Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари... Тоді на Волині було невеличке село. Воно заховалося в улоговині. Круг його булл ліси. В селі жили прості люди-хлібороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано... І цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тільки один раз. Село заховалося в лісах, і знайти його було не легко. Край села стояла невеличка хатка. Біля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасіка. У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволився відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчину Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина, років шістнадцяти. Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з ним... Він розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дід у пасіці, робить що-небудь... Михайлик-стрибунець і собі щось тут майструє, і дівчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик: — Розкажіть, дідусю, про неволю турецьку! А дідусь: — Та я вже розказував, — ти ж чув. Ще й не раз, — хіба тобі мало? А Михайлик та Олеся: — Ще, ще, дідусю! Так гарно слухати! |