Под Каменцем под Подольським
Стоїть турок з своїм войськом,
Стоїть, стоїть, не воює,
Більше войська потребує.
Старша сестра брата мала,
На війну го виправляла,
На війну го виправляла,
Сама коня осідлала.
Сама коня осідлала,
З правой ручки кантар дала,
З правой ручки кантар дала
Та й горенько заплакала:
«Брате, брате, брате рідний,
Коли прийдеш назад з війни?»
«Коль не прийду о год, о два,
Не ждай уж мя, сестро люба!»
Уж ся війна докончила,
Турка наша младеж збила.
Прогнали го аж за море,
Аби му там било горе.
Уж гусари з війни ідуть,
Мого брата коня ведуть.
«Ой гусари, где є мій брат?
Ци ін убит, ци в неволю взят?»
«Ой твій братик не в неволі,
Он остався в ширім полі;
Турецька му злоба дійшла,
Куля му серденько прійшла.
Там ін в ширім полі лежить,
Сокол над ним гірко слезить:
«Ай тут лежить храбрий воїн,
Чорноусий витязь-русин».
«А й мій братик за дружину
Ліг у полі за отчину:
Уже ся не верне всп’ять,
Дай му, боже, вічну пам’ять!»
|
