Огненне коло (скорочено)

Іван Багряний

Потім у сліпучій синяві зарокотали мотори. Всі дивилися пильно й зразу не побачили нічого. Петро мав гостре око, але теж не міг щось углядіти, хоч мотори ревли досить низько. Нарешті розглядів — в блакиті над ними рухалися теж блакитні від повітря між ними й землею великі машини, на крилах у них чітко вимальовувались чорні хрести. Ескадра бомбардувальників, штук із двадцять. Німецькі. Побачили гостей і інші й зідхнули з полегшенням — ці не будуть їх бомбити. І лежали мирно, обличчям вгору, дивились на бомбовози і дивувалися, що вони такі великі, так низько летять, а майже непомітно з землі... Тим часом бомбовози робили дугу, звертаючи назад... Хлопці дивилися на них з цікавістю, спокійно міркуючи, що це вони завертають на Княже, заходять на бомбардування. Це добре буде, допоможуть прорватися. Перші літаки доходили до того місця, де вони (рештки загону) лежать горілиць... Раптом літаки з виттям пішли вниз, пікіруючи... Схоплюватись і ховатись було вже пізно... Гряд бомб укрив їх, лежачих горілиць на відкритому місці, бо ж вбоге жито не може прикрити від ока згори... За першими літаками скинули свій вантаж інші, вони долітали до об'єкта й ішли в піке, виючи й стріляючи з бортових гарматок та скидаючи бомби... Хтось закричав крізь пекельний грохіт, хтось схопився й побіг...

Петро з Романом лежали поруч і ждали своєї черги — влучить чи не влучить.

— А він же, сучий син, бачить, хто ми такі!.. — промовив Роман назустріч німецьким бомбам, заїкаючись не так від жаху, як від досади, від злости, від жалю. — А він же, сучий син, знає, хто тут лишився в оточенні!..

Петро мовчав. У його голові за ці хвилини перебігло більше думок, ніж за цілі роки, і він зрозумів деякі речі за ці хвилини ясніше й глибше, аніж за все своє життя. І, мабуть, за ці хвилини він остаточно посивів.

І на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула більшости з їхньої групи.

Коли закінчилось бомбардування, й блакитнокрилі машини відлетіли, й коли розвіявся дим і пил, очам живих відкрилося жаске видовище.

Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала під чорним шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими нагребками, вкрилася димлячими кратерами й їдучим смородом тротилу. Поміж тим усім лемент, стогін, прокльони й благання поранених про допомогу. Покалічені тіла товаришів звивалися тут і там... Загинули майже всі... Лишилося чоловік з десять, що разом з Петром і Романом зірвалися на ноги. Серед уцілілих було й троє німців... Живі побігли помежи кратерами, оглядаючи моторошну картину спустошення. Ранені кричали до них, благали дострілити... Боже, як вони кричали, як вони благали, ті люди з повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повідриваними ногами й руками!.. А один здалеку, боячись що його не помітять, високо підняв голову, звівся на руки й повз, тягнучи перебиті стегна за собою, повз швидко й кричав щось нечленоподільне... Петро глянув і стрепенувся увесь, мов ударений струмом: «Знову той кінь! з перебитим хребтом!.. Біжить на передніх ногах, і не може, й ірже жалібно, тоскно!..»

Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв тремтячими руками свій автомат з шиї й простяг його німцеві, такому ж, як і сам, молодому, розгубленому солдатові:

— На... Ти німець, тобі не жаль... Достріль!.. Достріль їх усіх... Ти німець, тобі не жаль... На! На!

Німець відсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився навколо, подивився тоскно угору і опустився на землю... І раптом заплакав. А потім зідхнув і під поглядами всіх присутніх, звертаючись до них, твердо промовив:

— Добре... Я німець... Я покажу приклад.

По тих словах вийняв пістоля й швидко вистрілив собі в скроню.

Юнак, що подавав автомат, вражений, хотів миттю зробити, те саме, але Петро вхопив за автомат рукою.

— Стривай!.. На те є ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав Роман?

