Ой хто дома та господарює,
Той на подушках ночує,
Гей, а хто ходить та по тих дорогах,
Той лягає спати на морозі.
Та чумаченько стеле під бік зелену травицю,
А в голови кладе та кленчасту важницю.
Ой високо ясне сонце сходить,
А низенько заходить,
Смутен, смутен та наш пан отаман
Та по табору ходить.
Що він ходить, білі руки ломить
Та словесно говорить:
«Уставайте, хлопці, нові вози мажте,
Сиві воли запрягайте,
Гей, та поїдемо й у путь, у дорогу,
Аж до синього Дону!»
Хлопці повставали, вози помазали,
Сиві воли позапрягали;
Степом ідуть, нові вози риплять,
Сиві воли ремиґають,
А попереду чумацький отаман
На воронім коні грає.
Ой він грає, грає-виграває,
К зеленому гаю привертає:
«Отут, хлопці, будем ночувати,
Будем воли попасати!»
Хлопці повставали,
Сиві воли повипрягали.
А з-за гаю, гаю зеленого,
Розбійники виглядали
І чумаченьків питали:
«Которий між вами, превразькії сини,
Та й отаман найстарший?»
«Гей, наш отаман сидить між возами,
Умивається слізами,
Гей, наш отаман умивається слізами,
Оправдається словами:
«Гей, ви, хлопці, чесная молодяж,
А беріте друки в руки,
Гей, та бийте того вражого розбійника
Та й у білії груди!
Гей, бийте, бийте, бийте і в'яжіте,
На нові вози кладіте,
Та повеземо в город, в город у Полтаву
Та зробимо собі славу!
Гей, що їх сорок, сорок ще й чотири
Та нас десяти не побили,
Гей, тільки ж собі превражі сини
Та славоньки наробили!»
|
