Володимир Винниченко

Біографія

Володимир Винниченко широко відомий як творець нової української прози і яскравий політичний діяч часів революції та громадянської війни. Але якщо його літературні заслуги безперечні для всіх, то роль, яку він відіграв у політичній історії України, оцінено по-різному, залежно від ідейно-політичних уподобань авторів, які про нього писали. Зрозуміло одне: уявити собі українську історію початку XX ст. без його постаті неможливо.

Народився Володимир Винниченко 16 липня 1880 р. в родині колишніх кріпаків у селі Веселий Кут (нині — Григорівка) Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, неподалік сучасного Кіровограда. У десятирічному віці почав навчання в Єлисаветградській гімназії. Його матеріально підтримував старший брат, який працював у міській друкарні. Нервовий і вразливий юнак болісно сприймав свою малозабезпеченість, до якої додавалася ще й мовна відчуженість у середовищі однокласників. Міські хлопчики, переважно діти дрібних чиновників, підприємців та довколишніх поміщиків, розмовляли офіційною, хоча й багатою на українізми, російською мовою, тоді як Володимир принципово говорив по-українськи.

Відчуття власної "другосортності" в чужомовному й далекому для нього в соціальному плані середовищі змалку формувало його свідоме, підкреслене українство. З огляду на це його можна назвати типовим представником вихідців зі знедолених соціальних груп українського післяреформеного розореного села, які прагнули знань і мріяли про життєвий успіх, але болісно реагували на вимогу адаптації до російськомовного міського середовища, не приймаючи заодно соціально-економічного та політичного устрою царської Росії. За таких обставин одні з них відхрещувалися від усього рідного, а інші, горді й духовно вільні, прагнули зберегти свою самобутність.

Через конфлікт із керівництвом гімназії Винниченко після сьомого класу залишив її і вирушив мандрувати Південною Україною, перебиваючись випадковими підробітками. "Бродячий" спосіб життя розширював кругозір кмітливого й уважного до життя юнака, який намагався при кожній зручній можливості поглибити освіту.

У ті роки він довідався про марксизм, який проголошував гасло єднання робітників для скинення гніту визискувачів і побудови справедливого суспільства. Проштудіювавши теорію К. Маркса за популярними викладами у пропагандистських нелегальних виданнях, Володимир став вважати себе соціал-демократом.

У 1900 р. він екстерном склав іспити на атестат зрілості у Златопільській гімназії, а в 1901-му вступив на юридичний факультет Київського університету. Почалося поглиблене знайомство із соціальними вченнями минулого, що в очах Винниченка та більшості його однолітків, які мріяли про соціальну справедливість, блякли у променях новомодного марксизму. Як і раніше, дорогими його серцю залишались українська мова та національна культура.

Марксизм майбутній письменник сприймав у дусі австрійської соціал-демократії, яка намагалася поєднати ідеї соціально-економічної справедливості з національно-культурними цінностями. У Російській імперії на подібних позиціях стояли єврейські соціал-демократи (бундівці), яких можна було зустріти й серед марксистів Києва.

Ставши членом київського відділення формованої в той час нелегальної Революційної української партії (РУП), Винниченко розгорнув активну пропагандистську роботу серед малокваліфікованих найманих робітників міських околиць — учорашньої сільської молоді, витісненої з рідних місць до міських халуп голодом і нестатками. За цю діяльність його було заарештовано, і в 1902 р. виключено з Університету Св. Володимира, де він не встиг закінчити навіть першого курсу. Йому заборонили проживати в Києві та інших університетських містах.

Із мріями про кар'єру юриста, який відстоюватиме права й інтереси трудящих, довелося розпрощатися. Улітку 1902 р. Володимир Винниченко виїхав на Полтавщину. Там він, улаштувавшись домашнім учителем в одному з маєтків, продовжує революційну пропаганду серед селян. У грудні 1902 р. на І з'їзді РУП у Києві Винниченко увійшов до керівництва партії, але вже через кілька днів його забрали до війська. Проте молодому революціонерові бачилася огидною служба царському режимові. Не пробувши в казармі і двох місяців, 1 лютого 1903 р. він самовільно залишив військову частину і втік до сусідньої Австро-Угорщини.

