Олена Теліга

Біографія

Серед прекрасних жінок рідко трапляються прекрасні поетеси. Вона була винятком із цього правила. Її вродою захоплювалися друзі й вороги — від теоретиків українського націоналізму до білогвардійських емігрантів. Зрештою, комплімент чудовій зовнішності Олени Теліги зробив постфактум навіть один із гестапівців, які розстріляли її в Бабиному Яру.

Олена Шовгенів — таке було її дівоче прізвище — народилася в Санкт-Петербурзі (за іншими версіями, в Іллінському або Єсентуках). Батько, Іван, відомий інженер-гідротехнік, був родом з околиць Слов'янська (нинішня Донеччина). Під час революційних подій став міністром в уряді Української Народної Республіки, а ще пізніше, вже в еміграції, — ректором Української академії в Подебрадах (Чехія). Мати, Лідія, походила зі священицького роду з Поділля. Сама поетеса днем свого народження називала 21 липня 1907 p., хоча в деяких джерелах трапляються й інші дати.

Дівчинка мала гувернантку, яка навчала її іноземних мов. Щоліта вирушала з батьками в мандри — на Кавказ, до Фінляндії, до Святих гір над Сіверським Дінцем. Була надзвичайно жвавою: згодом любила згадувати, як маленькою на котромусь дитячому святі в антракті втекла від мами й, самотужки вибравшись на сцену, продекламувала там віршик, зірвавши заслужені оплески.

Змалку багато читала. Науку сприймала з великою охотою, хоча іноді й допікала гувернанткам та вчителям надмірною непосидючістю. Віршувати почала ще дитям. До певної міри парадоксально, але, навчаючи доньку французької, німецької та російської мов, батьки не дбали про те, щоб вона вміла говорити своєю, українською. Пізніше вона їм за це дорікала.

У Києві Олена опинилася десятирічною, коли Іван Шовгенів обійняв професорську посаду в столичній політехніці. Була зарахована до приватної гімназії Олександри Дучинської. Починався 1917/1918 навчальний рік...

Українську революцію батьки сприйняли з великим піднесенням і поринули у вир боротьби. Щоправда, тепер вони приділяли менше часу дітям, і тим спершу було невтямки, що ж діється навколо. Коли Київ захопили червоноармійці Муравйова, батько, на той час уже міністр УНР, з усім урядом був евакуйований. Тоді ж сім'ю покинув і старший брат, який пішов до лав Української армії.

З російськомовними незнайомцями дружина міністра розмовляла підкреслено українською, але до власних дітей продовжувала звертатися по-російськи. Зрештою, бували в тогочасному Києві й чудніші лінгвістичні казуси. На все життя запам'ятала Олена радісного вершника з чорним шликом на шапці, який мчав від Хрещатика, вимахуючи пістолем, і на запитання "що таке?" та "що сталося?" гордо гукав: "Наконец опять бьем русских!". Яких саме "русских" він мав на увазі — червоних чи білих — тепер уже сказати важко, але дівчинці, теж російськомовній, кавалерист сподобався. В душу малої гімназистки Україна входила спочатку революцією, а вже потім — мовою...

По закінченні громадянської війни міністр Шовгенів та його старший син опинилися в еміграції, а мати з Оленою, молодшим хлопцем і небезпечною репутацією "дружини петлюрівця" залишилася в голодному червоному Києві.

На початку двадцятих вона відважилась пробиватися за кордон, до батька. Доїхавши поїздом до Вінниці, вони натрапили на перевірку документів і були заарештовані. Коли їх нарешті відпустили — вирушили пішки до Кам'янця-Подільського, де мали рідню та знайомих. Сподівалися, що ті допоможуть якось пробратися на Захід. Територія України в міжвоєнний період була розділена між різними державами, тож із міста над Смотричем, нещодавньої тимчасової резиденції уряду УНР, було тоді рукою подати до володінь як Польщі, так і Румунії.

