|
Приблуда (скорочено)
Степан Васильченко
|
За гомоном та стукотнявою — нічого не чути; за курявою — нічого не видно. В кутку коло груби — низка головок, як разок намиста... Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні — очі. Слухають казки... Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирскнув один од сміху, другий — і цілий вибух реготу... Трохи згодом — другий, ще дужчий. Підходять до гурту інші: — Що таке? — Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав. Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі. — Ти наш чи не наш? — Ні, я чужий. — А чого ж ти прийшов сюди? — А я до вас гулять прийшов. — А ти ж не «голодающий» часом? Хлопець швидко й злякано: — Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо — на Глибокій. Не ймуть віри. — А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні? — Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив... — А як тебе звуть? — Мишка. Привітніше: — Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо. Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь залящала:
З усіх кутків так і гунули всі до гурту: — І де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор! — Ану, ще! Мишко знову: гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку... — Ну й Мишко! Мишко тягне книжку із стола. — Ти й читать умієш? Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві: — Братіє... Та як почав, як почав... Регочуть, аж хитаються: — І де він там вичитав такеє? Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову — в регіт: — В його й книжка догори дригом. — То ти не вмієш іще читати, Мишко? — Цієї зими папа найме мені гебернатку, буде вчить мене. І фартап'яно купить... Я буду музикант. Усі серйозно перезирнулись: — Он як... — Далі й собі: — А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей — інженер, а оця і оцей — це будуть артисти. Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди... Потім хвастались: — Еге! У нас неабиякий будинок — ми й французьку-німецьку мову учимо! Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати: — Ось дивися, Мишко, оце — дер штуль, а це... ...Почали вибивати кописткою у битий чугун — дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як та галич, з вереском, з криком ринули в столову: — Обідать! Мишко стояв на порозі. — Мишко, іди й ти до нас обідать! Мишко затурбувався: — Ні, я не хочу! Це я так, подивитись. — Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп — без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками. |