського повіту на Львівщині в аристократичній українсько-польській сім'ї. Предки його батька — графа Івана Шептицького — вели свій рід іще від бояр Галицько-Волинської держави. Фамільним гербом у них була кінська підкова з маленькою стрілою. У роду було багато священиків і громадських діячів. Два львівські владики — Афанасій та Лев Шептицькі пожертвували значні кошти на побудову собору св. Юра у своєму місті. Мати майбутнього митрополита, Софія, була дочкою письменника Олександра графа Фредро, який походив із чеського роду. Вона гарно малювала, і дітей своїх теж навчала цінувати й любити мистецтво. У родині Івана та Софії Шептицьких було семеро синів, трьом із яких батько дав імена галицьких князів: Роман, Лев, Юрій.

Початкову освіту Роман здобув удома, середню — у краківській Гімназії св. Анни, яку закінчив 1883 р. Деякий час перебував на військовій службі, та через хворобу мусив її залишити. Студіював юридичну науку в Ягеллонському університеті (Краків), філософію і теологію — У Вроцлавському. 1887 р. подорожував Україною, познайомився з істориками Михайлом Грушевським, Дмитром Антоновичем. Шептицького дуже вразив Антонович, який, дізнавшись про своє українське коріння, відчув себе цілковитим українцем.

Повернувшись додому, Роман та його брат Казимир попросили в матері прощення і благословення на те, щоб піти в монастир: замолювати гріхи предків, які зреклися свого народу. У травні 1888 р. Шептицький здобув науковий ступінь доктора права, а через тиждень вступив до монастиря отців Василіан у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей — на честь апостола Андрія Первозванного.

Продовжував вивчати філософію і теологію в Мюнхені та Відні, причому отримав науковий ступінь доктора в кожній із цих наук. 22 серпня 1892 p. був висвячений на свяшеника у Перемишлі. Деякий час викладав теологію в монастирі у Христинополі (нині Червоноград) на Львівщині. 1896 р. став ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Вільно володів німецькою, французькою, італійською, грецькою, латинською і староєврейською мовами.

1899 р. папа Лев XIII затвердив рішення про іменування Андрея Шептицького станіславівським єпископом. У Станіславові (тепер Івано-Франківськ) новий владика заснував греко-католицьку семінарію, передав до її бібліотеки понад чотири тисячі томів із власної книгозбірні. Тут сформувалася його основна мета — створення соборної української держави на засадах християнства.

У 1900 р. помер галицький митрополит Ю. Сас-Кубновський, і 17 січня 1901-го Шептицький був інтронізований у соборі св. Юра у Львові на його місце. На той час йому виповнилося 35 років. Польська влада не підтримувала нового митрополита — за українську спрямованість. Частина галицьких інтелігентів так само спершу не довіряла Шептицькому, вважаючи його за чужинця-поляка. Але за кілька років їхнє ставлення змінилося. Особливо після того, як 1904 р. в митрополита побував, ближче познайомившись із його намірами та скромним побутом, Іван Франко.

Як депутат (вірильний, тобто без виборів) галицького сойму і член палати панів австрійського парламенту, владика Андрей відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 р. Шептицький очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорщини.

Владика Андрей підтримував розвиток освіти на західноукраїнських землях. Він знав: щоб народ піднявся після тривалого гноблення, йому потрібні знання, книги, можливості для опанування різних професій. 1902 р. Шептицький заснував українську гімназію у Станіславові. 1910 р. на засіданні палати панів у Відні він вимагав відкриття українського університету у Львові.

Пожертвував значну суму на Академічний дім, де розмістилися гуртожиток і бібліотека для студентів. Сприяв школам: хліборобській у селі Коршів та садівничій у Миловащі. Допомагав дитячим садкам і сирітським притулкам, де діти могли навчатися різних ремесел. Спорудив власним коштом приміщення для гімназії "Рідна школа" для дівчаток-сиріт. Щороку організовував кампанію оздоровлення дітей із бідних родин. У спеціально поставлених для цього будиночках у Карпатах проживало по кілька тисяч дітей від чотирьох до чотирнадцяти років. Педагоги навчали їх молитов, української історії, мови, поведінки.

1928 р. за ініціативою Андрея Шептицького у Львові було засновано Греко-католицьку академію, 1929-го — Богословське товариство, 1939-го — Український католицький інститут церковного з'єднання ім. митрополита Рутського. Владика фінансував друкарні, заснував у Жовкві українське видавництво.

Багато зробив митрополит і для розвитку української культури. Він підтримував діяльність культурно-просвітницьких товариств "Просвіта", "Рідна школа", "Сільський господар". 1905 р. заснував Церковний музей (згодом перейменований у Національний музей ім. митрополита А. Шептицького), де було зібрано одну з найбільших у Європі колекцію іконопису. Митрополит передав до музею 9880 експонатів із власної колекції — стародруки, архівні матеріали, твори сакрального мистецтва, малярство та графіку.

Владика допомагав українським художникам (зокрема, придбав будівлю під майстерні М. Сосенкові та О. Куриласу), надавав стипендії молодим талановитим митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. Придбав будівлю для художньої школи Олекси Новаківського.

Українців зазвичай не приймали на роботу до польських шпиталів. 1903 р. Андрей Шептицький заснував українську лікарню — Народну лічницю, надавши для цієї справи свій будинок і 20 тисяч доларів на придбання закордонного медичного устаткування. Курс безкоштовного лікування проходили тут за рік до трьох тисяч хворих різних національностей. Медик Євген Озаркевич, один з ініціаторів створення лікарні, склав словник української медичної термінології, заснував перший український медичний журнал.

Андрей Шептицький був ініціатором заснування 1910 р. Земельного банку у Львові, який позичав селянам гроші для господарювання на придбаній землі. За власні кошти він придбав кілька панських маєтків і розпаював їх між селянами. Товариство "Сільський господар" створило на одному з таких маєтків хліборобську школу. Митрополит уперше заснував на українських землях заповідники — кедрових лісів (на горі Яйце біля села Підлютого) та степової рослинності (біля Чортової гори поблизу Рогатина), сприяв відкриттю курортів.

Надзвичайно важливою була роль Шептицького в організації національно-релігійного життя на західноукраїнських землях. За його сприяння було збудовано духовну семінарію у Львові, засновано бібліотеку Капітули у Станіславові, засновано чин св. Теодора Студита. 1913 р. владика запросив до Галичини чин редемптористів, які створили там свою гілку і прийняли східний обряд. Він домігся дозволу Ватикану на утворення двох греко-католицьких єпископств — у США й Канаді. Шептицький — автор понад ста послань до пастви, у яких він закликав до примирення, побудови сім'ї на засадах християнських цінностей і до патріотизму. Для об'єднання східних і західних українців митрополит 1906 р. організував спільну прощу до Єрусалима, в якій узяло участь понад півтисячі прочан.

Окремої розмови заслуговує екуменічна діяльність Шептицького. У 1907 та 1912 pp. він побував у Росії, згодом — у Білорусі. Заснував Російську католицьку церкву. Створив апостольський вікаріат для греко-католиків Боснії. 1907 р. домігся призначення єпископа для українців у США, а 1912-го — і для земляків у Канаді.

На початку Першої світової війни, тільки-но Львів окупували російські війська, Андрея Шептицького було заарештовано й вивезено спочатку до Києва, а потім до Росії, де владика перебував до 1917 р. — був ув'язнений спершу в Курську, а згодом у Суздальському монастирі-тюрмі як єретик і державний злочинець. Умови перебування в неволі були тяжкі, в митрополита прогресувала задавнена хвороба. Олександр Керенський і Володимир Короленко виступили в державній думі Росії з протестом проти цього беззаконня синоду.

Звільнившись після Лютневої революції 1917 p., Шептицький у березні організував у Петрограді синод Російської католицької церкви. Прибувши до Києва, він налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради. У вересні 1917 р. митрополит повернувся до Львова. 28 лютого 1918-го він виступив у палаті панів із промовою, в якій відстоював право всіх націй австро-угорської держави на самовизначення. Підтримував створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), у жовтні 1918 р. став членом Української Національної Ради ЗУНР.

У грудні 1920-го Андрей Шептицький побував у Римі, звідки вирушив до Північної та Південної Америки — відвідати тамтешніх українців. Виступав перед громадами земляків, обстоюючи ідею незалежності України. Після підписання Ризького мирного договору 1921 р. у країнах Європи й Америки вів переговори щодо надання допомоги повоєнній Галичині.

Коли 1923 р. митрополит повернувся в Західну Україну, польські власті арештували його й заслали до Познані. Звільнили владику тільки після особистого звернення папи римського Пія XI. У січні 1924 р. Андрей Шептицький повернувся до Львова, де продовжував працю, спрямовану на розвиток і зміцнення Української греко-католицькоі церкви. Започаткував унійний рух в Англії.