З батьком Олена Шовгенів зустрілася в осередку інтернованих українців у Тарнуві, неподалік Кракова (Польща). У 1924 р. родина переїхала до більш гостинної Чехословаччини, в Подебради. На той час там зібралося вже досить багато інтелігенції з колишньої УНР. Діяла навіть Українська академія, що випускала інженерів, технічних спеціалістів різного профілю.

Рідною мовою дівчина остаточно оволоділа вже в Чехії. Після однорічних курсів вона склала екстерном шкільний іспит, до якого входило шістнадцять дисциплін. Тут — іще один невеличкий парадокс. На "відмінно" з них усіх оцінено було чотири: алгебру, геометрію, тригонометрію, аналітику та доповнюючі відділи алгебри (це, уявіть собі, в поетеси!). А вже восени 1925-го Олена стала студенткою історико-філологічного відділу Українського педагогічного інституту в Празі. Подебради і Прага були тоді, без перебільшення, духовними столицями української еміграції на Заході.

Невдовзі дівчина познайомилася з Михайлом Телігою — "студентом лісового відділу, старшиною Української армії, бандуристом та співаком", як охарактеризував його хтось із їхніх спільних знайомих по навчанню. Родом він був із кубанських козаків, зі станиці Ахтирської. Через нього Олена ближче заприязнилася з колом яскравих особистостей, до якого належали Василь Куриленко, Микола Сціборський, поети Євген Маланюк, Юрій Дараган, Леонід Мосендз — з останнім вона, до речі, спілкувалася й до того, а пізніше присвятила йому вірш "Лист". Це середовище було не лише витончено-інтелектуальним, а й глибоко патріотичним.

Олена вийшла заміж за Михайла Телігу, почуваючи не лише кохання, а й духовну гармонію. Обоє мали спільне прагнення щось робити, аби повернути собі й тисячам інших вигнанців утрачену Вітчизну.

1922 р. у Львові почав виходити редагований Дмитром Донцовим "Літературно-Науковий Вісник", і Олена стала одним із його авторів.

1929 р. померла мати. Тоді вона, закінчивши навчання, переїхала з чоловіком до Варшави, куди іще раніше переселилися батьки. Цей період був для неї тяжким: безробіття, матеріальна скрута, вороже ставлення місцевого населення.

Розрадою залишалося родинне життя. Світогляд Олени був принципово "нетеперішнім" у тому плані, що вона сприймала чоловіка не як опонента жінки, з яким слід боротись, а як людину, зобов'язану бути прикладом у боротьбі за спільну справу:

Інший позитивний момент цього періоду — поетеса опинилася в кордонах однієї держави (хоча на той час і ворожої до українців) із редакцією улюбленого журналу — "Літературно-Наукового Вісника". Познайомилася з Д. Донцовим — надзвичайно цікавою і авторитетною для неї людиною, яка справила певний вплив на її погляди й поетичну творчість. Відтепер вони стали друзями. Йому поетеса присвятила вірш "Без назви":

У тридцятих роках про Олену говорили як про рівну представникам "Вісниківської квадриги" — чотирьом поетам, котрих українське емігрантське середовище визнавало поза конкуренцією. Це були О. Ольжич, Є. Маланюк, Л. Мосендз і Ю. Клен.

У Варшаві вона працювала шкільною вчителькою. Брала активну участь у літературних акціях, агітувала, проповідувала українські національно-патріотичні ідеї, охоче спілкувалася з молоддю, була улюбленою гостею місцевої Української студентської громади. Тут її вже сприймали як старшу, як наставницю.

