Лисиця, ведмідь і мужик

Пішов раз чоловік у поле орать. Орав, орав, коли ж виходить з лісу ведмідь. Прийшов до нього. «Давай, — каже, — я твого борозенного вола з'їм». Той чоловік плаче: «Чим же я орать буду!» Став проситься. «Дай же, — каже, — хоч борозни дійти!» — «Ну, добре, доходь». Ліг собі ведмідь на возі та й лежить. От той доходить борозни, аж з лісу лисиця. «Що се в тебе, чоловіче, на возі лежить?» А ведмідь каже: «Скажи, що колода». — «Колода», — каже. «Е, якби колода, так вона б була прив'язана». Та й побігла. А ведмідь каже: «Прив'яжи мене». Той узяв, обмотав його, притяг добре до воза. Біжить лисиця знов. «Що се в тебе, чоловіче, на возі лежить?» — «Колода». — «Е, якби колода, то б сокира була встромлена». Ведмідь і каже: «Встроми в мене сокиру». Той йому як устромив — зарубав...

Лисиця тоді й каже: «Що ж ти мені тепер даси?» — «Ходім, — каже, — зо мною додому, дам тобі курей». — «Е, не піду, сюди принеси». Той пішов, узяв у мішок троє курей та собаку, приніс. «Ходи ж, — каже, — сюди, забирай». А вона стала так оддалік. «Пускай, пускай, — каже, — по одній, я половлю». От він одну курицю пустив. Вона зловила. І другу, і третю... А далі як випустить собаку... Лисиця в ліс. Собака за нею. Добігла до нори та й сховалась. А собака стоїть над порою та бреше. От вона там у норі й питає: «Очі мої! Що ви робили, як я втікала?» — «Ми дивилися, кудою до нори ближче та краще бігти, щоб тебе собака не догнав». — «Добре, очі мої! Я вам окуляри куплю. А ви, ноги мої! Що робили, як я втікала?» — «А ми стрибали да не спотикались, щоб тебе собака не догнав». — «Добре, ноги мої! Я вам башмаки куплю! А ти, хвіст, що робив?» — «А я, — каже, — мотався да чіплявся то за кущ, то за пеньок, щоб тебе собака догнав». — «А, я ж тобі дам!» Висунула з нори та й каже: «На, одкуси, поки біленьке». Собака як ухопить її за хвіст, — насилу вирвалась.

Прийшов і той чоловік до нори. «Я таки, — думає, — тебе викопаю! Тільки що б тут зробить, щоб вона не втекла, поки я додому за заступом піду?» Узяв глек порожній та й поклав над норою проти вітру; то вітер гуде, а вона думає, що то собака гарчить. Сиділа-сиділа, визирнула, — аж глек... «Так се ти мене налякав? Я ж тобі дам!» Зачепила мотузкою собі за шию та й понесла топить. Прийшла до озера та й пускає в воду. Булькотить... «Е, не просись, — каже, — не поможеться». Коли ж глек став набираться та й її тягне. «Тю, дурний! Се я тільки насміялась, а він уже й справді». Пішла далі. Лежить балабайка. Вона підійшла, — бренькає... «Е, — каже, — гарненький голосок, та чортова думка!»