Ой гук, мати, гук,
Та де бурлаки йдуть.
І веселая та доріженька,
Куди ж вони йдуть.
Та куди ж вони йдуть,
Там бори гудуть;
Поперед себе вражих панів
Облавою пруть.
Зібралися вони
Під рясні дуби,
Та чекаючи та й отамана
На раду к собі.
Отаман іде,
Як голуб, гуде,
Та під білою та березою
Головку кладе.
«Отамане наш,
Не дбаєш за нас;
Бо, бач, наше товариство,
Як розгардіяш?
Чи не страм тобі
Покидати нас
І по застумах сього лісу
Блукати без нас?
Поглянь, отамане,
Вже світ настає,
Уже ж наше товариство
Коней сідлає!»
«Нехай сідлають,
Бог помагає;
Та вже щось мою та голівоньку
Хміль розбирає.
Ой помру ж я, помру,
Не зажив слави,
Бо немає мені та долі бути
Батьком над вами.
Мою душу вже
Лихо в пекло тне,
Бо маю я зраду та від милої,
Дідько серце рве».
|