А лемент ранених не вщухав...

Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?

Час наглив, вони не мали у себе в запасі жодних зайвих хвилин, бо кожної миті міг їх викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли залишити цього місця. Їх в'язало почуття товариської солідарности, оте саме, що змусило німецького солдата застрілитися самому, якщо він не в стані був прикоротити мук товаришів, а тим більше не міг їм допомогти.

Але чим їм можна допомогти? Нічим. Вони вже нічим не зможуть їм допомогти. І ніхто в цілому світі не зможе їм допомогти!

Тяжкі секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно рушати! Але хто візьме на себе відвагу подати команду рушати, покинути все так...

Деякі з поранених уже сконали самі, але більшість була живі й кричали про допомогу... От людина без рук, без ніг, вона кричить про допомогу або про смерть як про милосердя. Про смерть з товариської руки! А той з перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житі, уже не міг повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподільне — він благав; крім того, що йому було перебито стегна, він був поранений у груди... Петро, обливаючись потом, запитував себе, чи це справді милосердя: не могти людині допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове, бліде обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що стікав струмочками на закривавлену землю, а голос усе квилив і квилив... Петро дивився на той піт, слухав квиління й стискав руків'я автомата, відчуваючи, що він перестає володіти собою... Але хтось раніше перестав володіти собою, тим вирятувавши Петра від необхідности брати зайвий тягар на свою совість. Поки тривала боротьба в Петровій душі, вояк, що стояв збоку, перехрестився, тяжко зідхнув і ступнув наперед, пішов помежи вирвами... Низка коротких пострілів — і лемент ущух. Настала тиша... Вояк вернувся назад, до живих товаришів, і став осторонь, окремо, продмухуючи пістоля. Він стояв, одвернувшись спиною до друзів, і млявими, спокійними руками намагався вправити новий магазинок у пістоль, а руки йому несамовито тремтіли...

Без команди всі постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що навалився на душу, пригнув ті голови до землі... Ніхто не сказав ні слова над цією незаритою братською могилою, всі тільки тяжко дихали й витирали, розмазували піт на обличчях... Лише той, що стріляв, пішов, і пішов, і пішов житами помалу, зсутулений.

Постоявши хвилинку, всі кинулися слідом. Вони утікали від цього місця, як від місця ганебного, як від місця довершеного тяжкого гріха. Хоч вони в тому й не винні. Ні, вони в тому не винні! Але чи їм матері це вибачать? Оті, що будуть чекати своїх синів, чи вони це вибачать? І чи вони це простять?! І чи вони це зрозуміють?!!

Вони бігли, спіткаючись, геть.

Вони подалися так швидко, як тільки могли, скільки мали ще сили. І від братської крови втікали і поспішали видертися, щоб розказати бідним матерям, де ж лежать кості їхніх синів і як ті сини та й за що умирали. Вони подалися шукати собі рятунку, шукати щастя.

Щастя їх покинуло остаточно.

Навколо поле, жодного ліска ніде, жодного прикриття, з якого можна би було скористатися.

Вони бігли — не бігли, пленталися житами, пшеницями. Товариші вели Романа, що вибився з сил зовсім, поранений. Роман просив уклінно залишити його, покинути й рятуватися самим, бо він уже «все одно пропащий» і «ніщо вже мене не врятує».

Але товариші його не кидали. Особливо цупко тримав його при компанії Петро, бо й сам він душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це ж, власне, єдина близька душа в нього на увесь світ, що ще лишилася з ним. Сам Петро мучився, може, більше всіх, виснажений походом, і боями, і власною раною до решти, але він мав надзвичайну силу волі і не здавався. Навіть в такій цілком безнадійній ситуації.

Вони намірялися обійти обсаджене значними ворожими силами місце недавнього вилому частин генерала Ліндеманна між Княжим і Скварявою, де так не пощастило їхньому відділові, і спробувати пробитися на південь західніше Скваряви. Може ж, їм удасться.

Вони квапилися...

