Лебідь, щука й рак

Лебідь плавав на воді понад берегом, зігнувши шию, дивився в воду. Пливла мимо його щука, остановилась і пита: «Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерза?» — «А нащо тобі знать?» — «Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом припада задихаться без свіжого повітря». — «Я на зиму лечу відсіля в теплий край, там і живу до весни». — «Візьми і мене з собою!» — сказала щука. «А чого ж, про мене все равно; хочеш, так подамось вмісті, веселіш буде».

Почув їхню розмову рак і каже: «Візьміть і мене». — «Ну, так що ж, хочеш — одправляйся і ти з нами, гуртом веселіш буде; діждемось осени, я вам тоді скажу, коли летіть». Лебідь, бач, думав що вони як плавають по воді, так уміють і літать у повітрі.

Минуло літо, наступила осінь, лебідь каже: «Ну, братики, пора летіть у вирію, лагодьтесь назавтра, на після обід рушим в дорогу». Щука оповістила рака. Рак подумав і каже: «А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі? Давай візьмем з собою на дорогу харчів, щоб нам хватило до самого місця». — «А в що ж ми заберем?» — спитала щука. «Та давай ми нагрузим харчами возок, впряжемось в його і подамось. Присогласим і лебедя за кумпанію, він нам підсобить, втрьох потягнем за собою харчі».

Рак і щука добули воза, насукали з трави постромок і ждали лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже: «Ну, ви тут готові, хлопці, а то я уже лечу!» — «Готові, готові, тіко ти, будь ласкавий, підсоби нам віз везти; давай ми всі троє впряжемось і подамось з богом». — «Добре, чіпляйте постромку мені за ногу».

Рак прив'язав лебедя за ногу. Свою постромку взяв у клешні, а щука за третю учепилась зубами. «Ну, хлопці, разом трогай!» Рак поп'ятивсь назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась на глиб у воду, а лебідь замахав крилами, піднявсь вгору. Обірвались всі постромки, не дали возові ходу. Хто з них був виноват, а хто прав — цього ніхто тоді не знав і судить їх ніхто не став. Одні тільки жаби досить насміялись і немало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.