Почалося нове, "європейське" життя. У Львові Володимир Винниченко близько зійшовся з галицькими націонал-демократами, включився у видавничу діяльність. Він опрацьовує твори західних соціал-демократів Ф. Лассаля, К. Каутського, П. Лафарга, роблячи їх доступними простому народові. Удосконаливши своє володіння німецькою мовою, починає перекладацьку працю, бере участь у переправленні нелегальної україномовної літератури через австрійсько-російський кордон. Тоді ж починається самостійна літературна діяльність Винниченка. 1902 p. були опубліковані його перші оповідання, які разюче контрастували з побутуючою на той час в українській літературі народницькою прозою. Молодий письменник не тільки описував картини життя простих людей — він прагнув простежити мотиви переживань, думок і вчинків, нерідко оголюючи їх дріб'язково-своєкорисливе підґрунтя, химерно переплетене з найщирішими й високими устремліннями.

З ідеалізацією народу в українській прозі було покінчено. На зміну епічним фігурам козацького минулого, селянам-бунтарям і поганьбленим, але духовно чистим селянкам прийшла "маленька людина" з усіма її "сверблячками".

На початку 1903 р. Винниченко і знайомий йому по Києву Д. Антонович, син В. Антоновича, входять до новоствореного Закордонного комітету Революційної української партії. Спільно вони редагують партійний орган РУП — газету "Гасло", яку нелегально переправляють у Російську імперію.

Під час одного з переходів кордону в липні 1903 р. Винниченка було затримано, й він постав перед військово-польовим судом за дезертирство. Майбутнє бачилося йому таким жахливим, шо він спробував укоротити собі віку, але був урятований. На початку 1904 р. його відправили в дисциплінарний батальйон, і тільки щасливий випадок полегшив його долю. За амністією (із приводу народження цесаревича Олексія) Винниченко через півроку був звільнений із "дисбату".

Знову почалося мандрівне життя революціонера й письменника. Він живе переважно за кордоном (Австро-Угорщина, Німеччина, Швейцарія, Франція), остаточно вдосконалює знання німецької та опановує французьку мову. Нелегально приїжджає до російських столиць та українських міст, найчастіше до Києва, де видається багато його творів. Напередодні Першої світової війни Винниченко написав свої найкращі художні речі, до яких можна зарахувати збірки оповідань "Краса і сила" (1906), "Маленькі оповідання" (1907), "Третя книга оповідань" (1910), а також драми "Дисгармонія" (1906), "Сходинки життя" (1907), "Великий Молох" (1907), "Чужі люди" (1909), "Базар" (1910) та ін. П'єси Винниченка йшли на сценах багатьох українських і російських театрів, маючи незмінний успіх. Повість "Чесність із собою" Винниченко почав писати українською мовою, але коли "Літературно-науковий вісник" відмовився її друкувати, передбачаючи обурення читачів її аморальністю, переробив її і закінчив уже російською, опублікувавши в журналі "Земля". Останнім значним твором Винниченка передреволюційного періоду був роман "Записки Кирпатого Мефістофеля" (1913).

Активну творчу роботу Володимир Кирилович поєднував із бурхливою політичною діяльністю. У грудні 1905 р. керівне ядро Революційної української партії, куди крім нього входили Д. Антонович, М. Порш та С. Петлюра, прийняло рішення про перейменування її на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), схвалене II з'їздом. Винниченко був обраний головою партії. Прийнята з'їздом програма, в основу якої лягли принципи Ерфуртської програми німецьких соціал-демократів, наближалася до позицій російських меншовиків. Але українські соціал-демократи намагалися поєднати принципи марксизму з увагою до національно-мовного питання, прагнучи утримувати хистку рівновагу між соціальними та національними пристрастями. Для вирішення цієї соціально-національної "квадратури кола" українські соціал-демократи поширювали тезу про "безкласовість" української нації, заперечуючи приналежність до неї представників заможних і освічених верств українського суспільства. На їхню думку, вона складалася винятково із селян та вихідців з їхнього середовища, які зберігали українську мову на рівні побутового спілкування.

Програма передбачала надання Україні широкої автономії в межах російської федеративної держави, із правом обрання власного представницького органу — сейму, що мав формувати підзвітний йому уряд.