У творчості Олени є багато що від "чистого мистецтва". Постсимволізм (чи, згідно з іншими авторами, пізній символізм) був характерний для українських поетів, які сформувались у Празі. Водночас поза увагою поетеси не проходили й колізії тогочасної політичної боротьби українців, поневолених Польщею, в якій вона жила. Так, надрукувала у "Віснику" вірш "Засудженим", присвячений Біласові й Данилишину — членам ОУН, яких польський суд прирік до страти. Проте її твір аж ніяк не схожий на агітку:

Олена Теліга — одна з небагатьох поетів (і не лише українських), які практично ніде не спекулювали словом, не кидали його на вітер. Навіть самій свідомо піти на смерть їй виявилося легше, ніж заримувати бодай одне ура-патріотичне гасло... Ще один із парадоксів Олени — вона залишила по собі десь до сорока віршів, але її поетичної слави стало б на кількох авторів із багатотомними виданнями.

Були спроби прорадянської агентури заангажувати її в деякі видання, створювані спеціально, щоб розколоти національно й патріотично настроєних діячів української культури на Заході, посіяти ворожнечу між ними, проте заманити її нікуди так і не вдалося.

На початку 1939 р. О. Теліга, як і більшість емігрантської інтелігенції, з радістю й хвилюванням вітала проголошення Карпатської України — незалежної держави, що, всупереч фашистським Берліну й Будапешту, постала на землях Закарпаття після падіння Чехословаччини. Проте в березні ця "Україна в мініатюрі" була задушена угорськими окупантами. В польському середовищі тим часом панувало передчуття небезпеки. Посилилися переслідування українців, підозри, що вони підтримають ворога свого ворога — тобто німців. Антиукраїнство стало відчутнішим і на побутовому рівні.

1 вересня, початок Другої світової війни, поетеса зустріла у Варшаві. Літаки люфтваффе бомбардували місто не менш як півтора десятка разів щодня. Зусібіч виднілися заграви пожеж. На шостий день війни по столиці била вже німецька артилерія, на вулицях споруджували барикади, рили рови. Перед очевидною небезпекою смерті Теліга проявляла залізну витримку, незважаючи ні на що, не піддавалася паніці й не зраджувала своїх звичок мирного часу. Бомбосховища в будинку не існувало, тож із початком кожного чергового нальоту вона виходила до брами — завжди спокійно й неодмінно вбравши капелюх. "Маю нагоду перевірити себе, свої нерви, — казала вона. — Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе фронт моєї Батьківщини".

Десятого дня Варшава опинилась у німецькій облозі. Сімнадцять днів тривав вогонь із усіх видів зброї. Вулицями просто неможливо було ходити. Люди божеволіли. У паніку впадали навіть городяни з найздоровішими нервами. Поетеса трималася з олімпійським спокоєм, хоча невідомо, яких зусиль їй це коштувало, всміхалася, заспокоювала ближніх. Сусіди, які ще вчора недолюблювали українців, сьогодні називали її добрим духом дому.

Після капітуляції — зневажливо дивилася на тих варшав'ян, що ставали в чергу за німецьким супом, на жінок, які зав'язували приязні балачки з ворожими солдатами. "У 1919 році, коли німці прийшли в Україну ніби як "союзники", але стали господарями, ніколи не дозволила б мені мама, хоч я була дитиною, випробувати мого знання німецької мови в розмові з окупантом".

Одного разу вона дізналася, що до Кракова прибув Ольжич — один із поетів уже згадуваної "Вісниківської квадриги", нині член Проводу Організації українських націоналістів, який пройшов українсько-угорську війну в Закарпатті, — й вирушила туди на зустріч із ним.

Побачивши одне одного у грудні 1939-го після розлуки, двоє поетів були здивовані тим, наскільки вони змінилися з часів свого празького побуту. Тепер вони стали значно ближчі в поглядах і намірах. Продовжуючи спілкування з Ольжичем, Теліга, вступила до лав ОУН. Її діяльність в організації була пов'язана з культурою: вона займалася збиранням фондів, виділенням грошових допомог і т. ін.

Німецькі власті перешкоджали розвиткові української культури в еміграції, а ще більше — в населених українцями прикордонних землях окупованої Польщі — на Холмщині та Підляшші. Українськими могли бути лише початкові школи. Тож працювати доводилося в підпіллі. Окрім іншого, Теліга виступала з лекціями перед організаційним активом ОУН на теми культури, працювала над постачанням агітаційного матеріалу на українські землі, писала тести листівок, відозв і т. ін.

