Роман Шухевич

Біографія

"Українська Головна Визвольна Рада. Головне командування Української Повстанської Армії та Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях діляться з кадрами визвольного підпілля та з усім українським народом болючою вісткою про те, що ранком 5 березня в селі Білогорщі біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Секретаріату УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич — Роман Лозовський — Тарас Чупринка — Тур".

Це повідомлення підпільно поширювалось серед бійців УПА та членів ОУН на західноукраїнських землях, серед земляків за межами України, по всьому світу. Співвітчизники зустріли звістку про загибель Романа Шухевича з глибоким сумом. Радянська влада святкувала перемогу над одним зі своїх найпереконаніших ворогів. Очолювані ним повстанці кілька років боролися проти німецьких і більшовицьких окупантів за українську державу.

Роман Шухевич народився 30 червня 1907 р. у Львові. Дитинство провів у містечку Краківці Яворівського повіту на Львівщині. У 1914 р. родина Шухевичів переїхала до Кам'янки-Струмілової (нині Кам'янка-Буська). Там Роман закінчив початкову школу і став свідком подій Першої світової та українсько-польської (1918—1919) воєн.

Батько, Йосип-Ярослав, був юристом високого класу, активним політиком. І він, і мати Євгенія відомі також як культурно-просвітянські діячі. Крім Романа, в них було ще двох дітей — Юрій і Наталія.

Галицький священицький рід Шухевичів знаний із XVIII ст. Його представники відігравали важливу роль у культурному й політичному житті краю. Дід Романа, Володимир, — професор, педагог, громадський діяч, етнограф, автор п'ятитомної "Гуцульщини" та багатьох інших наукових праць. Бабуся Терміна — знана громадсько-культурна діячка, організатор жіночого руху в Галичині. Саме в них Роман жив під час навчання у Львівській академічній гімназії з 1917 по 1925 р.

По її закінченні юнак вступив до політехніки в Данцигу (Гданську), через рік перевівся до Львівського політехнічного інституту на будівельно-архітектурний факультет. Того ж року вступив до Української військової Організації (УВО). У 1928—1929 pp. Шухевич служив у польській армії, пройшов школу підхорунжих, де вивчав артилерійську справу. До іспитів не був допущений із політичних мотивів. Пізніше свою військову кваліфікацію підвищував на спеціальних старшинських курсах у Данцигу, Берліні, Чехії, куди виїздив за завданнями УВО та ОУН.

Бувши з 1930 р. бойовим референтом на західноукраїнських землях, Шухевич став одним із керівників саботажної акції проти польських окупантів у відповідь на колонізацію українських земель. Польський уряд розгорнув так звану "пацифікацію" ("замирення"), тобто, розправу з українським населенням. Вона не давала очікуваних наслідків. Навпаки, непокора українців набула масового характеру. Заарештований у 1934 р. після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, Роман Шухевич був ув'язнений у концтаборі Береза-Картузька, хоча прямих доказів його участі в замаху не було. В 1936 р. на відомому процесі проти оунівців у Львові йому присудили чотири роки позбавлення волі. У 1937-му він був звільнений за амністією.

Нелегально перейшовши разом з іншими націоналістами в 1938 р. до Карпатської України, Шухевич допомагав створювати її збройні сили (Карпатську Січ) і захищав щойно створену там незалежну українську державу від угорських агресорів.

У 1939—1940 pp. він працював референтом зі зв'язків з українськими землями, приєднаними до СРСР. У 1940—1941 pp. входив до складу Проводу ОУН(Б). У 1941 р. став крайовим провідником ОУН на українських землях, що увійшли до німецького Генерал-Губернаторства. Водночас працював у військовому штабі ОУН, брав участь в організації курсів підготовки бойових кадрів. Від червня 1941-го був заступником командира новосформованого українського батальйону "Нахтігаль".