Докладав багато зусиль, щоб консолідувати політичні сили українського суспільства для протистояння насильницькій полонізації, репресивним акціям польського уряду в Галичині та на Волині, звертався до польського уряду з вимогами припинити "пацифікацію". Захищав права православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя й Посяння. Був автором листа (від 2 серпня 1938 р.) з протестом проти злочинного порушення прав віруючих на цих землях. Підготував звернення до папи Пія XI, після чого польська влада припинила нищення українських православних церков. 24 липня 1933 р. спільно з єпископами підготував і оприлюднив послання, в якому було засуджено штучний голод на підрадянській Україні.

У вересні 1939 р. Шептицький вітав проголошення Карпатської України — незалежної держави на землях Закарпаття. Невдовзі в Галичину вступили радянські війська. Розпочалося жорстоке переслідування УГКЦ й усього українського взагалі. Представники нової влади закривали навчальні заклади, монастирі, забороняли церковні видання, тисячами ув'язнювали й розстрілювали населення. У родовому маєтку Шептицьких у Прилбичах 27 вересня енкаведисти розстріляли митрополитового брата Лева разом із тринадцятьма членами сім'ї та челяддю.

Митрополит Андрей, на той час уже прикутий хворобою до крісла, продовжував відстоювати права співвітчизників і церкви. Спершу він сприйняв вступ німецьких військ на територію України з оптимізмом. Коли з початком радянсько-німецької війни у Львові членами ОУН був проголошений Акт відновлення Української держави, Шептицький вітав із цією подією вермахт у листі від 1 липня 1941 р. Це привітання надрукували окупаційні газети. Проте у грудні того ж року в листі "До духівництва" митрополит визнав свої сподівання помилковими. У лютому 1942-го — коли здавалося, що нацизм переможе, — в листі до Гіммлера він закликав не вбивати євреїв і не залучати до цього українців. Просив докласти зусиль до припинення злочинів у листах до Гітлера та папи Пія XII. Він єдиний із церковних діячів світу наважився звинуватити Гітлера у вбивствах євреїв. Нацистський уряд видав наказ про арешт митрополита, в соборі св. Юра було здійснено обшук. Проте арештовувати Шептицького не стали, побоюючись посилення опору серед народу.

Значна кількість євреїв переховувалася у греко-католицьких монастирях, а також у митрополичій резиденції. Тут перебували рабин Лілієнфельд із Підгайців, Хамаїдес із Катовіце, Давид Каган із сім'єю зі Львова та ін. Загалом митрополит з ігуменами та монашками врятували життя більш як чотирьом сотням євреїв. 1973 р. у столиці Ізраїлю Тель-Авіві на знак вдячності було встановлено пам'ятник митрополитові Шептицькому.

21 листопада 1942-го владика Андрей опублікував пастирського листа "Не убий", де закликав українські політичні сили до примирення засудив політичні вбивства всередині українства й деморалізуючий плив підтримки цих злочинів певними політичними колами, попередив про відлучення від церкви їх організаторів і виконавців. "Дивним способом обдурюють себе й інших ті, хто вважає, що політичне вбивство не є гріхом. Нібито політика мала б звільнити людину від обов'язку додержування Божих Заповідей і виправдовувати ниці дії, противні людській природі. Це не так, — писав у посланні митрополит. — Християнин зобов'язаний додержувати Божі Заповіді не тільки в житті приватнім, але також у житті політичному і громадському. Людина, що проливає невинну кров свого ворога — політичного противника, — це такий самий убивця, як той, хто вбиває з метою пограбування. Він так само заслуговує на Кару Божу і прокляття Церкви".

Митрополит Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України — і греко-католиків, і православних, — довкола Київського патріархату в єдності з Ватиканом. Він зазначав, що й Російська імперія, і Річ Посполита завжди використовували свої церкви для асиміляції українців. Нова церковна унія, за якої збереглася б православна обрядовість, на думку Шептицького, могла дати значний поштовх для України. У листі до українських православних архієреїв у грудні 1941 р. митрополит писав: "Серед незгод, що розділяють українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. Безперечно, релігійна єдність була б могутнім поштовхом до національної єдності." Проте задум митрополита на той час не знайшов розуміння ні в ієрархів обох церков, ані у представників інтелігенції.

Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 р. й похований у соборі св. Юра у Львові.