Крім того, вона уважно стежила за подіями по інший бік кордону, вивчала літературу, що надходила з УРСР, аналізувала звіти про настрої в Україні і в Червоній армії. Жила підпіллям і боротьбою. З болем у душі сприйняла розкол ОУН 1940 р. на дві окремі, мельниківську й бандерівську, організації. Напад Німеччини на СРСР — з тривогою і, водночас, зі сподіванням на те, що дві світові диктатури, гітлерівська і сталінська, вимотають одна одну у збройному протистоянні й що Україна одержить нарешті історичний шанс здобути самостійність.

Ольжича було призначено керувати роботою організації на центральних і східних землях. Культурна референтура ОУН одержала завдання, проникнувши в окуповану Україну, зв'язатися там із місцевими націоналістичними силами й агітувати народ у німецькому тилу на спільну боротьбу за незалежну державу. Теліга мала прибути спершу до Львова, а потім — до Києва. В останньому для поетеси була не просто місія підпільниці, а й щось глибше, душевніше — адже вона збиралася в місто свого дитинства, де не була майже двадцять років. Київ на її очах одного разу вже перетворився з імперської провінції на столицю держави... Чи судилося йому таке ще раз? Чи сприймуть її після такої довгої розлуки знайомі вулиці, чи сприймуть співвітчизники?

На самому початку війни вона нелегально дісталася з польської території на українську: неподалік Ярослава перейшла через річку Сян і пішки помандрувала до Львова. У другій половині липня була вже там. Місто, ще недавно їй таке симпатичне, справляло моторошне враження: свіжа пам'ять про масові розстріли, вчинені більшовиками, і поруч — гестапівські катівні. У Львові жила більш ніж скромно — без постійного помешкання, без найнеобхідніших речей, але побутові незручності хвилювали її мало — більше думалося про Київ. Зав'язувала знайомства з людьми, які прибули впродовж останніх двох років у Західну Україну зі східних земель. Намагалася перейнятися їхнім життєвим досвідом, їхніми поняттями, максимально стерти відмінності між собою і ними, що з'явилися за двадцять років емігрантського життя. Для роботи в Києві мусила знову набути "свого" вигляду. Хоча психологічно бути своєю ніколи й не переставала.

До Львова доходили повідомлення про звірства гестапо, яке в різних містах України винищувало підпільників-націоналістів. Попри те, Олену не покидало бажання йти на схід. "Коли ми, поети, — казала вона, — пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити?". В організації виникали заперечення проти того, щоб на ризиковане завдання йшла саме вона, жінка, проте втримати її не зміг навіть Ольжич.

У вересні 1941 р. вона була вже в Рівному, а 22 жовтня в'їжджала до Києва.

Місто поверталося до життя власними силами. Старалася, насамперед, його власна адміністрація, новостворена Українська Національна Рада (УНРада). Німці не допомагали — швидше навпаки. Через кілька тижнів після бойових дій Київ знову мав електрику і трамваї, радіо й телефонний зв'язок. Відновилася робота в університеті, Академії наук, почали відроджуватися преса, книговидання, запрацювали театри, готувалась до роботи кіностудія. Міська влада дбала про забезпечення населення харчами й паливом. Німці водночас заборонили українським установам організувати постачання продуктів у табори для полонених. Заарештували Червоний Хрест. Не дозволяли селянам підвозити харчі в ті ж таки табори. Полонені помирали.

Серед тих, хто прагнув нормалізувати життя, було багато і членів ОУН. Щоб ефективніше виконувати свої місії, незайве було обійняти впливові посади. Олену Телігу було обрано головою Спілки письменників. Усі відомі київські майстри слова на той час були вивезені. Лишилися здебільшого або сіренькі, або зовсім юні — які ще нічим про себе не заявили. Жили, переважно, за межею бідності, надголодь. Найтяжче було тим, які попідривали здоров'я в таборах гулагу. Постійно зверталися по допомогу — але Спілка не мала ніяких фондів. Теліга організувала при ній їдальню для нужденних. Ходила, просила, домагалася — й діставала для кожного якісь кошти.