С. Бандера писав: "Політичний смисл творення українського військового відділу у співдії з німецькою армією полягав у тому, що він теж мав заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на її території не стоїть пасивно, тільки сама бореться за свою самостійність... На випадок дружньої постави Німеччини до України, курінь ДУН (Дружини українських націоналістів) мав бути зав'язком регулярної армії Української Держави".

30 червня 1941 р. німецькі війська заволоділи Львовом. Разом із ними до міста увійшов і "Нахтігаль". Історики СРСР довгий час експлуатували твердження, нібито він був причетний до вбивства десятків діячів науки, техніки, мистецтва, — незважаючи на те, що на Нюрнберзькому процесі саме радянський прокурор оголосив документ Надзвичайної державної комісії "Про злочини німців на території Львівської області", в якому було констатовано, що їх скоїло гестапо, а не хто інший.

Під час відступу радянських військ у 1941 р. органи НКВС розстріляли в західноукраїнських містах тисячі в'язнів, зокрема і членів ОУН. Сотні тіл знайшли у львівській тюрмі. Було вбито і Шухевичевого брата Юрія.

Не дивно, що бандерівці у складі легіону брали на фронті реванш. Вони пошкоджували лінії зв'язку в прикордонній смузі, обстрілювали частини, що відходили на схід. У складі німецьких військ "Нахтігаль" дійшов до Вінниці. Після ліквідації фашистами проголошеного у Львові Українського державного правління й арешту провідних оунівців, зокрема С .Бандери та Я. Стецька, батальйон відмовився воювати і його відкликали з фронту. З особового складу "Нахтігаля" й "Роланда" сформували на контрактній основі поліцейську частину, яку відправили до Білорусі охороняти тилові комунікації вермахту. Командиром нового батальйону став Ю. Побігущий, його заступником — Р. Шухевич. По закінченні контракту підрозділ розформували.

Після заборони діяльності українського уряду нацисти почали переслідувати членів ОУН(Б). У вересні 1941-го М. Лебідь, який перебрав керівництво бандерівським рухом в Україні, провів Першу конференцію, що ухвалила продовжувати розпочату урядом діяльність, розгорнути широку пропаганду визвольної боротьби, поширювати акти проголошення української державності на східноукраїнських землях. Було категорично відкинуто й розвінчано німецьку земельну реформу, проголошено підготовку до активної боротьби проти німецьких окупантів і радянських партизанів, наказано збирати зброю, вести вишкіл нових кадрів для боротьби за українську державу.

Із цією метою створили старшинську школу в Мостах, поблизу Львова, та підстаршинську в Поморянах, курси радистів, санітарної служби тощо. Кожен провідник ОУН мав пройти мінімум підстаршинського навчання. На всій території впливу ОУН формувалися боївки і збройні загони, до яких широко залучали не членів організації. Перед ними стояло завдання захищати українське населення від "сваволі німецьких, більшовицьких та польських грабіжницьких банд".

Крах надій на здобуття української держави у співпраці з Третім рейхом змусив ОУН(Б) зайняти антифашистську позицію. У квітні 1942 р. пройшла Друга конференція, на якій було вироблено програму діяльності організації в нових умовах. У час, коли збройні сили СРСР зазнавали величезних утрат, а німецька армія здобувала значні успіхи, оунівці прогнозували перемогу Гітлера. Вона означала б, що виборювати українську незалежність доведеться в Німеччини. Постанови Другої конференції націлювали на підготовку до збройної національно-визвольної боротьби.

Провід ОУН(Б) створив на місцях мережу військових референтів. Із осені 1942 р. під їхнім керівництвом формувалися збройні загони.

Займаючись суто військовими справами, Шухевич залишався членом Проводу ОУН(Б), хоча й недостатньо брав участь у його діяльності. В січні 1943 p., уникнувши арешту після розформування українського легіону, він прибув до Львова й очолив військову референтуру ОУН, замінивши пораненого гестапівцями під час спроби арешту Д. Маївського. За ініціативою Шухевича у Львові в лютому 1943 р. відбулася Третя конференція ОУН(Б). Було прийнято рішення активізувати боротьбу проти німців, російських партизанів і польських збройних формувань.

