Чайка (скорочено)

Степан Васильченко

Максим у книжках кохався. Петро любив майструвати, а той Андрійко беаталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута, — швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зростати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти... Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі учитись, так за що? «Летіть, діти, в світ долі своєї шукати».

Порозлітались.

Всі троє по наймах... Шлють додому листи — нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на них темними очима, сусіді жаліється: — Оцей пише: «гірко», а цей пише: «важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах...

Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?

Аж ось мов буря:

Воля!..

З'їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону, — сперечаються, співають, та все з тієї книжки вичитують, що привезли з собою.

— Хоч би ж ви мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?

А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чуткий, — розгорнув він тую книжку, кличе матір:

— Ось сядьте отут коло мене...

Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:

Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..

Так і облили матір сльози:

— Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?

— Поїдемо, мамо, учитись.

— І Андрійка берете?

А він скривився, сірома, та ніби в докір:

— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?

— Та як на мене, то хол би і всі учились, тільки за що, діти?

Обізвався старший:

— Не журіться, мамо, — іде правда на землю. Всі будуть учитися, хто хоче, без плати.

Зітхнула:

— Не-е буде цього, діти, мабуть, поки й вашого віку!

— Буде! — аж очі заблищали.

Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..

Дівер був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана, — ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братові злидні не вийшли у люди.

Раніш у хату було не нагляне, — тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:

— Що це ти надумала, братово! Чи ж з твоїми злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.

— Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.

— А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!

І почав:

— Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде. Гляди, щоб замість легкого хліба з великого ровуму в острог на казенну пайку не попали!

Аж розсердилася мати:

— Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.

Почервонів, розсердився:

— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!

— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.

Пішов.

Пороз'їздились, як і не було.

А як од'їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, — на стіні малювання.

— Оце вам, мамо, щоб не самі були у хаті. Змалку рідного ми не знали, то нехай буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.

Осміхнулась мати, розглядає:

— Бач, якого знайшла собі!..

Та й заквітчала і в рушник прибрала.

Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакидали.

Лежить на холодній печі, стогне. Недужа.

Не дотримав дівер слова — зайшов.

Не розважати чи помогти — суму та жалю нагнати.

— Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од них немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.