Голод (скорочено)

Володимир Винниченко

Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей...

Іноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака й пильно дивився до станції. Там усе було, як і перше. Станція дрімала... А між станцією й рівчаком — лінії рельсів, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рельси, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі, і тільки ледве видко було там, попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.

— Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.

— Валяй далі! — хрипів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись...

Повзли довго.

І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік, і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.

— Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів. — Вилазьте...

— Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.

— Вони... Мішки не погубили? Ш-ш!.. Ти! Щоб тобі там покорчило...

Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:

— А ти ж добре знаєш?

— Не бійся, на своїй спині таскав його... Ну, тихо ж? Не одставай од мене!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне... Тільки мішки покидать додолу... Чуєте?

— Та то вже...

— Ну, хай Бог помагає...

Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони...