Без хліба (скорочено)

Борис Грінченко

Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?

— Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту — може, він з гамазеїв дасть?..

— А піду! Не здихати ж із голоду!..

Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: "Здорові, з середою!" — сказав і став біля порога... Староста, бачивши, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:

— А чого тобі, Петре?..

— Не положіть гніва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце... чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..

Глянув на його староста та й засміявся.

— Ге, хлопче! Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.

— Од управи земської, розумієш? — каже писар...

— Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би...

Писар зовсім розсердився:

— Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши, а він усе — дай та дай! Ну, люди!..

Пішов Петро з ратуші.

Забавила Горпина дитину, положила, — сама з останнього борошна спекла дві перепічки, борщу та картоплі зварила...

Коли чує, рипнули сінешні двері.

"Мабуть, Петро, — думає молодиця, — чи несе ж хоч що-небудь?.."