Зіна (скорочено)

Володимир Винниченко

Але дедалі ми слухали з Зіною, то здивованіше стали поглядати одне на одного. Голова говорила про те, що круг вокзалу стоять солдати і козаки, що сили нерівні, що жертв буде багато, а здобутку мало.

А голова аж хрипіла вже надірваним голосом, немов люто застудилась там на трибуні.

— Товариші! Милі товариші! Послухайтесь вашого старого товариша. Нащо воно нам?... Як сказано... У кожного, знаєте... Не нада!.. Бог з нею... Згадайте, як нам... скільки нам... год тому назад, скажеш примірно, скільки горя було від тої забастовки? Га? А що ми маємо від неї? Ще хочете тюрми та пуль?

— Плювати! — крикнуло з бантини, немов з небес. Але унизу, з землі, зараз же полетіли назустріч крики:

— Знаємо вже! Годі! Чули! Правда!

Зіна раптом шарпнулась вперед.

— Куди ви? — схопивсь я за нею.

— Туди! — озирнулась вона, хитнувши до оратора...

Я став протискуватись за нею, але мусив одстати й зупинитись, бо робітники, на жаль, мали теж загальний звичай: дамам добровільно давати дорогу, а чоловікам уступати з бою...

— Я кінчаю моє слово, товариші, — почулося з трибуни, — хай говорять інші...

Але зразу ж почало чогось стихати, тільки шикання побільшилось. Я глянув на трибуну й замер: там стояла Зіна...

Ставало тихше й тихше. В неї впивалось, як у центр радіусу, безліч здивованих очей...

Замерло.

Зіна все здивованіше піднімала брови. Потім розняла руки з грудей, озирнулась і тихо почала:

— Товариші! — замовкла й непорозуміло глянула на всіх. — Товариші, я не розумію, куди я попала? Мене кликали на збірку робітників, а я, мабуть, попала кудись в друге місце. Правда? Скажіть мені, я серед робітників чи де?

І замовкла, чекаючи. Мовчала й маса, перезираючись.

На бантині засміялись.

— Серед баб! — раптом пролунав густий, злий голос.

— Серед трудящих людей, у яких є діти та жінки! — зразу ж одгукнувся дзвінко хтось ізнизу.

Зіна хутко повернулась у цей бік.

— Та-ак? — здивувалась. — Так висилайте ж сюди ваших дітей та жінок, чого ж ви прийшли сюди?! Може ж, вони здобудуть собі таке життя, щоб не мерти з голоду! Вам чого треба тут?! Геть звідси, ідіть мийте горшки, хай приходять ваші діти та жінки!

З бантин і з боків загриміли оплески, сміх, крики:

— Правильно! Давай сюди баб! Геть звідци! Браво!

— Тш! — повела рукою.

Затихло.

— Але, знаєте, я не помилилась. Я справді-таки серед робітників. Серйозно! Я бачу сажу і горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду і злидні...

Зробила паузу. Маса не ворухнулась. І раптом зеленуваті очі заблищали і пустили задержане та буйне, весело-гнівне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова піднялась.

— Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабші? Хто? Той товариш, що говорив тут? А ви й повірили? Ах, ви ж коміки. Хіба ви не хочете краще пожити?..

І, стиснувши свій кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед і сильно-спокійним весело-лютим голосом промовила:

— Ми хочемо! Чуєте?

І випрямилась.

В манежі зірвалась ціла буря. Справжня буря.

— Забастовка! Годі! Забастовка! Голосувати!!

— Товариші! — чудно блиснули очі з трибуни. — Ні одного більше поїзда? Так?

— Так, так!

— Ні одного вагона далі? Правда?

— Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!

За цілий тиждень не пішло з тої станції ні одного вагона нікуди.

Коли ми вернулись з X... — я, скінчивши свою давню справу, а Зіна з дозволом взяти на поруки нареченого, — наречений вже четвертий день голодував. Його прийшлось з звощика зносити до Зіни на квартиру. Так він ослаб. Але не зовсім. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потім вернувся, то у його ще було сили одірватись од Зіни й роздивлятись фотографії на столі.

Хутко він цілком одужав.

У мене теж цілком пройшов той чудний мент, коли чоловік сам з себе дивується. Я не бігав уже, як автомобіль, нікого не боявся і цілі дні лежав на канапі лицем догори. І думи мої плавно та сумно, поважно кружляли над чужим щастям, як шуліки степів над старими, задуманими могилами.