Під час чергового нелегального приїзду Винниченка в Україну спалахнула Перша світова війна. Не маючи змоги повернутися на Захід, він мусив переховуватися в Москві, де місцева поліція мало цікавилася українськими політичними лідерами. У "першопрестольній" Винниченко під різними псевдонімами регулярно друкував публіцистичні статті й замітки в журналі "Украинская жизнь" та інших виданнях.

Лютнева революція стала для нього приємною несподіванкою. На початку березня 1917 р. він повернувся до Києва й відразу ж став однією з найпомітніших політичних постатей. Організована ним конференція УСДРП підтвердила його лідерство в партії.

У квітні 1917 р. Винниченка обрали до складу Центральної Ради, де переважали представники різних партій соціалістичної спрямованості, але здебільшого це були соціал-демократи й есери. В. Винниченко і С. Єфремов були призначені заступниками голови Центральної Ради М. Грушевського.

Своєю ініціативністю й революційним ентузіазмом Винниченко значно перевершував більшість представлених у Центральній Раді політиків. У другій половині травня він очолив українську делегацію, яка виїхала в Петроград для ведення переговорів із тимчасовим урядом про надання Україні прав автономії та визнання Центральної Ради крайовим українським представницьким органом влади.

Переговори не дали особливих результатів. Тоді, всупереч відмові тимчасового уряду піти назустріч вимогам українців, Центральна Рада, спираючись на підтримку делегатів II Всеукраїнського військового з'їзду, 10 червня 1917 р. своїм І Універсалом проголосила створення Української автономії у складі Росії. Через п'ять днів був обраний Генеральний Секретаріат Центральної Ради (зі статусом крайового уряду), який очолив Винниченко. Тимчасовий уряд мусив піти на поступки й визнати владу Центральної Ради над українськими губерніями. Автономний статус України у складі передбачуваної федеративної і демократичної Росії повинні були підтвердити установчі збори.

Як керівник виконавчого органу Центральної Ради Винниченко у другій половині 1917 р. допустив безліч помилок і не виявив належних управлінських здібностей. Боротьба за міністерські портфелі поглинала дорогоцінний час, адміністративна робота не налагоджувалася. Старий бюрократичний апарат опинився в паралізованому стані, а чиновників, які обіймали ключові посади, було усунено й замінено некомпетентними демократами. Почався розвал виробництва, зростання цін і загального невдоволення.

Після корніловського заколоту, в останні серпневі дні 1917 р. тимчасовий уряд остаточно втратив контроль над ситуацією в державі. Центральна Рада й очолюваний Винниченком Генеральний Секретаріат фактично не рахувалися з ним, що зумовило охолодження у відносинах між Києвом і Петроградом. Прагнення більшовиків до влади було очевидним. Перед небезпекою, що насувалася з боку червоних, Центральна Рада пропонувала О. Керенському допомогу, але її ініціатива залишилася без відповіді. Незабаром до Києва докотилася звістка про падіння тимчасового уряду і прихід до влади в Петрограді більшовиків.

Легітимний російський уряд упав, а законності більшовицького перевороту і влади ради народних комісарів, очоленої В. Леніним, Центральна Рада визнавати не збиралася. Обстановка дуже швидко напружувалася. Тільки завдяки рішучим діям генерала П. Скоропадського в перші дні листопада вдалося запобігти захопленню Києва збунтованими військами. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Генеральний Секретаріат, очолюваний Винниченком, було перетворено на Раду Народних Міністрів УНР. Однак перейменування вищого органу української виконавчої влади не зробило його працю більш продуктивною.

Ставка на "революційну свідомість" демагогічно прикривала нездатність нової влади організувати ефективну систему управління. Непослідовна соціальна політика, обіцянки якнайшвидшого вирішення земельного питання на користь найбідніших прошарків селянства у поєднанні із закликами самовільно не захоплювати поміщицьких земель деморалізували селянство, а дорожнеча й посилення анархії відштовхували від Центральної Ради заможні верстви населення.

Нічого не було зроблено для підтримки боєздатності військових частин, які заявили про свою вірність Україні. В обстановці загального сум'яття й настання зимових холодів солдати, а за ними й офіцери розходилися по домівках.

Винниченко як голова Ради Міністрів УНР відповідальний за подальшу трагедію України. Наявних у республіці сил та ресурсів за їх раціонального використання могло цілком вистачити для відбиття більшовицької агресії у грудні 1917 р. За винятком Харкова, Катеринослава та шахтарських районів Донбасу, вплив більшовиків був незначним, а настрої в українських військових частинах аж ніяк не можна було назвати пробільшовицькими.