Почала редагувати літературний тижневик "Літаври". Ця грань діяльності виявилася для неї найнебезпечнішою. Серед відвідувачів редакції траплялося чимало "талантів", які ще півроку тому на чім світ стоїть славили соціалістичну дійсність, а нині кинулися з не меншим запалом оспівувати гітлеризм. Друкувати це все в журналі Олені не дозволяла елементарна людська гідність.

Не друкувати — означало наражатися на доноси в гестапо...

Як голова Спілки, поетеса теж відстоювала інакше мистецтво. І це була ще одна причина опинитися під ударом. Незважаючи ні на що, "Літаври" (яких вийшло вже чимало номерів) залишалися журналом, на сторінках якого було сповідувано дві цінності: Україну і справжнє, високовартісне мистецтво. Видання зібрало навколо себе коло порядних і далеко не бездарних людей. Проте сила в окупованому Києві виявилася не на їхньому боці.

Фашистам не подобалося, що їх відверто ігнорують. Тим паче, насувалася нова хвиля терору. Наприкінці листопада 1941 р. гітлерівці влаштували криваві бійні в Житомирі, Базарі й Радомишлі. У Києві було заарештовано й розстріляно групу націоналістів-підпільників. У першій половині грудня заарештували редакцію "Українського слова" — Івана Рогача та ін. Професор Штепа, який очолив уже "Нове українське слово", виконуючи вказівку німців, умовляв Олену покаятися. Після її категоричної відмови "Літаври" було закрито. Тоді вона перенесла всю свою діяльність у стіни Спілки. І, незважаючи на голод, холод і цькування, все одно продовжувала триматися впевнено.

7 лютого 1942 р. Києвом прокотилася хвиля арештів серед свідомих українців. Було ув'язнено близько двохсот осіб. У неділю, 8 числа, до дверей помешкання Теліги теж прийшли гестапівці. Вона не відчинила. Виламувати двері не стали. Можна було скористатися шансом для втечі. Або й виїхати з Києва ще раніше — довідавшись про арешт Івана Рогача (адже зрозуміло було, що саме вона стане наступною). Чи, зрештою, просто не йти в понеділок до Спілки, де німці ще звечора влаштували засідку. Багато хто зі знайомих здогадувався, що саме так і буде, й попереджував її про це. Зокрема — й Ольжич. Але вона вирішила не ховатися. "На мене чекають люди, — відповіла поетеса. — Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою — їх також поарештують. Я не можу втекти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвеність". Десь через годину вслід за своєю дружиною пішов й інженер Михайло Теліга.

Заблокувавши приміщення Спілки, німці затримали всіх присутніх. Олена підбадьорювала своїх колег навіть у тій безвихідній ситуації, обіцяла, що, як начальниця, братиме всю відповідальність на себе і що всім іншим нема чого боятись. О 15-й годині всіх, хто належав до правління Спілки (за винятком одного відпущеного), автобусом відвезли до гестапо, на вулицю Короленка, 33 (за радянської влади там теж було НКВД). Михайла забрали разом із ними.

І якось удосвіта (Олег Жданович, який залишив спогади про поетесу, припускав, що це було 13 лютого, — але при тому покладався більше на інтуїцію) окупанти розстріляли в Бабиному Яру сімох осіб: Олену й Михайла Теліг, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, а також арештованих раніше Василя Кобрина і його товариша на прізвище Ігнатко.

Коли виводили — в'язні з інших камер чули крик: "Хто вийде живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!". Затим був галас конвоїрів, звуки ударів, грюкіт дверей — і все затихло. Проте ці свідки теж не назвали точної дати їхньої смерті.