Як звірі хату будували

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: «Не хочу я жити в холодній країні; переживу сю зиму, перелітую, і як тільки птиця почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю».

Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як настала осінь, мокра та холодна. Він гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край... Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають: «Куди ти йдеш?» — «Та тікаю від зими, йду шукати літа». — «І ми підемо з тобою». — «Що ж, ходім, гуртом веселіше буде».

Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав: «Куди ви йдете?» — «Тікаємо від зими, йдемо шукати літа». — «Візьміть і мене». — «Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде».

Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись із ними, спитав: «Куди йдете, земляки?» — «Тікаємо від зими, йдемо шукати літа». — «Візьміть і мене». — «Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде».

Пішов і баран з ними.

А далі й свиня пристала до гурту.

Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарилп морози, занесло дорогу... Далі йти несила. Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже: «Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім далі».

Як давай, то й давай. Гурт не малий...

«Треба ж місце добре відшукати», — каже кіт. А качка й собі: «Ходім, знайдем таке місце, де б вода була недалечко».

Пішли, знайшли таке місце, взялися до роботи.

Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже: «Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була: як прийде зима, щоб мені не ходити далеко».

Свиня вирила таку яму, й качка наносила її повну води. А кіт каже: «Коли поклали хату, то покладімо ще й піч, щоб мені було де в зимі погрітися». А півень і собі: «Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі спати».

Та й як уже вони ту жердку та піч поклали, тоді баран каже: «Що ви хотіли, то вже маєте; зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував».

Пішли вони до лісу, наносили багато листу, зробили постіль і для барана, й для свині, й для вола. Тоді віл каже: «Тепер ходім, назносім собі всякої поживи».

Порозходилися вони всі, кожде взялося роздобувати поживи для товариства. Волові та баранові — кукурудзи сухої, сіна, соломи просяної дістали; свині — картоплі, буряків нарили; качці — бурякового листу наносили, ячменю, проса багато; котові — мишей ловити допомогли, горобців; півневі — зерна поназбирували різного, хробаків усяких. Наносили вони всього того досить, зробили собі сани та й стали складати. Що на сани покласти не можна було, на себе взяли. Віл із бараном тоді запряглися, кіт уперед побіг, підстрибуючи, качка на сіно та лист вгніздилася, а свиня з півнем слідом ідуть, господарства спільного доглядають.

Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді хлюпочеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що.

Аж ось бігла повз їх хату лисиця, вчула, як півень виспівує «кукуріку», «кукуріку», й захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, кортить її, та в хату піти боїться, бо чути, що там не один півень, а, крім нього, ще хтось гомонить. Метнулася тоді вона по лісі, знайшла медведя та вовка й каже: «Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ціла ватага тварин із села — там чути голос півня, качки та й ще когось... Так ходім, розділимо їх проміж собою. Я візьму півня та качку, а ви вибирайте собі, кому що до вподоби». — «Ну, ходім; ми з ними розправимося по-своєму».

Підійшли вони до хатки й почали турбуватися, кому поперед іти в хату. Лисичка подумала й каже: «Якщо йти, так не кому іншому, як медведеві. Він найдужчий і найхоробріший. Іди, медведю, а ми тут постережемо». — «Як іти, то й іти», — каже медвідь і посунув до хати.

А тут його тільки й ждали. Віл як кинувся на нього, довбнув його рогами і почав перти до стіни. Баран розгнівався й ну штовхати медведя під боки; свиня кинулась його гризти; кіт стрибнув медведеві на голову, щоб очі видряпати; півень як закричить що є сили: «Ку-ку-рі-ку!»

Медведеві й в очах потьмарило. Зібрався з силою, рвонувся з хати та й побіг у світ за очі не оглядаючись. А лисиця й вовк бачать, що непереливки, та за ним... Тільки їх і бачили.

А віл зі своїми товаришами ще довго жили в хатці, гуртом працюючи та про спільне добро дбаючи.