На той час Провід ОУН(Б) уже розумів, що Німеччина програє війну і в Україну знову повернеться радянська влада. Навесні 1943 р. обрали Бюро Проводу у складі М. Лебедя, Р. Шухевича і Д. Маївського. Шухевичу було присвоєно військове звання майора, доручено реорганізувати Крайовий військовий штаб (КВШ) у Головний військовий штаб (ГВШ).

Члени похідних груп ОУН(Б), які прибули у Східну Україну, швидко переконалися, що з програмою інтегрального націоналізму успіхів тут не здобудеш. Народним масам Наддніпрянщини малозрозумілою була їхня пропаганда. Тутешнє населення цікавив насамперед економічний та політичний устрій: якою буде держава, яким місце в ній простого громадянина. Провід вирішив переосмислити свою доктрину в дусі реалій східноукраїнських земель. У серпні 1943 р. під охороною УПА в тилу німецьких військ відбувся Третій надзвичайний великий збір ОУН (Б), на якому було переглянуто ідейно-політичні положення Краківського збору, визначено соціально-економічну платформу організації, ухвалено принцип колегіальності рішень.

Було задекларовано свободу діяльності політичних і громадських організацій, слова, друку, думки, переконання, віри і світогляду. "Українська народна влада, — було сказано в постановах збору, — спрямує всі економічні ресурси та всю людську енергію на побудову демократичного (нового) державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу". Було визнано право нацменшин розвивати власну культуру. Критичному перегляду піддали програмові положення ОУН, зокрема принцип однопартійності.

Бюро Проводу сформували із трьох осіб: Р. Шухевича (голови), Д. Маївського та Р. Волошина. Збір прийняв рішення призначити Шухевича головним командиром УПА.

У серпні 1943 р. на окупованій території України розповсюджували звернення під назвою "За що бореться Українська Повстанська Армія". Було наголошено, що її мета — щоб кожна нація жила вільним життям у власній самостійній державі, що УПА "проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької "Нової Європи".

У зверненні було сформульовано програмні позиції, зокрема зазначено, що УПА — проти будь-якої експлуатації. В майбутній українській державі існуватиме індивідуальне й колективне користування землею залежно від волі селян, велика промисловість буде національно-державною власністю, а дрібна — кооперативно-громадською. УПА ставила мету: домагатися участі робітників у керуванні заводами та прибутках підприємств, фахового, а не комісарсько-партійного принципу керівництва, восьмигодинного робочого дня, справедливої оплати праці, свободи профспілок, добровільного об'єднання в артілі.

Цікаво, що аналогічне звернення, надруковане російською, було підписано: "Центральный Комитет Организации Украинских Националистов", тобто так, як підписував свої звернення та листівки ЦК КП(б)У. Ймовірно, що це звернення поширювали серед населення сходу України та червоноармійців.

Наприкінці 1943 р. Шухевич запропонував створити Головне командування УПА для охоплення боротьбою всієї території України. 27 січня 1944-го відбулося засідання Проводу ОУН, на якому Шухевичу присвоїли звання підполковника. Майор Д. Грицай, бувши військовим референтом Проводу ОУН, став начальником штабу УПА. Завдяки вмілому керівництву командування були утворені три Крайові військові штаби: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, які, у свою чергу, поділялися на штаби військових округ.

У результаті пропагандистської роботи серед представників народів СРСР уже влітку 1943 р. в лавах УПА було сформовано збройні частини грузинів, вірменів, азербайджанців, татар та ін. У листопаді 1943 р. за ініціативою Шухевича й під охороною УПА відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії. В ній узяли участь 39 делегатів, які представляли 13 народів, що входили до складу СРСР. Було обговорено питання про міжнародну політичну обстановку, відзначено, що сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом та російським більшовизмом — загарбницька, за світове панування, новий переділ матеріальних багатств, поневолення нових народів та їх експлуатацію.