Видатний письменник і енергійний партійний організатор, Винниченко виявився цілком безпомічним у справі державотворення. Соціалістичні ілюзії, так само як і наявний життєвий досвід, не дозволили йому й більшості лідерів Центральної Ради на чолі з М. Грушевським тверезо оцінити обстановку в країні і прийняти конструктивні рішення, що призвело до падіння УНР під ударами більшовиків узимку 1917—1918 pp. До фінального моменту цієї трагедії Винниченко вже був зміщений із посади голови Ради Міністрів, а влада перейшла до рук іще менш послідовних у державно-адміністративному плані українських есерів.

У середині січня, усвідомлюючи неминучість захоплення Києва більшовиками, що наступали зі сходу, Винниченко із дружиною залишив місто. Якийсь час під чужим прізвищем він переховувався в Бердянську, переживши там першу більшовицьку окупацію України. У квітні 1918-го, коли вона вже була зайнята німецькою армією, і Центральна Рада на чолі з М. Грушевським повернулася в столицю, він знову переїхав до Києва. Мандат члена Центральної Ради в нього зберігся, але він лише один раз, напередодні падіння, відвідав засідання українського парламенту.

До перевороту 29 квітня 1918 р., в результаті якого (за схвалення, але без участі німецької сторони) в Україні було встановлено помірковано-авторитарне правління П. Скоропадського, Винниченко поставився вкрай вороже. На якийсь час він залишив місто й оселився під Каневом на хуторі Княжа Гора. Гетьманат він вважав антиукраїнською диктатурою російських буржуазно-поміщицьких сил, підтриманих окупантами. Тому згодом Володимир Кирилович не тільки ввійшов до складу опозиційного гетьманові Українського національно-державного (із серпня — просто Національного) союзу, а й очолив його 18 вересня 1918 p., змінивши на цій посаді більш поміркованого А. Ніковського.

Прихід В. Винниченка до керівництва Національного союзу сприяв радикалізації діяльності цього об'єднання. Володимир Кирилович намагався схилити німецьке командування висловити вимогу включення до гетьманської Ради Міністрів представників помірковано лівих українських партій. Водночас, передбачаючи неминучий кінець німецької військової присутності в Україні, він таємно почав переговори з більшовицькими представниками в Києві Х. Раковським і Д. Мануїльским про спільні дії українських лівих сил і радянської Росії з метою скинення гетьмана. Міністр внутрішніх справ України І. Кістяківський, довідавшись про це, розпорядився заарештувати Винниченка, проте під тиском німецького командування гетьман змушений був видати наказ про його звільнення з-під варти.

Щоб приспати пильність П. Скоропадського та його оточення, Винниченко від імені очолюваного ним Національного союзу вступив із гетьманом у переговори щодо створення коаліційного "уряду народної довіри", до чого прагнули впливові соціалісти-федералісти. Такий кабінет був сформований 18 жовтня 1918 р. Водночас В. Винниченко та М. Шаповал почали готувати антигетьманське повстання, заручившись підтримкою радикальної частини українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. На їхній бік перейшов сформований із колишніх австро-українських військовополонених корпус Січових Стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця, розквартирований у Білій Церкві. У курсі подій Винниченко тримав і більшовицьких представників у Києві, розраховуючи на їхню підтримку в боротьбі з П. Скоропадським.

На таємних зборах президії Національного союзу в ніч із 13 на 14 листопада було створено Директорію, головою якої обрано Винниченка, а керівником збройних сил — Петлюру. Наступного дня члени Директорії переїхали в Білу Церкву до галицьких Січових Стрільців. 15 листопада Директорія оголосила про початок антигетьманського збройного повстання.

Листопадова революція в Німеччині й капітуляція цієї держави перед Антантою сприяли тому, що Петлюрі дуже швидко вдалося роздмухати полум'я заколоту по всій Центральній Україні. Німецьке командування заявило про невтручання у внутрішні справи України, полегшивши досягнення успіху силам Директорії. Однак цей рух, із самого початку не маючи чіткої програми, щодня робився більш стихійним.

