Пливе качур по Дунаю,
Що робити — й сам не знаю.
Я ще гадав вандрувати,
Але мушу воювати.
Двох нас братів мамка мала,
Та не єдну долю дала:
Тобі дала панувати,
Мені дала воювати.
А хто в войні не буває,
Най ся мене зазвідає,
Як ся вояк тоді має,
Коли шнелфаєр стріляє.
Кулі летять, канони б’ють,
А гранати, як пси, виють,
Іде рана за ранами,
Ллється кровця поточками.
Машингвери і канони
Б’ють вояченьків ізгори,
Кулі на нас, як град, летять, —
Усі плачуть, усі кричать.
Катуни пішли у наступ,
Не з єдного зостав лем труп.
Нам капітан розказує
Та й спереду маширує:
«За мнов, хлопці, майте кураж,
Ворога ізможем дораз!»
«Пан капітан, — слаба сила,
Буде путь нам нещаслива!»
А капітан своє кричить,
Раз лем з коня ся похилить:
«Ой ви, мої вірні хлопці,
Вже ми куля в лівім боці.
Не лишіть ня тут самого,
Бо не стало життя мого!»
А хто хоче воювати, —
Дай му, боже, помирати!
Ой хто хоче войну бути, —
Дай му, боже, в землі гнити!
|