На конференції прийняли рішення створити спільний Комітет народів Східної Європи і Азії, "який координував би всі національно-революційні сили цих народів, виробив єдину лінію боротьби з спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дав гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів".

У зв'язку з активізацією боротьби УПА очолюваний Шухевичем Провід ОУН на західноукраїнських землях дійшов висновку, що необхідно заснувати єдине політичне керівництво для всієї визвольної боротьби в Україні — український підпільно-революційний уряд. Він, на думку Шухевича, мав бути продовженням Українського державного правління, створеного 30 червня 1941 р. у Львові Проводом ОУН(Б) й ліквідованого німцями. Керівництво ОУН вважало дії окупантів неправомірними, тож його функціонування припинилося тільки після арешту членів правління. В новій історичній ситуації український уряд мало бути відновлено. Тож наприкінці 1943-го Шухевич як головний командир УПА й голова Бюро Проводу ОУН (Б) запропонував створити Ініціативний комітет для вивчення цього питання. Впродовж трьох місяців члени комітету вели переговори з різними українськими політичними партіями, організаціями та діячами.

Перший великий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) відбувся 11—15 липня 1944 р. поблизу села Недільна на Самбірщині під охороною підрозділів УПА. В ньому взяли участь 20 чоловік, інші з різних причин не мали цієї можливості.

Серед засновників УГВР було десять делегованих ОУН, решта представляли північно-західні землі та Наддніпрянщину. На зборі було сформульовано і схвалено основні законодавчі документи УГВР — "Устрій", "Платформу" та "Універсал". Обрано Президію УГВР: К. Осьмак — президент, В. Мудрий, І. Гриньох та І. Вовчук — перший, другий і третій віце-президенти, Я. Біленький — генеральний суддя, Р. Шухевич — голова Генерального секретаріату та генеральний секретар військових справ, М. Лебедь — генеральний секретар закордонних справ, Р. Волошин — генеральний секретар внутрішніх справ. Великий збір ухвалив присягу вояка УПА, інші документи.

У лютому 1945 р. Шухевич скликав спеціальну конференцію, на якій обговорювали питання про керівництво ОУН. Було переобрано Бюро Проводу: С. Бандера — голова, Р. Шухевич — заступник, Я. Стецько — член Бюро Проводу. Конференція ухвалила, що С. Бандера, як провідник усієї ОУН, повинен залишатися в еміграції, щоб уникнути репресій із боку МДБ; Р. Шухевич — заступник С. Бандери — діяти в Україні й очолити Провід ОУН на українських землях.

По закінченні війни постало питання про подальшу долю УПА. Було два варіанти: відступити за межі України або залишитись і продовжувати нерівну боротьбу за незалежну державу. Вирішальне слово належало головному командиру армії Романові Шухевичу. Протистояти величезній збройній силі — це була певна смерть. Як свідчать його соратники, він не плекав ілюзій, не сподівався на легкий шлях боротьби в підпіллі проти могутньої тоталітарної системи. Чітко усвідомлював, що боротьба йтиме не на життя, а на смерть, але знав, що відступ був би капітуляцією, а тому слід стояти на полі бою до кінця. Шухевич говорив, що народ, який став "до боротьби за свободу свого життя, за повний вияв своїх сил і спроможностей, який дозрів до державного життя, мусить продовжувати визвольну боротьбу аж до остаточної перемоги".

