До вдовиного двора
Лежить дорожка нова.
А в тім дворі столи тесані.
Поміж тими столами
Сидять пани рядами,
Пишуть листи перами,
Пишуть, пишуть і рядять,
Кого в некрути оддать.
Де п’ять — там не брать;
Де чотири — там не велять;
Де три — там не йти;
Де два — там нельзя.
У вдовини один син,
І той пішов під аршин;
Під аршином не дійшов
І, заплакавши, пішов.
Пани його пожаліли
І купили коника,
І коника, й шабельку,
Пішов хлопець до повку.
Іде мати, ридає,
Всю старшину збирає:
«Ой старшина моя мила,
Випускайте мого сина».
Обізвався одинець,
Уродливий молодець:
«Не плач, мати, не ридай,
Карих очей не стирай,
Ой тоді ти заплачеш,
Як на муштрі забачиш».
А чиї же то лани
Позасівали пани?
А то того одинця,
Вродливого молодця.
А вийдемо на той лан,
А вдарімо в барабан —
От матері на жалость,
А старшині на радость.
Пішла мати плачучи,
А старшині радощі.
|
