Поза садом зелененьким дорожка лежала;
Молодая туди пані некрут виряджала,
Виряджала на воронім кониченьку.
«Вийди, вийди, серце моє, дівчинонько!»
Ой не вийшла дівчинонька, вийшла стара мати,
Взяла коня за поводи да й стала питати:
«Ой сину ж мій, соколоньку, де ж тебе шукати?»
«Шукай в степу край дороги, моя рідна мати!
Там я буду, моя мати, горем горювати, —
Своїм чубом кучерявим степи устилати,
А своєю кровицею моря доповняти,
А ще своїм білим тілом орли годувати...»
«Бодай же ви, вороженьки, всі разом пропали,
Як ви тую біду знали, мені не сказали;
А тоді вже ви сказали, як сина піймали!
А піймали мого сина да руки зв’язали;
Пов’язавши білі руки, везуть до Прилуки,
А з Прилуки до Полтави, до вічной присяги:
Присяг царю, присяг богу, одрікся од роду, —
Прощай, сину, мій голубе, не думай додому!»
|