Прийнявши тверде рішення продовжувати боротьбу, Шухевич доклав чимало зусиль, щоб умовити свою дружину виїхати з дітьми на Захід. Але вона рішуче відмовилась, мотивуючи це тим, що український народ страждає, тож і вона нестиме тягар боротьби, як його несуть жінки, матері й сестри вояків УПА. Родина "ворога народу" й "буржуазного націоналіста" зазнала ув'язнень, заслань, принижень, як і мільйони інших сімей репресованих сталінським режимом. Зразу ж після вступу радянських військ до Львова її заарештували й заслали в Сибір.

Основні настанови щодо подальшої боротьби УПА було викладено в "Декларації Проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення другої світової війни в Європі", виданій у травні 1945 р. Проаналізувавши міжнародну обстановку і становище українського народу, керівництво ОУН на чолі з Романом Шухевичем наголошувало, що головним ідейно-політичним підґрунтям діяльності ОУН та УПА залишається ідея самостійної української держави. У "Декларації" було визначено, зокрема, позицію ОУН-УПА щодо росіян та інших народів СРСР. Провід вважав, що сталінський режим завдав і завдає багато горя самому російському народу, подібно до того, як нацисти привели до трагічного кінця німецький народ. Самі росіяни теж є поневоленим народом. Керівники ОУН-УПА й, зокрема, Роман Шухевич неодноразово наголошували, що вони борються проти системи, а не проти російського народу.

Проти УПА було кинуто численні спеціальні частини НКВС, регулярні війська. Її підрозділи зазнавали тяжких утрат. Проте, як було зазначено в постановах, прийнятих на конференції ОУН(Б) в червні 1946 p., український революційний рух, витримав масовий терор радянських військових сил. Окупантові не вдалося ні знищити Організацію українських націоналістів, ані залякати народ репресіями і змусити його відмовитися від боротьби.

Щоб уникнути жертв у відкритій війні, конференція прийняла рішення перейти на підпільні форми діяльності. В липні того самого року було видано "Відозву Головного командира до УПА", в якій генерал Роман Шухевич (це звання присвоїли йому постановою УГВР від 9 лютого 1946 р.) характеризував ситуацію і закликав бійців перейти на підпільну тактику. Було розформовано регулярні сотні й курені УПА, створено підпільні групи, які розгорнули бойові дії методом раптових нападів на представників радянської влади, адміністративні органи СРСР.

Боротьба набувала дедалі жорстокішого характеру. В 1947 р. на території восьми західноукраїнських областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, головним чином боїв підпільних груп із підрозділами МВС-МДБ.

На той час радянська влада почала форсувати суцільну колективізацію в західноукраїнському регіоні. Під час організації колгоспів застосовували грубий натиск, залякування, репресії. Органи МВС-МДБ практикували фальсифікацію карних справ, прилюдні страти, демонстрували трупи вбитих повстанців, ніби для "упізнання" рідними та близькими, тощо.

Документально підтвердженими є факти, що МДБ для виявлення націоналістичного підпілля широко застосовувало так звані спецгрупи, які діяли під виглядом воїнів УПА, влаштовуючи масові безчинства серед населення. Від березня 1945 р. в Тернопільській області діяла така провокаторська група під командуванням майора держбезпеки Соколова у складі 60 чоловік. Вона маскувалась під контрольний відділ Служби безпеки ОУН. Її членів відзначили нагородами "за боротьбу з українсько-німецькими націоналістами". Видаючи себе за бандерівців, члени групи катували місцевих жителів, звинувачуючи їх у зв'язках з органами МДБ, яким вони нібито видавали членів ОУН і УПА. Населення постійно тероризували наскоками, облавами підрозділів МВС-МДБ.

