Вовк і чоловік

Раз зустрів вовк жебрака й каже: «Я тебе з'їм!» — «Мене? Видиш, який я худий, — кістки та кожа. Не посмакує тобі м'ясо... А я тобі пораджу, кого з'їсти». — «Кого?» — «В лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м'ясо».

Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука — й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка — і давай підкрадатися до нього. «Я тебе з'їм!» — «Хочеш мене з'їсти? Но, мало почекай, доки ся помию... Я не звір, мені треба приготуватися до смерті». — «Но, готуйся, лиш скоро!»

Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде. «Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю».

Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і — бух! Бух! Бух! Вовк реве: «Йой, пусти ня, пусти... Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден».

Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби... Вовк їсть. «Дай ще», — просить. Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром.

Рушили люди додому. На небі світив місяць. Проходили біля води й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир. «Ци можу взяти тот сир?» — «Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду». Вовк хлебче, хлебче... Уже його й прошпарило. «Йой, далі не можу». — «Хлебчи, хлебчи!»

Вовк мало не здох, а до сиру так і не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати. «Ходи погрієшся». — «Я не піду. Боюся».

Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.