Вуж і дитина

Оповідають старі люди, що колись давно на світі були всілякі дива, що всі звірі говорили людською мовою та що були такі люди, що мали по своїх домах щасливців. Отже, в однім селі жив чоловік і жінка. Вони були багаті, бо мали хатнього вужа, котрий сидів собі під печею в норі і тільки як хотів їсти, тогди виходив з нори. Господарство велося тому господареві добре. Мав і поля багато, і худобу, і пасіку велику, і сад дуже гарний, і слуги. Не раз бувало і так, що якась пошесть зайде на худобу або в полі на засіви, то в інших худоба гине, град збіжжя виб'є, а в нього ніколи нічого не було так; як би хто відвертав усі нещастя, а всяке добро як би лопатою горнув. І жилося тим людям добре... Вони не боронили вужеві нічого, а він знову їм нічого злого не робив, тільки вночі корову ссав, а на день газдиня наливала йому в мисочку молока і ставила коло його нори. І, може, були б так все жили в згоді, якби ся була не стала зла пригода.

Був у того газди малий синок, і тільки один-одніський. Одного разу тому хлопчикові мама дала їсти молока, як то звикле, посадивши дитину на землі в хаті. А дитина, от як дитина, їсть та й молоко порозливала. А вуж зачув запах молока, виліз з нори і зачав хлебтати молоко. Той хлопчик як тримав ложку в руці, та й тарахнув вужа до голові. Вуж до цього не звик, бо ніколи його ніхто не бив. Засичав зі злості та й вкусив дитину. Хлопчик з болю страшно закричав, мати ся настрашила, а тим часом і тато вбіг до хати та й лиш глянув — зараз пізнав, що ся стало, і вдарив вужа патиком, як той втікав до нори, та відтяв йому хвіст. Вуж без хвоста сховався в нору, а дитина на другий день вмерла.

Від того часу тому господареві розпочалося лихо вести. Зачали бути неврожаї, і на худобу зайшла зараза, сад гусільниця знищила, бджоли також почали гинути; досить, що як перше було всього подостатком, так нараз всьо зачало впадати. Сам не знав той господар, що є і що він має робити. Нарешті врадили обоє з жінкою, що нема іншої ради, тільки треба іти до ворожки. Зібрався і пішов.

Прийшов до ворожки та й розповідає цілу історію, що йому було добре, господарка ся вела і маєток був, а тепер нараз всьо зачало щезати так, що він сам не знає, що має робити; отже, прийшов до неї, може, вона що його біді порадить.

Ворожка подумала та й каже: «Чоловіче, я тобі скажу так: ти мав якогось приятеля, і всьо тото добро, яке ти мав, то залежало від нього; і тобі не буде добра, доки ти будеш з ним жити в незгоді; мусиш його перепросити, а тогди знов тобі може бути так, як було».

Прийшов додому та й розповідає жінці: «Казала ворожка, треба якось робити, щоби вужа перепросити». — «Ну, але як?» — «Ану, — каже чоловік, — налий в мисочку молока, може, він знов вилізе з нори їсти, а я йому буду казати, абисьмо ся перепросили».

Поставила жінка молоко коло його нори, а чоловік сів та й чекає, аж вуж вилізе їсти. Помаленько вилазить вуж та й зачинає їсти, а господар зачав йому казати: «От знаєш, сталося з нами таке, що хоть би і не згадувати. Та я мислю, що ми так жити не можем в вічнім гніві. Возьмім та й перепросімся і жиймо по-давньому».

А вуж йому тогди відповідає так: «Жити по-давньому ми уже ніколи не зможем, хоть би ми і хтіли. Ти коли лиш подивишся на мене, зараз пригадаєш собі, що ти мав одного-одніського сина і він через мене пішов в землю гнити, і зараз тебе найде злість, щоби мені голову розчерепити. Я знов, як лиш коли на тебе ся подивлю, то также собі нагадаю, що я мав хвіст, а через тебе його втратив, і мене найде така сама злість, що би-м зараз свої зуби в твоїм тілі затопив та тебе віка позбавив. Найліпше буде так: ти жий сам без мене, а я без тебе буду жити».

От вони і розійшлися, а як їм потому ся жило, то я не знаю, бо мене ще тогди на світі не було. А тепер знов нема вже таких звірів, щоби вміли говорити; старі люди повмирали, і ні від кого не мож ся довідати, як їм ся потому жило.