Ситуація загострювалася особистим антагонізмом між Винниченком та Петлюрою, який прагнув стати одноосібним керівником українського національно-радикального руху, відсуваючи голову Директорії на другий план. Через місяць після початку повстання загони УНР, користуючись нейтралітетом німецьких частин, вступили в Київ, але за цей час сили Червоної армії, які перейшли український кордон у день, коли Директорія оголосила про початок повстання, уже встигли окупувати всю Східну Україну й, майже не зустрічаючи опору, стрімко просувалися до Києва.

Політична й організаційно-адміністративна безпорадність Директорії остаточно проявилася під час зимового, 1919 p., наступу більшовиків на Київ. На початку лютого, не сподіваючись утримати столицю, залишки вірних Директорії частин на чолі з Винниченком та Петлюрою, які розсварилися між собою, відійшли на Поділля. Відступ супроводжувався страшними єврейськими погромами, припинити які лідери Директорії не змогли. Протистояння між ними досягло апогею. Винниченко, ухопившись за категоричну вимогу Антанти усунути його з посади голови Директорії як "майже більшовика", склав повноваження й виїхав за кордон, мотивуючи це необхідністю участі в роботі конференції Соцінтерну в Берні.

Протягом 1919 р. політичні симпатії Винниченка схиляються в бік націонал-комунізму. За умови визнання більшовицьким урядом незалежності Української Республіки він готовий був прийняти запроваджувану більшовиками модель "радянської" форми влади.

Якийсь час Володимир Кирилович перебував в Угорщині, де відбулася революція більшовицького типу, спілкувався з її лідером Белою Куном, який обіцяв українському політикові допомогти домовитися з більшовиками щодо створення спільного революційного фронту Угорщини, України та Росії проти Антанти. Але практичних наслідків ці переговори не мали.

Зазнавши чергових розчарувань, Винниченко у другій половині 1919 р. переїхав до Відня й буквально відразу ж узявся до написання мемуарно-публіцистичної тритомної праці "Відродження нації". У цей час (очевидно, ще сподіваючись на порозуміння з більшовиками) він демонстративно перейшов на прокомуністичні (з національно-українським пафосом) позиції.

Улітку 1920 р. Винниченко, почавши готувати ґрунт для можливого повернення на батьківщину, відвідав Харків (першу столицю УРСР) та Москву, де провів переговори з вищим більшовицьким керівництвом. Але, переконавшись у тому, що радянська влада є не більш ніж ідеологічним прикриттям диктатури "партії нового типу" й панування комісарів та червоної бюрократії, він у пригніченому настрої повернувся до Австрії. Незабаром у пресі з'являються його критичні антибільшовицькі статті, у відповідь на які його оголошують "ворогом народу".

Емігрант Винниченко опиняється майже в цілковитій ізоляції. Більшість українських радикалів на чолі з Петлюрою дедалі рішучіше схилялася в бік націоналізму, і з ними він відносин не підтримував. Тим більше не могло бути взаєморозуміння з групою правих українських емігрантів, що згуртувалися навколо П. Скоропадського.

1925 p. Володимир Винниченко прибув до Франції, де облаштувався в Парижі, а в 1933-му переїхав на південь країни, до містечка Мужена. Намагаючись повернутися до інтенсивної літературної творчості він пише нові твори, зокрема фантастично-утопічний роман "Соняшна машина" (1929). За часів непу його книги друкувалися й мали заслужене визнання в радянській Україні. Однак відкритий протест Винниченка проти голодомору 1932—1933 pp. в Україні, в організації якого письменник цілком справедливо звинуватив Й. Сталіна, призвів до припинення його публікацій на батьківщині. Під враженням подій, які відбувалися в СРСР у 30-ті роки, Володимир Кирилович відійшов від націонал-комунізму, але привселюдно цього не декларував.

В останній період життя письменник майже не залишав скромної садиби біля Мужена, багато писав і малював. Переклади його творів європейськими мовами та їх театральні постановки давали його родині кошти для скромного існування. Увесь цей час Винниченко розробляв утопічні проекти суспільних перетворень, визначаючи вигаданий гармонійний і справедливий соціальний лад поняттям "сонцеїзм".

Під час Другої світової війни здоров'я Винниченка різко погіршилося, та попри важку хворобу він продовжував працювати. Останніми його значними творами були роман "Нова заповідь" і "Заповіт борцям за визволення". Помер письменник у Мужені 6 березня 1951 р.