Від лютого 1944-го до кінця 1945 р. в західних областях було проведено 39 773 чекістсько-військові операції і вбито 103 313 воїнів ОУН-УПА. Боротьба була надзвичайно жорстокою. За даними історика Петра Мірчука, в 1947—1948 pp. підрозділи УПА вступили у 2 328 боїв та збройних сутичок із частинами та групами МВС-МДБ, озброєними членами партійно-адміністративних органів, винищувальними батальйонами та іншими підрозділами. Війська МВС-МДБ, регулярні частини Червоної армії блокували цілі райони, села, намагаючись ізолювати регіони, де діяло збройне підпілля, щоб голодом примусити українських повстанців вийти з лісів. Суворо карали всіх, хто симпатизував, допомагав УПА, не кажучи вже про сім'ї повстанців. Їх вивозили до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію. В 1944—1951 pp. було депортовано 65 906 родин, у яких налічувалася 203 661 особа. Тяжких утрат зазнавали обидві сторони. За деякими даними, в Західній Україні внаслідок репресій радянської влади в 1944—1952 pp., загинуло 300—400 тисяч чоловік. Зі свого боку Служба безпеки ОУН здійснила 14 500 диверсій і актів терору проти більшовиків та їхніх прибічників. Загинуло близько 30 тисяч партійних, радянських працівників, до 25 тисяч військових.

У радянській історичній літературі досить багато місця відведено питанню про співпрацю УПА з німцями в період, коли Червона армія перехопила ініціативу й почала відвойовувати окуповану територію. Як видно з документів, що стали відомі останнім часом, домовленості окремих військових угруповань УПА з окремими військовими з'єднаннями вермахту справді існували. Німці були зацікавлені у тактичному співробітництві з УПА, зокрема, хотіли отримувати розвідницькі дані про радянські війська й партизанів. Проте ніяких політичних угод із повстанцями вони не укладали.

Командири окремих формувань УПА прагнули одержати від гітлерівців зброю, медикаменти, радіоапаратуру. Вони не йшли на поступки в головному питанні: про необхідність незалежної української держави. Командування 13-го німецького корпусу, яке в січні 1944 р. вело переговори з одним із командирів УПА, зробило невтішний висновок: "Збройні сили УПА борються за вільну й незалежну Україну і фанатично вірять, що зможуть досягти цієї мети. Їхніми ворогами є німці й росіяни. Вони погоджуються зараз іти з нами на переговори тому, що в даний момент вони вважають найнебезпечнішими росіян. З огляду на їхню ненадійність, не може бути й мови про якесь спільне діяння з УПА на дальшу перспективу. УПА також відмовляється воювати на боці німецького вермахту".

ОУН(Б) та її Повстанська армія виступали з державницьких позицій. На окупованій німцями території вони створили величезну інфраструктуру, яка охоплювала своїм впливом усі західноукраїнські землі і спиралася на підтримку українського населення. Це була фактично підпільна держава з її власними органами й законами, що виражала волю національно свідомої частини українського народу в боротьбі за незалежність.

З метою врегулювання суперечок у середовищі ОУН(Б), зокрема в Закордонних частинах ОУН, очолюваних С. Бандерою, Роман Шухевнч у жовтні 1949 і в липні 1950 р. надіслав керівникам ОУН за кордоном два документи — "Роз'яснення Проводу ОУН на українських землях щодо деяких ідеологічних, програмових і політичних питань" та "Становище Проводу ОУН на українських землях до різних спірних питань за кордоном". Зокрема, окреслюючи своє ставлення до спірного питання про державний устрій майбутньої незалежної України та ідеї демократії в сучасній політичній і революційній роботі, він писав: "Ми боремося за те, щоб внутрішній лад в Українській Державі був побудований на здорових демократичних засадах. Ми за справжні вільні вибори, за свободу політичних і громадських організацій, за правдиву свободу слова, друку, зборів, релігії і переконань, за незалежні суди, за справжній захист прав людини... В той же час ми проти форм розкладової демократії, яка призводить до знесилення державної влади, ставлення партійних інтересів вище загальнонаціональних. До занепаду політичної культури, деморалізації народу, до розрушення основ, на яких будується здорове суспільство і сама демократія, що в результаті закінчиться або поневоленням народу, або тоталітаризмом всередині країни".