І тут їх нагербали знову літаки. На цей раз це були совєтські літаки — три легкі бомбардувальники й два «ястребки». Вони, видно, виконували пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточенні для знищення їх — ішли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помітивши їх в житах. А група не помітила небезпеки завчасно, бо всі були надміру вимучені, до того ж над землею на обріях стояв усюди грохіт канонади, а по шляхах рев моторів... Хлопці помітили літаки лише тоді, як вони були вже близько.

Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О прокляття, прокляття!.. Вибухи безнадійної люті, прокльони, відчай... У відповідь на це гряд куль і стрілен з бортових кулеметів і скорострільних гарматок рясно обсипав їх. А слідом за тим упав гряд бомб дрібного й середнього калібру...

Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.

Коли перегриміло, Петро, що був звалений шквалом повітря й звуковим ударом та ударом хмари землі, схопився... «Все! Тепер все! О Боже! Тепер уже все! Тепер вже кінець... Лишився один. Сам-один!»

Побіг помежи димлячими вирвами.

«Сам!»

Всі загинули. Всі, що були з ним, загинули. Не лишилося нікого. Анікогісінько.

Поторощені, постріляні, посічені гураганом череп'я, залізних уламків, його друзі (власне, рештки друзів) лежали розкидані помежи вирвами. Деякі щезли взагалі — а чи рознесені на пил, а чи присипані землею.

«Господи! А де ж Роман?!» — різонуло як блискавкою.

Охоплений раптовим жахом (справжнім жахом уперше за весь час боїв у брідському котлі) Петро кинувся шукати свого вірного товариша, свого найвірнішого супутника в усій цій трагедії, що почалася так давно... Свідка всіх своїх страждань і останню свою моральну підпору, останню соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в божевілля, як то скінчили багато-багато їхніх друзів...

Петро знайшов Романа під тілами його колег, тих, що вели його попідруки. Він був ще живий. Йому перебито обидві ноги, але він був ще живий, лише непритомний, товариші ж були мертві.

Петро схопив Романа на оберемок і побіг, сам не здаючи собі справи, куди він біжить і чого. Побіг просто, нічого не бачучи перед собою. Очі йому застеляв туман — туман жалю, туман болю. А може, й туман сліз... Гарячих мужеських сліз, яких ніхто не бачить і не мусить бачити. А може, й туман божевілля від вибуху відчаю...

Петро спіткався, плутався в житах і бур'янах і біг, біг — ніс свого товариша, рятуючи його від смерти.

Ах, друже мій! Останній мій друже!

На увесь світ вони лишилися удвох, але один з них скоро вже «наїсться землі». І тоді другий лишиться зовсім сам. Один. І ніхто не бачитиме, що станеться з ним.

Довго біг Петро. І ще біг би та й біг, до останку, доки не впав би, коли б Роман не опритомнів. Роман опритомнів і почав кричати. Тоді Петро схаменувся. Глянув на себе — рукави, штани й чоботи були в крові, що цебеніла з перебитих Романових ніг. Ті ноги теліпалися в штанах безвольні, чіпляючись за кущі будяків та за юрби житнього колосся над обніжком, по якому Петро біг, від того Роман і кричав.

Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сів біля нього, безпорадний, охоплений відчаєм — але вже іншим відчаєм, таким, що витвережує голову, приводить людину до пам'яті.

Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останній, і єдиний, і найвірніший у цій безвихідній трагедії, такий-от поламаний, побитий і вмирає?! І нічим не можна врятувати, нічим не можна допомогти.

Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав нерухомо, лицем угору.

Коли Петро глянув у те лице — побачив, що Роман цілком притомний, очі Романові дивляться на нього спокійно, пильно.

— Поклади мене зручніше, — промовив Роман чітко, хоч і тихо. — Поклади головою на обніжок... Так... Спасибі... А сам... будь спокійний. Все добре.

Лице його було бліде-бліде від упливу крови, покрите шкляним, холодним потом, але погляд притомний, розумний.

— Відстебни мою флягу, там є вода, — звелів Роман все тим же тихим голосом.

Петро швидко одстебнув флягу, там дійсно було трохи води.